Митець зі світовим ім’ям

Олександр ПИРОГОВ,
м. Радомишль

14 березня 1913 року в селянській родині в селі Чайківка Радомишльського повіту народився Василь Григорович Томашевський. На його долю випали нелегкі роки випробувань. 1935 року вступив до Київського художнього інституту. Закінчив його 1940 року. 1941-го пішов на фронт, але воювати довелося недовго. Разом із сотнями тисяч військовослужбовців потрапив у полон у “Київському котлі”. Переніс усі жахи нелюдського існування у фашистських концтаборах. 1945 року у Німеччині табір звільнили союзники. Історія його еміграції розпочиналася у Німеччині, де понад два мільйони двісті тисяч українців — утікачів і переміщених осіб потрапили в зону, яка перебувала під контролем союзників. Позаду переможна Червона Армія й НКВС. Примусове повернення в СРСР, яке шаленіло влітку та восени 1945 року, означало безжалісну смерть у сибірській тайзі або невольницьке життя з вічним тавром “ворог народу”. У свої 32 роки твердо вирішив залишитися на Заході. Того ж року закохався в українську дівчину, з Польщі вивезену на каторжні роботи до Німеччини. Одружився і все життя прожив із дружиною в злагоді й любові. З 1945 року до початку 50-х
навчався в Брюсселі в Королівській академії мистецтв та іспанській академії мистецтв, що в містечку Ескуела де Сан-Фемдо біля Мадрида. Життєві умови були нелегкими навіть для тих, хто випробував на собі гітлерівську окупацію та радянський лад. Усе було складне: і мова, і звичаї, і обставини, і навіть доброзичливість місцевих мешканців. Біженець усвідомлював, що ситуація тяжка, однак був переконаний, що вона тимчасова й він ось-ось побачить Америку, остаточно позбавиться підсвідомого страху “повернення на Родіну”. Весь цей час напружено працював. Із початку 1950-х переїздить на постійне проживання до Канади.
Витвори Василя Григоровича Томашевського захоплюють гармонією ліній, монументальною величчю форм, відчуттям тектонічної пластики і симфонією барв. 1958 року в Монреалі відкрили будівлю Римо-католицької семінарії за проектом Томашевського. Вона і сьогодні вражає професійною майстерністю і поза сумнівом, підтвердила появу нової особистості в зодчестві. Українці пов’язують цю будівлю з глибоким корінням народної творчості й пошуками українського стилю. Василь Томашевський добре знав, що “мова художня і мова духовна, то два крила, на яких споконвіку тримається мистецтво”.
І творив. Творив безкорисливо, не прагнучи збагатитися матеріально. У п’яти великих федеральних містах Канади численних пасажирів зустрічають новітні технологічно зручні й комфортабельні аеропорти, створені працею невтомного земляка. За проектами Томашевського зведено багато інших громадських споруд — поштамти, студентські гуртожитки, будинки лісництв у національних парках, митниці, меморіальні та сакральні будівлі, серед них такі значні, як римо-католицька церква Святого Івана Хрестителя в Оттаві, проект української греко-католицької каплиці Св. Вікентія, художнє оздоблення резиденції генерал-губернатора Канади та інші. Роками виношував Василь Григорович заповітну мрію про будівництво в столиці Канади величного храму для спілкування і духовного єднання української діаспори. Добре розуміючи складність цієї проблеми, він глибше вивчає культуру минулого, багато працює поза державною службою, безкоштовно. Розробив проект парафіяльного центру Української православної гро­мади Успіння Пресвятої Богоро­диці і з усіма робочими кресленнями та малюнками подарував громаді. І здійнялася до неба висока душа храму. І є в ньому все, що довелося побачити сирійському мандрівникові архідиякону Павлові Аленському в козацьких церквах середини XVII ст.:
“…спорудили соборні церкви, створили благоліпні ікони чесні і божественні іконостаси та хоругви…” Бачимо в оттавському храмі неабияке творче натхнення автора, напружений пошук нових виразних художніх засобів. Центр української православної громади містить залу засідань, театр, бібліотеку, класи для української недільної школи, приміщення для обідів і банкетів та ін. Храм Успіння Пресвятої Богородиці розташований на другому поверсі. Переступивши поріг, потрапляємо в царство “порядку і світла” (за словами Аристотеля, двох принципів внутрішньої краси). Під час будівництва комплексу для вирішення деяких проблем щодо реалізації проекту до творчої роботи приєднався архітектор — художник Юрій Кодак. Хвилювало В. Г. Томашевського питання художнього збагачення церковно-релігійних актів і процесів. І теми народного зодчества, різьбярство, килимарство, що донесли до нас красу і силу таланту безіменних митців. Василь Григорович розробляє свої зразки декоративно-сюжетних металевих та інших хоругов, насичених поетичними асоціаціями козацьких походів часів національно-визвольної війни українського народу. Виконані за малюнками з цінних матеріалів чотири хоругви дарує церкві.
Скарби створюють живі люди. Вони не можуть не залишити по собі багато різнобарвних слідів активної діяльності культурної і духовної. Для Василя Томашевського розлука з рідною землею лише загострювала його любов до Вітчизни. Через це, мабуть, так чутливо він сприймав всі наші болі. Як і вся українська діаспора Канади, радо зустрів звістку про проголошення незалежної України. Він написав, звертаючись до творчої інтелігенції України. “Маю глибоку пошану до нашого поета і політичного діяча Д. Павличка, але не зовсім погоджуюся з його словами “Вже воскресла Україна…” Україна ніколи не була мертва! Довгі роки, напившись чужої отрути, вона була тільки приспана. Слова етнографа Чубинського — “згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…” — не мають у собі практичного сенсу, бо такого на світі не буває. Наші “воріженьки” почувають себе нівроку, знаменито і не помишляють гинути. Щоб це сталося — треба якось їм допомогти. Але нема кому це зробити і… не треба. Нас муляють і душать складні проблеми. Дорогенькі поети України! За вами тепер останнє слово. Принесіть ваші творчі самоцвіти на окрасу княжної діадеми нашій Матері Україні. Нехай вас окрилить правда, краса і сила, а божественна муза хай “шепне вам на вушко” золоті слова нового національного гімну України. Уже час! Я переконаний, що Президент і Верховна Рада України виберуть найкращий варіант і дадуть своє благословення”.
Він не зміг приїхати на Батьківщину і через похилий вік, і через важку хворобу дружини.
Василь Григорович Томашевський — людина великого заряду, творчої енергії, завжди був готовий творити добро людям. “Усі дорогоцінні зерна, що дала мені наша улюблена альма-матер — УАМ, — я посіяв на далекій за­океанській землі. Все посіяв — нічого не пропало. Майже все зійшло і виросло. Тихесенько в душі оплакую, що не судилось засіяти хоч невеликий лан на нашій, на своїй землі.
Улітку 1994 року в стінах альма-матер В. Томашевського було людно і гомінко. Професорсько-викладацький колектив української академії мистецтв зібрався, щоб схвалити рішення вченої ради про обрання свого славного вихованця, випускника кінця 30-х років почесним професором Української академії мистецтва, привітати з ювілеєм та побажати сили, наснаги і завершення всього задуманого.
Помер Василь Томашевський 25 лютого 2002 року.
Та все ж він повернувся в Україну своєю багатющою спадщиною, щоб ще більше збагатити наші духовні надбання. Повернувся, щоб залишитися в пам’яті земляків величною постаттю, титаном світової культури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment