Товариство «Просвіта» на Закарпатті у минулому та сьогоденні

_0
Свято “Просвіти” в м.Перечині Закарпатської області. Репродукція з колекції М.С. Забоченя. ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшщеничного, од.зб. 0-180076

Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського ОО “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук

Продовження.
Початок у ч. 12 за 2013 рік

Серед активістів “Просвіти” було чимало емігрантів зі Східної України та Галичини, які багато зробили для національно-культурного піднесення краю. Поміж них були науковці, педагоги, юристи, лікарі, театральні діячі, письменники. Серед останніх, зокрема, Василь Пачовський, Спиридон Черкасенко, Улас Самчук, Олена Теліга, Марійка Підгірянка, Іван Панькевич, Корнило Заклинський, Олександр Олесь, Олег Ольжич та ін. Їхня творчість вплинула і на становлення молодих закарпатських письменників — Луки Дем’яна, Василя Ґренджі-Донського, Юрія Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, Миколаї Божук, Івана Колоса, Івана Рошка-Ірлявського, Марка Бараболі тощо.
Літературно-науковий відділ організував видання “Наукового збірника товариства “Просвіта”, до редакції якого увійшли о. А. Волошин, І. Панькевич, В. Гаджега, В. Бирчак, а навколо згуртувалися найкращі науковці краю. Усього з 1922 до 1938 рр. вийшло 14 томів збірника, авторами були А. Волошин (визначний педагог), В. Гнатюк, І. Панькевич, М. Лелекач, В. Гаджега, Ф. Потушняк, Ф. Колесса та багато інших.
Окрім наукового збірника “Просвіта” випускала періодичні народознавчі видання для вчителів, селян, робітників, дітей, молоді. Серед них популярні щорічні “Календарі “Просвіти”, журнали “Пчілка”, “Віночок для підкарпатських діточок”, літературний альманах “Наш рідний край”, освітньо-господарський часопис “Світло”. Загалом у 20—30-ті рр. товариство видало 150 книжок і брошур накладом 450 тис. примірників. Серед них твори Т. Шевченка, А. Волошина, О. Маркуша, І. Невицької, О. Духновича, С. Руданського, О. Олеся, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, М. Підгірянки, В. Гренджі-Донського, М. Божук, Л. Дем’яна.
Важлива роль “Просвіти” у поширенні у краї української літературної мови.  Вона відіграла значну роль і в створенні та організації роботи товариств і спілок господарського характеру, кооперативів, ветеринарних, виноградарських, городницьких, рільницьких, бджільницьких та інших курсів. При читальнях діяли спеціально створені господарські гуртки селян, а в самих читальнях нараховувалося чимало членів кредитних і споживчих товариств. Наприклад, 1935 року в них було 1074 члени кредитних і 1185 членів споживчих товариств.
Під патронатом “Просвіти” було засновано організацію “Пласт”, яка зробила виняткову справу для виховання дітей та юнацтва у патріотичному дусі. Чимало пластунів виступили зі зброєю в руках у березні 1939 р. на захист Карпатської України та віддали за неї своє життя. Просвітяни були засновниками та активістами й інших організацій українського спрямування: “Учительської громади”, “Союзу руських студентів”, “Протиалкогольного товариства”, а також партій проукраїнського спрямування. Водночас “Просвіта” залишалася позапартійною організацією.
Важливе значення мало спорудження в Ужгороді Народного Дому “Просвіти”. Кошти збирали серед народу. Пожертви надходили від учителів, урядовців, священиків, селян, робітників, організацій та установ, зокрема і зза меж краю. Сто тисяч крон вніс на будівництво Народного Дому і президент ЧехоСловацької республіки Т. Г. Масарик. Не обійшлося і без позик у банках. Загалом будівництво Народного Дому (із кінотеатром “Уранія” при ньому) обійшлося товариству у 2559 359 крон.
Урочисте відкриття Народного Дому, в якому взяло участь багато просвітян краю, відбулося 7 жовтня 1928 року. Народні Доми “Просвіти” споруджувалися також у інших населених пунктах, приміром у Рахові, В. Бичкові тощо.
Важливе місце в діяльності “Просвіти” займала підготовка та проведення найрізноманітніших культурних заходів і масових акцій. Такими були вечори пам’яті Т. Шевченка, О. Духновича, інших видатних культурних церковних і громадських діячів, збори і з’їзди, походи і маніфестації, мітинги, зльоти молоді, спортивні змагання тощо. Вони відбувалися із залученням значної кількості людей, проходили під національним синьожовтим стягом і патріотичними гаслами, причому не лише в Ужгороді, а й у Рахові, Хусті, Ясіні, Великому Бичкові, Косівській Поляні, Перечині, Тур’їРеметах, Великому Березному, Воловому, Верхніх Воротах, Кальнику і т. ін.
Наймасштабнішою акцією стало проведення 17 жовтня 1937 р. в Ужгороді Всепросвітянського маніфестаційного з’їзду, в якому взяло участь близько 15 тисяч представників, що прибули з усього краю. Учасники маніфестації несли 128 синьожовтих прапорів, кілька тисяч малих прапорців, 190 транспарантів із назвами сіл і 10 штандартів. На чолі походу йшли 25 грекокатолицьких священиків. Такого могутнього походу місто ще не знало. Він чітко засвідчив про перемогу у 30х роках ХХ ст. на Закарпатті народовецького (українського) напрямку над русофільським.
Тож можна стверджувати, що товариство “Просвіта” у 20—30ті роки відіграло провідну роль у національнокультурному розвитку Закарпаття. Після окупації у березні 1939 р. Карпатської України Угорщиною діяльність товариства “Просвіта”, як і всіх інших українських організацій, була заборонена, а величезна кількість книг із її читалень, а також документів, матеріалів тощо — знищені. Після визволення Закарпаття Червоною Армією у жовтні 1944 р. були окремі спроби з боку українських патріотів відновити діяльність осередків “Просвіти” та вони зазнали поразки. Адже за радянських часів проводилася політика зросійщення та деукраїнізації, “Просвіта” ж вважалася “буржуазнонаціоналістичною” організацією, тож навіть колишнє членство у ній викликало підозру, було одним із можливих приводів до репресій.
Надія на зміни у представників української інтелігенції з’явилася у часи “відлиги” на початку 1960х рр. 11—15 лютого 1963 р. у Києві відбулася  республіканська конференція з питань культури української мови, в якій узяло участь понад 800 учених, літераторів, викладачів, митців, студентів тощо. За оцінкою самих учасників, вона стала виявом “публічного протесту” проти затискування і зневажливого ставлення до української мови та культури. Конференція ухвалила рекомендації щодо надання українській мові статусу державної, українізацію освіти, а також про потребу створення Товариства захисту української мови. Гадаємо, йшлося про створення організації, яка б виконувала ту ж функцію, яку здійснювала “Просвіта” у дорадянські часи (рекомендувати відновлення організації, яка б носила ім’я “буржуазнонаціоналістичної” “Просвіти”, ініціатори не могли). Однак цим сподіванням дуже швидко було покладено край, а незабаром знову почалися переслідування “інакодумців”.
Тільки після початку “перебудови” з’явилася легальна можливість виступати, на початках дуже обережно, на захист українства, ініціювати створення українських культурологічних організацій. Із 1986 р. орган Спілки письменників України — газета “Літературна Україна” почала порушувати питання упослідженого становища української мови, культури, освіти, літератури. У серпні 1987 р. у Києві був утворений Український культурологічний клуб. Тоді ж при Будинку вчених АН УРСР утворюється українознавчий клуб “Спадщина”, при Київському державному університеті ім. Т. Шевченка — студентське об’єднання “Громада”, у Львові — “Товариство Лева”. З 1988 р. виноситься ідея створення просвітницької за суттю організації — Товариства української мови (знову ж таки, про Просвіту” говорити було ще неможливо).
17 грудня 1988 року в Києві виник організаційний комітет для скликання установчої конференції Товариства української мови, який очолив Дмитро Павличко. Оргкомітет підготував проект статуту, через “Літературну Україну” провів агітаційну та роз’яснювальну роботу.
Ідея створення товариства отримала широку підтримку в громадськості. Стосувалося це і Закарпаття. Адже і в нашій області, в умовах перебудови та проголошеного М. Горбачовим курсу на “гласність” теж почали підніматися теми упослідженого становища нашого народу. Так, 29 листопада 1988 р. у “Літературній Україні” була видрукувана стаття ужгородців Павла Чучки та Йосипа Баглая “Тут потрібен буде державний кодекс”, у якій ішлося про необхідність надання українській мові статусу державної.
До певної міри місію, яку здійснювала “Літературна Україна” у загальнодержавному масштабі, у Закарпатті з кінця 1988 р. виконувала газета “Молодь Закарпаття”. Потреба надання українській мові державного статусу обґрунтовувалася у статтях Романа Петріва, Бориса Галаса, Йосипа Баглая. Василь Бедзір у матеріалі “Фасадна мова” критикує засилля оголошень російською мовою. Вдавалося використати й інші видання. Так, у “Закарпатській правді” вийшла стаття Івана Сабадоша “Плекаймо рідну мову”.
Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМШу) відбулася у Києві 11—12 лютого 1989 р. У ній узяли участь і делегати із Закарпаття, бо 21 січня 1989 р. у приміщенні лекторію Товариства “Знання” в Ужгороді відбулася установча конференція і Закарпатської обласної організації ТУМШ. Прибути на неї всіх, “кому не байдужа завтрашня доля мови великого Кобзаря” запросили через оголошення у “Закарпатській правді”. Люди, прочитавши це повідомлення, їхали навіть із далеких куточків області, тож зала ледь вмістила усіх охочих. Тут, мабуть, уперше зібралися, познайомилися та об’єдналися українські патріоти краю, що дало можливість їм у майбутньому братися і за створення Народного руху України за перебудову, інших національнодемократичних організацій.
Після вступного слова голови ініціативної групи поета П. Скунця, який зазначив, що, на жаль, “для захисту рідного слова доводиться засновувати Товариство”, із доповіддю виступив доктор філологічних наук, професор Ужгородського державного університету Павло Чучка. Одним із її головних лейтмотивів була теза про необхідність домагатися державності української мови. Після нього виступили письменники Володимир Ладижець, Фелікс Кривін, Іван Чендей, Михайло Томчаній, Юрій Керекеш, Ласло Балла, журналіст Василь ПіпашКосівський (Рахів), учитель Василь Скрипка (с. Росішка Рахівського рну), пенсіонер Михайло Левдар (Тячів), інженер Ярослав Мойшевич (Ужгород), завідувач кафедри української мови УжДУ Іван Сабадош, інші. В усіх виступах було присутнє вболівання за стан української мови, ставилася вимога: “Геть керівників, які не володіють українською!”. Ідею утворення Товариства української мови підтримав російськомовний письменник Ф. Кривін, а від угорців краю — письменник Л. Балла.
Конференція обрала головою організації П. Чучку, а також делегатів на установчу республіканську конференцію. Відбувся збір коштів на спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Ужгороді (ідею висунула патріотична інтелігенція), єдиному обласному центру України, де такого монумента не було.
Цю ідею широко підтримала закарпатська громадськість. Збір коштів став всеохопним, їх перераховували підприємства, організації, установи, тисячі громадян з усієї області. Первинні осередки Товариства української мови ім. Т. Шевченка виникають у містах, селах та установах краю.
У 175ту річницю від дня народження Т. Шевченка — 9 березня 1989 р., на площі Дружби народів в Ужгороді було закладено камінь на місці майбутнього пам’ятника Кобзарю. Однак це місце (“на задвірках”, “у хащі”) не занадто влаштовувало українських патріотів, отож незабаром розпочалася боротьба за визначення місця під будівництво пам’ятника на більш престижній площі.
Іншою акцією, якою займалися члени новоутвореного товариства, був збір підписів за визнання української мови державною. Вона охопила всю область. Так, лише у В. Бичкові (Рахівщина) у перші місяці 1989 р. члени місцевого осередку ТУМШ зібрали 2,5 тис. підписів.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment