Дедалі гучніше лунають голоси, щоб не чіпати минулого, бо, мовляв, “так сложилось исторически”, і певний сенс у цих словах є. І я нікого і нічого не закликаю чіпати, а просто хочу звернути увагу на те, що в історії слід правильно розставляти наголоси. Не більше! Відтак невипадково закінчую одне з попередніх речень російською мовою та ще й у лапках. То улюблена фраза сучасних хитромудрих лівих і їхніх численних мутантів, які за цим абсолютно справедливим висловом приховують власну підступність.
Костянтин СУШКО,
лауреат премії імені
Івана Франка,
м. Запоріжжя
Так, згідно з абсолютною логікою, в історії не можна чіпати геть нічого, а згідно з комуністичною — лише те, що стосується їхньої облудної ідеології, власне, самих основ тієї ідеології. Токували-токували, що не можна чіпати, і під шумок усюди лишилися радянські назви, та головне — пам’ятники-істукани тому, хто вважався “живєє всєх живих”. І, думаєте, сутність того людиноненависника від марксизму, перевтілившись у цемент, гіпс, камінь, граніт, чавун, сталь і бронзу, не впливає на нас сьогодні? Ще й як упливає! Тож і наші українські справи такі кепські. І навряд чи щось вдасться нам, поки не приберемо геть із очей оті набридливі парсуни. Не з історії приберемо, у жодному разі (виділено мною. — Авт.), а зі своїх очей.
Сучасні більшовики-ленінці ратують “не чіпати минулого”, а що ж коїли їхні попередники вже впродовж перших місяців після жовтневого перевороту? Поскидали пам’ятники царям і вельможам, бо знали і знають, що таке наочна агітація, і як вона впливає на свідомість, а ще більше на підсвідомість обивателя. Як гриби після дощу, з’явилися міста Троцьк, Зінов’євськ, Будьонівськ, Свердловськ, Кіров, Кіровоград, Кіровокан, Кіровабад, Калінін, Сталінград, Сталіно, Сталінабад, Ленінград, Ленінабад, Ленінакан, Фрунзе, Цюрупинськ, Куйбишев, Ворошиловград, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ… Ото так швидко більшовики зводили нові міста? Аж ніяк! Міста лишалися ті, що були, просто імена їм ліпили нові. Ідеологічно витримані. Ні в кого не питаючи на те згоди і зовсім не цікавлячись і не переймаючись, а як же воно “сложилось исторически”. БО ЗНАЛИ, ЩО РОБЛЯТЬ. Знали! А зараз кажуть, що для перейменування бракує грошей… Тоді ж знаходили миттєво. Як, наприклад, у не вельми ситому травні 1945-го…
Ніхто не звернув увагу на те, що сьогодні у Північній Таврії яких тільки назв немає, найбільше, звісно, тюркського походження. А от німецької — жодної. Як це — люди жили тут упродовж півтора століття, а слідів не залишили? Ні, сліди є, і вельми виразні, і їх чимало, а ось географічної назви немає. А може, у німців не було своїх назв? Може, вони як люди чемні, набожні, організовані й педантичні, не стали нав’язувати своє на не своїй землі? Знову-таки — ні. Були і в німців свої найменування своїх же компактних колоній. Зокрема Шьонвізе, Карсруе, Карлсбад, Ніколайфельд, Розенталь, Гохфельд, Розенгоф, — то все німецька спадщина. Проте немає спадкоємців, і спадщина зникла. Усіх німців депортували із Запоріжжя та Херсонщини до Казахстану влітку 1941 року, а 21 травня 1945-го Верховна Рада УРСР видала Указ про скасування і заборону на території республіки всіх назв німецького походження. Як кажуть брати-росіяни, “с глаз долой — из сердца вон”. І вичистили все одним махом. Бо — так склалося історично.
Відлуння того переселення відчуваємо сьогодні насамперед у назвах таврійських сіл, селищ, містечок і міст. Зокрема це численні Новоолександрівки, Новомиколаївки, Нововасилівки, Новопетрівки, Новоолексіївки, які є і в Запорізькій, і в Херсонській областях, а також Тамбовка, Астраханка, Коларівка, Преслав. Те, що прибульці з півночі не вельми напружували фантазію, даючи імена місцям свого нового мешкання, свідчать назви сіл на Запоріжжі: Мирне, Маячка, Ясна Поляна, Іванівка, Федорівка, Виноградне, та їхні відповідники на Херсонщині: Мирне, Стара Маячка, Нова Маячка, Ясна Поляна, Іванівка, Федорівка, Виноградне. Майже дзеркальне відтворення! Чому так? Либонь, через те, що певна екстремальність умов, у яких опинилися переселенці, не сприяли розвиткові естетичної уяви. Тож мов із конвейєра сходили і розбігалися степом стандартні не лише за назвою, а й за суттю! Андріївки, Борисівки, Давидівки, Дем’янівки, Захарівки, Василівки, Дмитрівки, Іванівки, Матвіївки, Миколаївки, Миронівки, Павлівки, Степанівки, Свиридонівки, Трохимівки. Цю одноманітність намагалися розбавити назви клерикально-церковного походження: Троїцьке, Новотроїцьке, Спаське, Новоспаське, Архангельська Слобода, Пробудження, Покровське, Преображенське. Радянська доба щедро поповнила топонімічний ряд назвами на кшталт Совєтського, Трудовика, Жовтневого, Ударника, Комсомольського, Куйбишевого, Щорсівки, Луначарського, Чкалового, Першотравневого та Первомаївки. Якщо назвам штибу Жовтневе і Першотравневе ще можна знайти пояснення, то не збагнути, який стосунок мають такі, безумовно, визначні особистості, як Микола Щорс, Анатолій Луначарський і Валерій Чкалов до Північної Таврії. Жоден із них навіть не був у цих краях і нічим із ними не пов’язаний.
Багато про що здатні повідати назви населених пунктів. Скажімо, Степне і Лісне. Звідки взялися? Акурат вигулькнули одразу після проголошення Незалежності. Квапилися перекласти державною мовою, у дусі поточного моменту, от і виплодили: ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Хіба не було кому підказати, що ті назви — жахливий мовний покруч? Ні в російській, ні в українській мові таких немає, бо, згідно з першою, назви мають читатися і звучати відповідно як Степное і Лесное, а українською — Степове і Лісове. Тільки так, і жодних відхилень допускати не можна!
Не має значення? Не скажіть. У назві, як і в імені, закодована доля предмета, населеного пункту чи живого створіння. Невипадково існує повір’я: як кораблик назвуть, так він і попливе. Пригадуєте трагічну долю “Титаніка”? Не інакше, як до цього призвела нескромна, явно претензійна назва унікального судна. У ній виклик здоровому глузду, відтак — Богові й Долі. І відрадно, що на тлі вищенаведених назв на просторах Таврії все ж є Калинівка, Зелена, Лисиче, Кожух’яки, Пчілки, Вербове, Ярошик, Муравейник(!), Кримка, Зелений Гай, Промінь, Копані, Коза, Зелений Яр, Діброва. Що не кажіть, а особисто мені краще почувалося б у селі на ймення Діброва, або ж Басань, аніж у Партизанах, не кажучи вже про Луначарське чи Ленінське.
Та приємно, що у Таврії знайшлося місце для назв, які перегукуються з НАШИМИ, споконвічними, давньоруськими, протоукраїнськими назвами, якими і досі рясніють простори Полтавщини, Черкащини, Житомирщини, Київщини. Послухайте: Гуйва, Стеблів, Буки, Чуднів, Ростівка, Сквира, Бобрик, Овсюки, Любар, Опішня, Сміла, Вергуни, Ліплява, Росава, Рокита, Гути. Сподобалося? Ще б пак! За цими назвами — віки, у них відлуння слов’янського, українського і характеру, і буття: Говтва, Корець, Кишенці, Шпилі, Мирча, Русанів, Русалівка…
А на просторах між Дніпром і Бердою найстарішими є назви, які залишили татари: Бабина, Рогачик, Ушкалка, Сірогози, Торгаї, Токмак, Ташлик, Каланчак, Атманай, Корсак, Утлюк, Домузли, Янчекрак, Карачекрак, Берда, Джарилгач… Старіших немає. І не було? Були! Але їх безжально витоптала кіннота хана Батия, натомість висіявши свої. Лише великий Дніпро зберіг власне ім’я, корені якого у глибині тисячоліть. Не з грецького Бористена-Борисфена починався наш Славута, а з індоєвропейського, суто місцевого, нашого, рідного Данапра, в якому корінь дан означає воду. Хто тільки не намагався переінакшити упродовж двох тисячоліть священне ім’я великої ріки: і греки, і фракійці, і римляни, і роксолани, і готи, і гунни, і варяги, і візантійці, і венеціанці, і генуезці, і араби, і печеніги, і половці, і татари, і турки — обзиваючи її то Борісфенісом, то Ерасом, то Варухом, то Еліксом, то Такабаром, то Ателем, навіть Юзеном, Іозом, Ерексом, Елічем, Лозом, Люксом, Танабором, Варом, Луксоном (відомий український мовознавець та письменник із Запоріжжя Віктор Антонович Чабаненко зібрав понад 70, так би мовити, псевдонімів головної водної артерії України), але багатостраждальний Дніпро зберіг своє первісне, справжнє ім’я. Хіба це не доказ сили нашої землі? До речі, поруч з іншомовними, існує чимало, суто слов’янських варіантів імені Дніпро, зокрема Славута, Славутич, Славутець, навіть Змія-Дівиця, Змій-Горинич, а також прадавні — Дунапоріс, Данперес, Дніп, Ніпр.
Чи цікавляться наші чиновники думкою людей, коли збираються перейменовувати село, в якому ті живуть? Навряд. Інакше, не обізвали б виразну Карайдубину безликою Бережанкою. Старовинна назва чітко відображала особливості місцевості, де ще багато століть тому започаткувалося село — плоске місце. А що означає термін бережанка? Такого слова немає у жодному нашому словнику, відтак, українській мові воно невідоме. Лише корінь слова допомагає з’ясувати, як його слід тлумачити: щось пов’язане з берегом, із узбережжям. Так і сусідня з Карайдубиною Михайлівка теж пов’язана з берегом, і трохи далі на березі розташовані Ушкалка, та ж Бабина, і десятки інших сіл… З якого ж тоді дива цієї сумнівної честі удостоїлася саме Карайдубина? Про це слід запитати у чиновників, але зрозуміло, переконливо пояснити вони не зможуть. А все через те, що, перейменовуючи, не радяться з людьми, зрештою, не консультуються з фахівцями. Отак узяв чверть століття тому Ушкальський сільський голова — не корінний мешканець! — і охрестив вулиці у Бабині. До цього були Бакаї, Вигони, Кутки, Причілки, Пороги, Хрести, а вигулькнув над нами зайда, і з’явилися Заречная, Степная, Портовая, Приморская… Дуже поетично. А що вже оригінально і патріотично, то годі й казати.
