Іван Дзюба: не окремо взяте життя

Надвечір 20 березня в Київському планетарії ніде було яблуку впасти. Академіки й студенти, науковці й митці, колишні дисиденти і другий президент України Леонід Кучма прийшли на презентацію нової книги спогадів і роздумів Івана Дзюби “Не окремо взяте життя”, щойно випущеної у світ видавництвом “Либідь”.

Максим СТРІХА,
доктор фізикоматематичних наук, письменник

Як наголосив відомий поет і літературознавець Володимир Базилевський, ця книжка поза жанрами. У ній немає строго хронологічного викладу подій. Від спогадів і щоденникових нотаток автор вільно переходить до літературознавчих і культурологічних роздумів, від них — до гострої політичної сатири, а відразу по тому — до ліричної есеїстики найвищого ґатунку. І водночас — додам уже від себе — ця книжка має всі підстави, аби принаймні для нас, українців, стати на книжковій полиці десь поруч із двома “Сповідями” — Августина Блаженного й Жана Жака Руссо, “Пробами” Монтеня, “Колишнім і думами” Герцена, Шевченковим “Журналом”…
Тож інтерес публіки до презентації Дзюбиної книги був цілком зрозумілий і закономірний. Адже майбутні дослідники, що писатимуть українську інтелектуальну історію ХХ — початку ХХІ століття, неминуче звертатимуться до текстів кількох людей, які найповніше й найтверезіше зуміли поставити постколоніальному українському суспільству діагноз і запропонувати шляхи лікування задавнених постімперських хвороб. І серед цих людей постать Івана Михайловича Дзюби — без перебільшення унікальна. Унікальна з багатьох причин.
Народжений на Донеччині у простій родині (батькоробітник загинув у війну, мати все життя працювала санітаркою в лікарні), сформований як особистість природою і людьми Оленівських Кар’єрів над Сухою Волновахою десь у степах між Сталіно й Маріуполем, він мав значно більше шансів стати, наприклад, типовим радянським ІТРівцем (існувало колись таке поняття: “інженернотехнічний робітник”), доволі байдужим щодо проблем власної “закоріненості” (цей термін Симони Вейль сам Дзюба охоче вживає у своїй книзі, розмірковуючи над загадкою власної “українізації”). Адже, попри ще збережену природну українськомовність донецької глибинки 1930х, майбутній автор “Інтернаціоналізму чи русифікації” ще за студентських літ писав у анкетах “русскій” і аж до другої половини 1950х залишався зразковою “радянською людиною” (щоправда, непримиренною до очевидного фальшу численних виявів офіційного життя, зі щирою вірою в живлющу силу очищеного від усіляких “спотворень” “вічно живого учення”).
Однак саме Дзюба став одним із інтелектуальних лідерів українського “шістдесятництва” і, зазнавши політичних переслідувань, цькувань і тривалого замовчування, не вагаючись, повернувся до публічної ролі в часи горбачовської перебудови, коли лишень заносилося на чергову хвилю національного відродження.
У 1960ті доля поклала на Івана Дзюбу тягар політичного ватажка, який за законами жанру неминуче мусив привести його до мученицької смерті в радянських таборах (як привів Василя Стуса і його побратимів). Ще й досі живі люди, до глибини душі ображені на Дзюбу: чому ж він не погодився тоді йти і вмирати? Чому обрав для себе долю Галілео Галілея, а не Джордано Бруно? Але якщо Бруно залишився в історії яскравим символом нескореного вільнодумства, то Галілей і по “зреченні” інтенсивно працював, заклавши підвалини, на яких стоїть споруда сучасної науки.
Симптоматично, що в спогадах сам Іван Михайлович винесе надто жорстокий (напевно, що несправедливий!) присуд власним “дисидентським вибухам”: “не проти того повставав, не до тих апелював, ненадовго вистачало, марним кінчалося…” Ні, рішуче не можу з цим погодитися! Іван Дзюба повставав якраз “проти того”, і кінчалися ці повстання зовсім не марно.
Замість утисячне оспівувати “невмирущу красу солов’їнокалинової мови” і таврувати тих, хто її зрікся, Іван Дзюба у праці “Інтернаціоналізм чи русифікація” (легально надісланій першим владним особам УРСР!) чи не вперше створив струнку наукову позитивістську програму в її обстоюванні, застосовну саме в конкретних умовах тодішнього тоталітарного СРСР. І, послуговуючись марксистською методологією, загнав на слизьке всіх тодішніх “штатних марксистів” (нездатна заперечити його невідпорні аргументи у відкритій дискусії, Система змушена була діяти проти Дзюби суто жандармськими методами).
А коли перебудова стрімко розсунула межі можливого, Іван Дзюба по роках вимушеної праці в багатотиражці авіазаводу й написання книжок, присвячених різним постатям “літератур народів СРСР” (книжок цілком вартісних і щирих!), не вагаючись повернувся до ролі публіциста, започаткувавши у вельми популярному тоді “Вечірньому Києві” серію розмов на теми української мови, культури й історії. Дуже важливо, що писав він м’яко й інтелігентно, адресуючи свої аргументи не так прибічникам, як тим, хто ще вагається, хто лишень починає замислюватися щодо власної “закоріненості”.
Тоді ж, 1988го, Іван Дзюба надрукував у газеті “Культура і життя” велику програмову статтю “Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?” “Національній за формою, соціалістичній за змістом” культурі було поставлено вбивчий діагноз: нецілісність і фрагментарність, зумовлені тим, що українська мова (стрижень цієї культури!) не виконує всіх належних суспільних функцій. Стаття справила враження вибуху — і врештірешт привела через чотири роки її автора в крісло міністра культури нової незалежної держави.
Зараз прийнято говорити: з колишніх дисидентів вийшли погані урядовці. Назагал це справді так. Але Іван Дзюба був винятком із цього правила. Адже, попри окремі неминучі помилки (зокрема й у кадровій політиці — позначилося, очевидно, вроджене бажання Івана Михайловича думати про людей насамперед добре), він зумів зробити головне: почати перетворювати колишню “центральну філармонію УРСР” на інституцію з розроблення і втілення в життя культурної політики незалежної європейської держави. Уперше наголос було зроблено на захист національної культурної спадщини — і на розвиток модерних українськомовних культурних індустрій. Уперше було розроблено (і затверджено — щоправда, вже після раптового і невмотивованого звільнення Івана Дзюби з посади) сучасну Концепцію державної культурної політики.
Звичайно, за природою своєю Іван Дзюба — зовсім не чиновник. Але природжена методичність і аналітичний розум ученого дозволяли йому не лише генерувати яскраві ідеї, а й не робити суттєвих “проколів” у рутинній апаратній роботі. Тому багато корисного зробив він і на посаді президента Республіканської асоціації україністів (утворена 1989 РАУ стала справжнім проривом для української гуманітаристики — і про це теж докладно розповідається в презентованій книжці), академікасекретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН (академіком його обрали наприкінці 1992го попри відсутність формального наукового ступеня; про тему “Дзюба і наука” поговоримо трохи далі), голови Комітету з національних премій імені Т. Г. Шевченка, редактора часопису “Сучасність”, який став у 1990х лідером наших літературних журналів — і згас після відходу Івана Михайловича від редакційних справ.
…У презентованій книзі, оповідаючи про знехтувану пропозицію стати наприкінці 1950х особистим секретарем легендарного Олександра Білецького, Іван Михайлович з видимим жалем написав: “Я був людиною вкрай легковажною, про завтрашній день не думав, а головне — не розумів, яку школу я міг би пройти в Олександра Івановича, міг би стати справжнім ученим. Але академічна наука мене не приваблювала, я рвався в бій”. Відтак молодий Іван Дзюба зосередився тоді на поточній літературній критиці, і навіть підготовленої уже кандидатської так і не захистив. А після участі (разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом) у протестній акції в кінотеатрі “Україна” на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у вересні 1965 року можливості формальної наукової кар’єри для Дзюби надовго виявилися закриті.
І все ж Дзюба став справжнім ученим. Не вузьким літературознавцем, прив’язаним до однієї певної теми, а гуманітарієм найвищого рівня — і найширшого профілю. Його енциклопедична освіченість (здобута насамперед самостійною сумлінною працею з книжками), його уміння легко й невимушено апелювати до тисяч і тисяч джерел просто вражають. Його монографії на шевченківську тему стали справжнім підсумком позитивістської традиції нашого шевченкознавства, що йде від Сергія Єфремова.
І як жоден (нехай навіть наймодерніший за своїми методологічними настановами!) літературознавець не може обійтися без єфремовських коментарів до шевченкового листування й “Журналу”, так, я переконаний, не може він сьогодні оминути й фактологічно наповнених і бездоганно логічно аргументованих побудов Івана Дзюби (особливо в таких сюжетах, як “Шевченко і слов’янофіли”, чи “універсальні мотиви в Шевченковій поезії”). Не випадково, виступаючи на презентації, директор академічного Інституту української мови Павло Гриценко наголошував: наш спільний обов’язок у рік Шевченкового ювілею перевидати ці праці, які вже стали бібліографічним раритетом.
Не кажу вже про численні блискучі Дзюбині статті, присвячені Лесі Українці, Ользі Кобилянській, Олександрові Довженку, Володимирові Свідзинському, Олександрові Білецькому, Іванові Сенченку, Іванові Драчу, Миколі Вінграновському, Григорієві Кочуру, Миколі Лукашу, Василеві Стусу та багатьом іншим постатям української літератури — від її визнаних корифеїв до симпатичних дебютантів“шістдесятників”, які промайнули кометами на літературному обрії, але пам’ять про яких Іван Дзюба прагне зберегти. Хтось скаже: усе те не наука, а есеїстика. Рішуче заперечу: гуманітарна наука зовсім не зобов’язана бути нудною, літературознавство лишень виграє, коли вбирається в елегантну форму есею.
Іван Михайлович завжди вважав, що його голос має звучати ширше, аніж просто в колі академічних дослідників. Тимто й пішов він на межі 1950—60х не в академічне літературознавство, а в поточну літературну критику (за що й здобув першу “відзнаку” від Системи: звільнення з журналу “Вітчизна” за “ідеологічні помилки”). Тимто й повернувся до рубрики у “Вечірньому Києві” наприкінці 1980х, а вже на початку нового тисячоліття є сумлінним дописувачем “Дзеркала тижня” і “Дня”, намагаючись пояснити всім, наскільки ж то важливі речі: мова, література, культура, історія, мораль (і водночас тверезо бачачи наші власні національні вади, що є прикрою, але неминучою “компенсаторною реакцією” на століття упослідженості)… Не цурається він і “гарячої” публіцистики, відверто називаючи некомпетентність — некомпетентністю, аморальність — аморальністю, українофобство — українофобством. (Чого варта лишень назва збірки Дзюбиних статей, присвяченої феномену російського чорносотенства на українських теренах: “Нагнітання мороку”. Влучніше не скажеш!).
Вісімдесят із гаком років життя Івана Дзюби були сповнені драматичних моментів: напівголодне дитинство, війна, загибель батька на фронті, важкі повоєнні роки, важке “вростання” в київське життя (два роки без прописки, коли лякав кожен нічних стук у двері гуртожитку), набутий ще в студентські роки туберкульоз, арешти друзів у 1960х, коли було брутально обірвано сподівання, виплекані “відлигою”, робота над “Інтернаціоналізмом чи русифікацією”, ще чорніша хвиля арештів 1972го, півтора року в тюрмі КДБ, вирок, вимушене зречення, інтелектуальне скніння в заводській багатотиражці, повернення до наукового і громадського життя наприкінці 1980х, посада міністра, мантія академіка…
…Іванові Дзюбі страшенно пощастило. Міг загинути в дитинстві (від випадкової бомби, від осколка під час підривних робіт на сусідньому кар’єрі, переходячи розбухлу від дощів степову річку, — про все це є згадки в тихтаки “Спогадах”). Міг молодим померти від туберкульозу (про власне злочиннонедбале ставлення до здоров’я в ті роки Дзюба теж чесно пише). Міг не вийти живим із тюрми КДБ, продовживши довгий мартиролог загиблих українських інтелігентів… Міг загинути, — але вижив, щоб зробити все, що було йому призначено.
А разом із тим пощастило і всім нам. Адже в кожній спільноті мусять бути постаті, безумовно варті довіри. В Україні з цим, на жаль, не склалося. З медіа до нас промовляють брехливі, продажні й некомпетентні політики, фанатичні московські панотці з найсучаснішими дорогими годинниками (і зі свідомістю середньовічних фанатиків), примітивні у своїх украй обмежених духовних запитах (є прекрасні винятки, але говорю про загал) “зірки” шоубізнесу й спорту… Між тим голос українських інтелектуалів залишається тихим, майже нечутним (обмеженим шпальтами тих кількох газет, які ще надають шпальти для “серйозних” розмов).
Але він, цей голос, звучить — і ми можемо почути його. Якщо, звісно, захочемо. Але це вже залежатиме від нас. Зокрема й від того, наскільки ми використаємо сповна свій шанс бути сучасниками посправжньому унікального Івана Дзюби, прислухатися до його мудрих і виважених порад. І книжка “Не окремо взяте життя” — прекрасний шанс для кожного почати цю розмову з Іваном Дзюбою. Ще понад годину по завершенні презентації Іван Михайлович підписував книгу всім охочим — і в цій черзі ніхто не нарікав на довге очікування.
І насамкінець. Автор цих нотаток ніколи не був політичним прихильником Леоніда Кучми. Але коли наприкінці презентації в планетарії Леонід Данилович просто й щиро говорив про те, що чекає на нові тексти Івана Дзюби, я гаряче аплодував йому. Разом з усіма.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment