Недоспівана Кобзарева пісня Олеся Семерні

Про втрати людства зі смертю художника влучно висловився французький письменник і мистецтво­знавець Жан Клер у есеї “Des hauteurs beantes de la culture”. “Смерть пересічної людини спонукає страждати близьких і друзів. Але смерть художника невідшкодованіша, бо занурює вона печально всіх людей. Із ним зникає цілий світ. Він покидає свої творіння там, де інші, знаменитіші від нього за життя політики, лідери суспільної думки, керівники підприємств, видатні промисловці… не залишають нічого. Він ставить після себе речі, які наповнюють наше буття життям духу. І смерть не припиняє їхньої дії…”

Микола ВОЛГА,
заслужений діяч
мистецтв України

Пішов од земного життя Олесь Семерня — творець ніжно-мелодійної української душі, залишивши нам свої безсмертні творіння. Його картини — Диво, бо в них — таїна. Краса картин Семерні дещо незрозуміла, можливо, для сучасної молоді, бо її душа ані в дитинстві (надто у дитинстві!), ані в юності не торкнулася суто національної побутово-ментальної традиції. Але ж незрозумілість тієї краси і є сенс мистецтва. Бо тоді прагнемо все-таки осягнути ту таїну. Таїну Краси. Напевне, тому звичайною є ситуація, коли під час колективних виставок біля картин Олеся захоплено зупиняються шанувальники. Хоча поруч — творіння модних сучасників. Бо в їхніх картинах на першому плані основні принципи сучасності й почасти — криклива беззмістовність, що її породила неправда, нещирість за яскравої, а то й здебільшого нахабної, агресивної форми.
Зовсім інша ситуація з Олесем Семернею. Його душа від народження і до останніх днів свідомо наповнювалася живицею українських народних традицій. Наповнювали його нескінченні мандри шляхами України (а то й Молдови)… На превеликий жаль, особливо в останні роки, одвічні побутові та й святкові національні традиції незворотно вмирають, бо зникають їхні джерела — села і поселення з носіями тих традицій. Безжально обривається спадкоємність. Адже сьогоднішня молодь із дитинства перебуває у бурхливому потоці активного процесу глобалізації світу.
Отож для митця останніми роками сільські джерела пересихали і напитися з них, наповнити себе новими враженнями він уже не міг, щоб потім покласти їх на полотно. Тож щоразу, коли приїздив до Києва (чи то з Молдови, чи то з Буковини), він неодмінно підживлював душу в музеї Івана Гончара, що живе активним життям у Києво-Печерській лаврі.
Остання персональна виставка його творінь відбулася влітку 2011 року в київській галереї “Грифон”. Для чималого гурту шанувальників його таланту то було свято. Свято несподіване, неочікуване, бо Метра нещодавно прооперували, і хвороба ніяк не відступала.
…Минав перший виставковий тиждень. Потік відвідувачів потужнішав, бо чутки про непересічну культурно-мистецьку подію розносилися містом. Одначе, поруч із успіхом, зростала нервова напруга, бо од ранку до вечора контакти не припинялися, та ще й кепсько харчувався в громадській їдальні. Змарнів маестро.
Не вагаючись, запропонував йому свої скромні умови: козинську дачу товариства “Мистецтво”. Маестро погодився. Заїхали до мистецької крамниці: придбали фарби, розчинники, пензлі, полотно, підрамники… Та й — гайда! Два тижні минули, як день. Художник закінчив дві картини, а дві — розпочав. Бо “тре’ було їхати…” І термін виставки вийшов, і засумував дідо Семерня за рідним буковинським лісом на краю Сокирян. Там була його хата-майстерня. Дописати ті дві незакінчені роботи пообіцяв наступного літа…  Але не судилося… Пішов од нас у засвіти.
Згадую, як 1992 року влаштували одну з найцікавіших колективних презентацій із назвою “Наші корені та джерела”. Гармонійно об’єдналися твори Володимира Кабаченка (Одеса), Федора Панчука (Вінниця), Олеся Семерні (Миколаївщина — тоді він мешкав у Вознесенську) та Анатолія Фурлета (Хмельниччина). То був дивний квартет, який співав українську народну пісню, таку яскраву за колоритом, змістовну за своєю національною фольклорною основою та витончену за дотепним гумором образотворення. Висота Семерні виокремлювалася колористикою.
Високомайстерне поєднання матеріальної основи та духов­ної складової — наслідок генетичної культури його чуйної душі, яка од пращурів успадкувала велич образу Великої Української Натури. В сенсі образо­творчому — він Творець національного образу. Його “Дзвонар” — то заклик до пробудження та єднання духовної складової Людини з Небом, що є однією з основних чеснот нашої національної культури.
Від початку діяльності ОР-галереї майже всі колективні виставки увінчували твори Семерні. І вони ставали їхньою особливою окрасою. Напевно, завдяки такій красі на І Міжнародному арт-фестивалі, що відбувався на початку літа 1996 року в столичному Українському домі, серед 52 вітчизняних і закордонних галерей експозицію нашої галереї визнали найкращою — нагородили Гран-прі. Тоді ж отримали запрошення від Гарвардського університету на виставку до США. До Гарварду полетіли різнобарвні пташки, які народилися  вже  у незалежній Україні. Серед творів восьми митців із різних куточків України (таке побажання було у професора Романа Шпорлюка — директора Інституту) були й картини Олеся Семерні. 1996 року ми дивували американців (переважно українського походження) окрім Гарварду, ще в Нью-Йорку (Представництві України в ООН та в Українському інституті Америки (УІА), що сусідить на престижній П’ятій авеню з Метрополітенмузеєм), у Вашингтоні (Посольстві України в США), Філадельфії (в Українському культурному Центрі). Згадався випадок із виставки в УІА. В загальну експозицію потрапили дві картини Семерні: “Ой, чиї ж ми діти?” та “Українська родина”. Як же я, організатор виставки від української сторони, здивувався, коли дві японські родини розігрували між собою право обрати одну з двох картин. Вони не поступалися одна одній — ані за жанром, ані за майстерністю письма. А ще особливий успіх його твори мали серед української діаспори в Філадельфії. Виставка в часі збіглася з різдвяними святами, — тож біля картин Семерні вбрані у святкове українці фотографувалися родинами.
Після смерті художника потужна частина його картин (понад 70), стане предметом насолоди якнайширшого людського загалу. Громада буковинського селища Сокиряни засновує нині музей Олеся Семерні.
І наостанок: вдалося нам зафільмувати Семерню… Нині вже покійний талановитий режисер-оператор Леонід Анічкін створив унікальну стрічку, бо там — непересічні діячі української культури (і нині сущі, й ті, що вже відійшли від земного буття у засвіти) сказали своє слово про творчість Олеся Семерні: Павло Загребельний, Юрій Покальчук, Іван Малкович, Валерій Малина (першовідкривач  таланту Семерні), Микола Щербак, Оксана Забужко, Валентина Лисенко, Роксана Горбовець.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment