Напередодні…

Останні місяці 2012 року і початок 2013го мені особисто нагадують дві відправні точки. Перша — це гора, на якій сидять тимчасові можновладці на чолі з президентом і хатнім спікером Верховної Ради. Друга — підніжжя тієї гори, під якою зібралася українська провідна верства, розколота на кілька кланів, і масово дезорієнтований нею та постійною московською пропагандою народ — і на Заході, і на Сході. Якщо на Заході для більшості орієнтир давно визначений — тільки Європа і демократія, права людини і верховенство права — й третього не дано, то Схід і Південь України в роздумах, згадують Радянський Союз із дешевою ковбасою, комунальними послугами, безплатними освітою та медобслуговуванням, майже безкоштовними квартирами… Одначе нині сировинна Російська Федерація — це вже не Радянський Союз “народівбратів”, скажімо, за останніх десять “брежнєвських”, а не “сталінськоберіївських” літ.

Олег ЧОРНОГУЗ

Сьогодні, як ніколи, стоїмо перед вибором: бути незалежній Україні чи ні?! Ми, українці, врештірешт маємо усвідомити, чи ми не отара покірних овець, не череда, якій тільки й залишилося добровільно всунути нерозумну голову в черговий московськоімперський витвір — Митний Союз. За вивіскою якого на недалекому обрії вже видніються Соловки і Колима. З єдиною державною мовою — українською, де тільки наглядачі й вертухаї розмовлятимуть “регіональною”. І гавкатимуть пси по той бік колючого дроту на холодні дощані бараки. Нескорених і непокірних чекає поетапне ешелонування до Сибіру, а українську молодь призовного віку “марш—кидок” у “гарячі точки” імперії. Чи то до кавказьких вільнолюбних народів, чи то до Індійського океану.
Напередодні насильного втягування усіх нас на московському налигачі у чергове імперутворення ми маємо визначитися: чого ми, українці, хочемо?
Вчора нашою головною проблемою були зовнішні вороги, нині до них приплюсувалися внутрішні: промосковські колабораціоністи, завербовані агенти, політичні пристосуванці, аморальний постколоніальний набрід, а ще — стецькомислителі. Поміж них чимало вчорашніх. Вчорашні й досі не можуть зорієнтуватися, патріотами якої держави вони є. А от претендент на “собіраніє ісконно русских земель” — еРеФ має чіткий орієнтир: Україна. За будьяку ціну! Інакше імперії, як канцелярія пише, не відбудеться. Розпадеться і пропаде, як свого часу СРСР. Тому еРеФ нині так активно, нахабно, безсоромно, твердо й упевнено крокує від Сходу до Заходу територією нашої держави під кодовою назвою “русскій мір”. Наступаючи на українство — від мови до церкви — двома експансивними фронтами: через московський патріархат і другу державну, а точніше — єдину “регіональну” мову від “молдованина до фіна”.
По той бік нашого кордону (з півночі і півдня) сьогодні не залізна завіса, як це було на Західному кордоні в часи СРСР. Наш кордон швидше за все символічний, і одразу за ним — Кавказький хребет та абхазькоосетинськодагестанські гори і “гарячі точки”, які старшому поколінню українців постійно нагадують жевріючий вулкан, із котрого в будьяку мить може вивергнутися магма кольору людської крові. В ім’я чого? Того ж “отєчєства”. Звісно, для українця — чужого. Але йому, українцеві, в Україні щодня вбивають у голову думку, що те “отєчєство” братнє, і народ братній. Тільки не “побратньому” з українцями поводиться. Але то інша, мовляв, сторона медалі. І ми все одно “єдиний народ”. І мова в нас однакова. От тільки не зрозуміло, чому ж тоді нам нав’язують якусь другу, державнорегіональну, якщо й мови у нас однакові? Але це між іншим. Ми — про сьогоднішню ситуацію в державі Україна, коли українців уже вдома називають не мазепинцями, не бандерівцями, а “свідомістами”. “Свідомісти” Заходу, мовляв, уперто відстоюють свою ідентичність, рідну історію, українську мову і 5ту графу і дуже хочуть в Європу. Українці Сходу хочуть чи не хочуть, а наче загіпнотизовані, оглядаються на братні обійми, наче кролики на пащу пітона. Деякі російські губернатори вже сьогодні пропонують своєму президенту Путіну викорінити “свідомістів” із Карпатських гір і переселити 7 млн українців на Далекий Схід, щоб вони там розчинилися поміж китайців. Російська Федерація, нарешті, мала б спокій. Українська мова, київськоруські традиції, історія, національні герої вже ніколи б не висли на плечах русифікованої вщент України, яку Москва зможе поглинути “русскім міром” і Митним Союзом.
Таку неординарну ситуацію в Україні чудово розуміють і росіяни, які пов’язали свою долю з нашою державою чи в ній народилися. Особливо тривожний наш час, коли на Півдні України і в Криму як гриби, з’являються “русскіє общества” — легальна агентурнопровокаційна шовіністична братія. Адже тільки у нас можна випустити на волю московських розвідників (шпигунів), які постійно займалися підривною діяльністю проти України. Вдавати з себе короткозорих і не бачити антиукраїнських російських організацій, які, також легально, діють у нашій державі й утримуються на кремлівські гроші. Бо в Москви на агентуру гроші є, а на російські школи в Україні — нема. Російські школи в Україні утримують українці. Хоча  діаспори всього світу зберігають свою мову, культуру при громадських організаціях, церквах, підтримують благодійними фондами.
Але… Згадаймо шабаші шовіністичних організацій, які безкарно і нахабно діють через дорогу від СБУ. Вбивають українського студента Чайку, б’ють в Одесі демонстрантів, що відстоюють своє право розмовляти українською, цинічно рвуть паспорт корінного одесита, який розмовляв державною в центрі Одеси і все це — безкарно. А чого ж дивуватися, якщо на чолі силових структур та й в охороні самого президента — вчорашні громадяни Російської Федерації, які у правовій державі не те що не змогли б отримати високих посад, а навіть громадянства, бо не вивчили державної мови. В Україні ж це норма. Відверто антиукраїнські організації легально підривають підмурки нашої державності, діючи під гаслами і закликами “За єдіную Росію!”. Про ментальність двох народів, звісно, у їхніх програмах ані слова і, само собою зрозуміло, що ніде не наголошується, що за характером ми два різні народи.
Із цим ніяк не можуть погодитися ті, які на словах називають себе “братами”, а в чужій хаті вони поводяться, як загарбники під час окупації, відтісняючи на задній план, на маргінес, або взагалі на історичний спочинок і поступове відмирання усе те, що належить корінному народові.
Українці у своїй більшості стають зневаженою меншістю на власній землі. Це майже трагедія. Шовіністи домашні й заїжджі (Корнілов, Затулін, Говорухін) сьогодні, як ніколи, морально розстрілюють нашу українську молодь на інформаційних неоголошених війнах. Після таких психічноінформаційних атак, зубоскальства над усім українським, юнь сідає за словники іноземних мов, щоб втекти світ за очі. Зневажені в рідній державі, де уряд і президент фактично нічого не роблять для захисту державності, а тільки постійно підв’язуються до налигача до московських агентів на кшталт Д. Табачника, В. Колесніченка і їм подібним колям лєвчєнкам, бездумно плетуться невідомо куди, втративши всі життєво політичні орієнтири.
Осміяна і зневажена молодь змушена сприймати вчорашні псевдоцінності колонізаторів і соромитися сама себе. Вона так само починає думати, що все рідне вузьконаціональне: національні ідеї, громадянські позиції, погляди. Засліплена ілюзіями рожевоомріяного закордоння, частина молоді (якщо не більшість) намагається з власної держави і рідних батьків взяти по максимуму і виїхати туди, де їх ніхто, як правило, не чекає. А якщо вони,  потрапивши в лабети політичних флібустьєрів, приймуть чужі традиції, помінявши релігію чи національність, то вже не почують національних згуків чи сигналу SOS, не відгукнуться на них, не повернуться до рідних пенатів, хай навіть рідна колись земля потребуватиме допомоги.
Ми — нація вуличних бунтівників, рефлекторного бігу за натовпом та іноді бездумних крикунів слова “Ганьба!”, як відлуння від кинутого у наші душі сумніву на майдані провокатором.
Ми можемо піднести свого вождя до небес, найменувавши його Месією і, на догоду ворогам нашим, надкусивши яблуко розбрату, розіп’ясти його власноруч, і власноруч витесати для нього ще й важкий пожиттєвий хрест. Нам мало затаврувати: “політичний труп”. Ми ще й хочемо його помацати власними руками, щоб сказати:
— А його таки отруїли, він таки помер!
І тільки після цього зронити голубу сльозу співчуття і, воскресивши в своїй уяві справжні діла його, посмертно канонізувати, оголосивши святим і безгрішним.
Моє життєво кредо у творчості: бути завжди справедливим. Але це не означає, що я не усвідомлюю того, що можу помилятися, що не всі мої гіпотетичні прогнози справджуються. Мабуть, саме тому мені інколи й друзіприятелі (без лапок) пишуть, що вони не можуть надрукувати той чи інший матеріал. Або він зарізкий, або головний редактор не думає так, як я. Господи, та хай він думає і пише, як хоче. Але хай дасть можливість надрукуватися і мені. Так, як я думаю. Можливо, справді помиляюся. Але мені такої можливості не дають і відповідають листовно, що не поділяють моїх думок чи поглядів. До речі, поміж цих “неподільників” чимало моїх однодумців, але деякі зпоміж них ходять із застережно нажитою катарактою на очах чи політичною короткозорістю й суб’єктивністю і перед собою бачать лише “темники” імені Віктора Медведчука. Не друкуючи мене, вони позбавляють мого читача — моїх прихильників чи недругів — права на коментарі чи дискусію. Один із цих добродіїв, сором’язливо підписавшись під листом своїми ініціалами, повідомив мене, що в них на оці інші орієнтири й інші, очевидно, вожді на даному історичному етапі життя вчергове обдуреного народу. Можливо, цей добродій прозорливіший за мене. Можливо, він український Нострадамус (я не відкидаю такої думки) і час, який ще прийде до всіх нас, розставить, нарешті, всі крапки над “і”… У такому випадку, панове добродії, дайте мені можливість… помилитися. Хай про мої сьогоднішні помилки скаже майбутнє, а не ви, шановний пане добродію. Але якщо в тому майбутньому виявиться, що я таки мав слушну думку, то хай хоч душа моя заспокоїться, якщо  раптом потраплю передчасно у кращі й справедливіші світи. Не замінюйте такими листами вчорашні “темники” Медведчука, котрі якраз і ліквідував саме Месія, якого саме ви і підносили до небес, щоб спочатку записатися в його попутники, а тоді, як Іуди, кинути його, не дочекавшись навіть перших півнів, помчати, задерши переможно хвіст до інших тимчасових месій. Саме тому на завершення хочеться не сказати, а закричати на всю Україну і мільйонний раз словами великого Кобзаря: схаменіться, брати мої! Киньте, як шапкою, об землю своєю гординею, вгамуйте, нарешті, свої амбіції і нині, напередодні, коли Україна уже майже повністю в лещатах нашого “вічного брата” (принаймні мовно й економічно) і сусіда, згуртуймося в одне ціле! Саме нам і тільки нам, належить ця земля від Київської Русі до сьогоднішнього дня. Ми — українці, якби нас десь там не називали, хохлами чи малоросами. Усвідомте себе і станьте повноправними й повноцінними господарями на своїй землі, і дайте зрозуміти всім прибульцям, які не хочуть розділяти наших поглядів і наших національних цінностей, що вони тут тільки тимчасові гості. А чи бажані?! Все залежить від їхнього чину на нашій землі і нам визначати, чи вони гості, чи дикуни, чи цивілізовані й підступні окупанти, у пір’ї голубів чи в шкурі біблейських овечок. Це наша національна ідея і це наша вимога на даному історичному етапі: або ми піднімемося знову вгору, як у 1991 році, або опустимося вниз, як опускалися в часи, коли “самі себе звоювали” московською зброєю…
Не хочу бути чорним пророком. Молю Бога, щоб я помилився в усіх своїх розмислах про перспективи. Але чудово знаю московську ментальність — ментальність орди. Орді постійно потрібні чужі землі, чужі народи і руйнування чужих традицій, культур і нав’язування своєї, яку вона інтернаціонально зібрала — від усіх потрошку, починаючи від мови і завершуючи творцями її великої літератури.
Не хочу навіть подумки гіперболізувати “братів” — московитів. У кожного народу свої квіслінги, свої яничари й манкурти. Позаздрьмо Московії — нема у них аж таких аморальних покидьків, як у нас колеснічєнки, толочки, чаленки, вітренки, бузини… я певен — нема, не було і не може бути. Мабуть, жоден народ не зможе такими “похвалитися”, в жодній державі світу не ганьблять так національних героїв, як це роблять у нібито незалежній Україні. Це в нас паплюжать справжніх синів і дочок нації — тих, що боролися за волю і незалежність своєї держави, полягли на полі бою героями, поклавши на вівтар любові до Вітчизни свої молоді літа. Дай Боже, щоб у подальшій нашій світлій перспективі цей послід зрадництва назавжди щез і з нашої політики, і з нашого життя. А нинішній владі і політикам хочеться побажати здорового глузду: не йдіть в історію ганьби і презирства народу, який таки сам вибрав вас на свою голову.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment