Композитор, відомий хоровий диригент Анатолій Пашкевич був неповторним і самобутнім у всьому. Його “Мамина вишня”, “Хата моя, біла хата”, “Степом, степом”, “Виростеш ти, сину” та низка інших пісень давно вже стали народними. І мало хто знає, що автор цих та ще багатьох музичних творів, серед яких обробки народних пісень, ораторія “Крик попелу”, кантата “Дзвони Чернігова”, не мав консерваторської освіти. Це був надзвичайно талановитий самородок із баранівського Полісся.
Був доброзичливий, завжди готовий допомогти навіть малознайомій людині. Його принциповість, відразу до запобігання перед “хазяями життя”, до найменшої брехні, непоступливість дехто трактував як конфліктний характер. Ніколи не переслідував власної вигоди, не вмів лицемірити й гидував цим в інших. Любив народну пісню і тих, хто в ній кохався. Тут джерело його таланту. Може, тому відомий бандурист-лірник Василь Нечепа і став одним із його друзів. Тож мова наша з Василем Григоровичем про його старшого друга.
— Про те, що доля звела Вас і Анатолія Пашкевича на життєвій і творчій дорозі, відомо багатьом із Ваших численних виступів на концертах, радіо. Цікаво, де саме відбулася і як вкарбувалась у Вашу пам’ять ота перша зустріч?
— З Анатолієм Пашкевичем я познайомився 1967 року. Тої осені до Чернігова мав приїхати на гастролі Черкаський хор. Ми чекали його біля службового входу нашої філармонії. Леонід Миколайович Пашин, мій славетний учитель і наставник, батько мій і духівник, був великим побратимом Анатолія Максимовича. Пашин тоді очолював заслужений хор “Десна” в Чернігові, куди я прийшов. Він керував і філармонійною капелою бандуристів, де я час від часу співав. На час приїзду до нас черкащан Пашкевич уже гримів на весь світ зі своїм Черкаським хором. Це був неймовірний злет, зразок, еталон хорового колективу, будь-які хвалебні епітети не перебільшення. Найвідомішими на той час в Україні було чотири хорових колективи: ім. Григорія Верьовки, житомирський “Льонок” Івана Сльоти, Черкаський і наш, Чернігівський.
Так ось, до службового входу підкочується автобус, і першим виходить до нас елегантний чоловік. Вони з Пашиним щиросердно обнялися, почоломкались і… впродовж двох днів ні Пашина, ні Пашкевича ми більше не бачили. Уже потім Леонід Миколайович розповідав: “Ми пішли до мене відзначити нашу зустріч. Раптом, у першу ніч, о третій годині ночі до нас стук у двері. Я до дверей, а там — наряд міліції”. Коли вони побачили Пашина (а він був відомою і впізнаваною у Чернігові людиною), то почали вибачатися, мовляв, ми не знали, що ви тут живете (а був це елітний обкомівський будинок). І розповіли, що це сусіди зателефонували в міліцію і повідомили, що у такій-то квартирі чиниться розбій. Насправді ж Пашкевич цілу ніч, не відходячи від роялю, наспівуючи, творив пісню “Віддайте мені Україну від Чорного моря аж за сині Карпати”. Над піснею — це дума про Україну — він довго працював, дописував, робив численні варіації, добирав нові модуляції, імпровізував, радячись із друзями. Адже у творчості Пашкевича найголовнішою була Дума про сивокосу маму-Україну, і про маму свою, і всіх мам, які нас народили.
— Пане Василю, у Вашому репертуарі чимало пісень, написаних Пашкевичем. Є навіть персонально для Вас створені?
— Першу пісню він написав мені в подарунок, коли 1981 року народився мій син. Це “Пісня до сина” Йосипа Строцюка. Якось, коли я працював із Пашиним у Криму, Пашкевич, тоді вже керівник Волинського хору, приїхав до нас. Пригадую, тоді він запрошував Пашина до себе на Волинь у філармонію, обіцяючи попервах працю в Луцьку поки що хормейстером, бо Пашкевич нібито мав їхати в Полтаву створювати народний хор. Я ж був категорично проти такої пропозиції, навіть жартував, що ляжу під колеса, але свого керівника не відпущу. Не тому, що я був проти Пашкевича. Знаючи характер Пашина, і — трохи Пашкевича, розумів, що два таких великих талановитих чоловіки в одному колективі не спрацюються. Бо перед творчістю, як і перед істиною, дружба посувається на другий план. Тож незважаючи на мою позицію, це не внесло дисгармонію у мої з Пашкевичем стосунки.
Коли в мене народився син, він зателефонував, поздоровив і тоді ж з’явилася ця пісня: “Ти чуєш, як шумить Дніпро, Як лине пісня журавлина? То все на щастя, на добро, То — сину, наша Україна”. З приводу слів “наша Україна” мене ще звинувачувало кучмине “подворйо”, що я співаю про партію Ющенка. Насправді ж це пісня про Україну, нашу рідну, прабатьківську…
Це була перша пісня для бандури, але у мене ж діатонічний інструмент, і я пояснив йому, що доведеться переробляти, бо в моєму інструменті немає таких можливостей, які є в бандурі сучасній. Тоді він прислав мені другий варіант, потім третій… А вже остаточно дописав, коли приїхав на роботу у Чернігівську філармонію. Коли я грав у нього в кабінеті на кобзі, на лірі, він мені “До сина” так уже виписав, що… Потім попросили Йосипа Строцюка, щоб він ще й тексту додав, бо тоді й Чорнобиль бахнув: “Війни нам попіл ще щемить, Болить Чорнобиля провина, А все ж таки, мій сину, є ще ми, Бо ще не вмерла Україна”!
У мене з Анатолієм Максимовичем склалися якісь особливі стосунки: і творчі, і людські. Про це я часто замислююсь, аналізуючи той час. У мене вже двоє онуків, які самі співають пісні Пашкевича, до речі, прекрасно виконує “Яблуневу долю” Одарка. Розумієте, у моєму житті “Пісня до сина” — найцінніший подарунок від нього.
— Ви згадали, що в його творчості тема матері посідає особливе місце. Справді, такі щемливі, глибокодушевні пісенні мотиви не в багатьох українських композиторів почуєш і відчуєш. Напевно, правду кажуть люди, що саме ставленням до матері, батька можна оцінити, наскільки людина є людиною. Анатолій Пашкевич…
— …безмежно і ніжно любив своїх батьків. Але шанобливо-синівське ставлення було не лише до найрідніших. Якось телефонує моїй мамі і каже: “Мамо, це телефонує ваш син Толя”! А вона: “Та ні, у мене три сини — Коля, Вася й Володя”. А він своє: “Ні, мамо, Ви уважно послухайте, я вам зараз співатиму пісню”. І пісні “Натрудились, мамо, ваші руки”, “Я дивлюсь на вас, мамо” він їй співав по телефону.
Слова пісні, написані мені Миколою Луківим під час нашої поїздки на Камчатку “Де б не був, вертаюсь я думками У село до батька й до мами…” я привіз у Чернігів і дав Анатолію Максимовичу. Через кілька днів хор уже співав цю пісню. Але тексту мало було, тому я попросив Луківа дописати. Він усе обіцяв: “Допишу, Василю, допишу, тільки почекай”. Десь через рік зателефонував мені і каже: бери, пиши. “Приїжджаю, батька обіймаю, Подарунки матері вручаю, Сидимо, тече собі розмова, Сходить перша зірка вечорова, Радіола біля клубу грає, Батьків погляд за вікном блукає…”. Запитую: що ж так довго не дописував? Дописав, каже, коли поховав батька й матір мало не в один тиждень. Отаке буває у житті.
— А що то за історія була з піснею “Не триножте коня”?
— Текст її я привіз з Австралії 1987 року разом зі збірниками прекрасної патріотичної поезії, яких ми тоді в Україні й близько не бачили. Я дав її Анатолію Максимовичу. Він зразу поставив її на інструмент і почав співати “Не триножте коня”. Уявляєте, впродовж трьох хвилин! (Це як штрих до його великого таланту). Тоді закрив кришку, написав кант, дав мені, і я почав співати — у листках. Він забрав цей листок і каже: “Я буду грати, а ти співай по пам’яті”. Проспівав я, він тоді листок забрав, зробив кілька правок і ось так народилася пісня:
“…хай би він на піску білосніжному стати дибки як в юності зміг, ви зробіть подарунок ближньому, скиньте пута із кінських ніг, поступіться лише крапелиною, скільки ж волі тієї хтозна…” І я з цією піснею 1989 р., уже через місяць, гастролював по всіх континентах… А через рік, 1990-го, я видав у Бельгії книжку “Чого в сльозах калина”, де пісні Пашкевича становили головну її частину.
— Але, напевно, справді народну славу йому принесла пісня-реквієм “Степом, степом”. Як народжувалася ця пісня?
— Як писалася ця пісня (спочатку вона мала назву “Мати”), він розповів у своїй новелі “Там, у степу”. У мене таке відчуття, що пісня, як і мелодія, послана йому з неба, з високих духовних сфер. Зрештою, все, що з нами відбувається у житті, це, як він писав, “дивний збіг обставин, якому немає пояснення”. Але від нас залежить, як ми ними користаємося.
Перші рядки пісні народилися водночас з мелодією після тої зустрічі з убитою горем матір’ю. Він весь час працював над твором. Якось, їдучи з Черкаським хором на святкування декади української культури, випадок звів його з Миколою Негодою.
Потяг рушив, а в сусідньому купе з Миколою Тодосійовичем не вгавав баян і голос виводив одне і те ж: “Мати, мати…”. Не витерпів він, зайшов, щоб приструнити баяніста-співака. Розговорилися, Пашкевич поділився з ним своїми творчими муками над піснею. Коли зрозумів, що новий товариш може допомогти, кинув: “Так, старик, роби”! Ось так Негода написав слова, Пашкевич поклав на музику і — пісня зазвучала.
“Степом, степом” — ніби гімн пам’яті усім полеглим на полях Другої світової. Уперше її почули в Москві, на святкуванні Дня Перемоги у виконанні Ольги Павловської і хору ім. Верьовки.
Як бачите, пісні по-різному творяться. Композитор Білаш на обкладинці виданої поетичної збірки написав: “Яка б не гріла в груди позолота, серед найбільших в світі нагород, вважаю пісню, вигойдану в нотах, що заспівав її народ”. Тож у Пашкевича дуже багато нагород, його пісні — невмирущі.
— Найголовніша — то пам’ять вдячних нащадків. Хотілося б, щоб про духовну спадщину талановитого митця згадували не лише у ювілейні дні…
— Пісні Пашкевича й досі в репертуарі багатьох народних хорів. Його пам’ятають не лише на його батьківщині — Житомирщині, а й у Черкасах, Луцьку, Чернігові. На будинку нашої обласної філармонії, де він працював шістнадцять років, відкрито пам’ятну дошку. Є й пам’ятник (досі не встановлений) роботи черкаського скульптора від Бога Станіслава Грабовського, автора надгробного погруддя Василя Симоненка.
Якось зайшов до нього в майстерню, а він мені: “Василю, дарую тобі Толю!” (А Пашкевич тоді працював у Чернігові). Я й забрав його (вага близько тонни), знайшли гроші, щоб заплатити Грабовському — символічні навіть на той час копійки. Про це довідався Пашкевич і пригрозив, мовляв, як тільки-но привезеш, візьму молоток і відіб’ю носа своїй копії. Якийсь час пам’ятник лежав у дворі, а потім усе-таки підняли його на другий поверх, через вікно, за допомогою спеціальних зварних конструкцій. У мене є фільм, як його встановлювали…
З 1990 до 2000 року я переважно концертував із піснями Пашкевича за кордоном — збирав пожертви у Фонд “Дітям Чорнобиля”. На одному з концертів в Америці під час виконання пісні “Поле моє” сталося диво: одна з присутніх жінок, яка не ходила, встала зі свого інвалідного візка і, пройшовши понад 10 метрів, підійшла, притулилася і, подякувала за неї. Тоді знявся такий галас, що я не зміг навіть концерт закінчити. Пісні Пашкевича мають потужну енергетику, вони збурюють, піднімають у людей силу українського духу.
Але повернуся до пам’ятника. Нова влада з філармонії його викинула. Творчі спілки художників, бандуристів України, знані діячі культури, навіть облдержадміністрація звернулися з листом до мера Чернігова Олександра Соколова з проханням розглянути питання встановлення в місті пам’ятника відомому композитору. Знайшли місце, Анатолій Гайдамака розробив проект. Для цього не потрібні кошти з міського бюджету — я сам готовий профінансувати. Чернігівський чиновник відповів категорично: “Ні!”. І додав, що поки він буде у своєму кріслі, там стоятиме Лєнін і не буде Пашкевича. І це в той час, коли влада щойно реконструювала і зробила капітальний ремонт “вождю пролєтаріята таваріщу Лєніну”. А чернігівська територіальна громада мовчить.
— Але не вмовкають, живуть пісні Пашкевича…
— Анатолій Пашкевич — той сівач, який сіяв золоті зерна української пісні. Його творчості вистачить не на одне покоління. Він — велика частина храму, який звемо Україною. Та частина — бо багато життів і діянь українців лежать у підвалинах цього храму, — яка формує його стіни, на яких здіймуться золоті бані національного духу.
Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК
