Нарис до краєзнавчого портрета 2012 року

“Роде наш, прекрасний” — цей рядок із народної пісні відтепер є ще й назвою чудової книжки Надії Данилевської. Родина, рід, Україна — це те, що єднає нас усіх у прагненні світлого майбуття. Розуміння себе, навколишнього світу ми отримуємо, дістаючи інформацію про власні корені. Після бездуховного ХХ століття, яке розірвало зв’язок поколінь нині, у столітті ХХІму, дедалі більше родин прагнуть до витоків, прагнуть пізнати своє місце в цьому світі. Тож не випадково кількість дослідників власних родоводів, які працюють у вітчизняних архівах, із року в рік б’є рекорди. Як підсумки подібних пошуків з’являються видані коштом родин генеалогічні книжкифотоальбоми — пам’ятники роду як дороговкази для майбутніх поколінь.

Євген БУКЕТ

Книжка Надії Данилевської оповідає про рід Данилевських і Жовтиків із села Хибалівка Куликівського району Чернігівської області та Жуковських і Євтушенків з Умані. У таблицях зібрано до семи колін родів, книжку ілюструє понад 160 світлин родичів і знакових місць, пов’язаних із родиною. Основа видання — документальнохудожні оповідіспогади про живих і померлих родичів кількох поколінь.
Дніпропетровське генеалогічне товариство наприкінці минулого року презентувало перший випуск альманаху “Витоки”. Члени товариства майже п’ять років досліджують і власні родоводи, і родоводи видатних діячів Придніпров’я. До першого історикогенеалогічного альманаху увійшли багатолітні напрацювання членів ДГТ: історія окремих дворянських, священицьких і селянських родин, населених пунктів і місцевостей, де мешкали предки авторів, рецензії на генеалогічну літературу та інформація про товариство. Збірник зацікавить усіх, хто має намір самостійно зайнятися подібними пошуками.
Цікавим прикладом поєднання генеалогії та історії рідного села є книжка Олесі Гриник “Спогади про Биків”, видана у львівському видавництві “ПростірМ”. Биків — село Дрогобицького району на Львівщині. “Зворушливо, з любов’ю описано саме село, природу, його красу. Довідуємось, як при зміні державних границь село опинялося в складі різних держав. Достойно, з гордістю читаємо про велич Галицького князівства. Потім — втрата державності та присутність різних поневолювачів. І завжди — боротьба за волю України”, — пише в передньому слові голова секції “Український родовід” Львівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Адріана Огорчак. Після загальних відомостей з історії села подано історію церковного життя і шкільництва, але дві третини книжки — це родовід КахнівцівГлухівських і родинні спогади. Книжка багата на родинні світлини, генеалогічні таблиці та фотографії, що ілюструють минувшину і сучасність села Биків. Серед близьких і далеких родичів авторки чимало непересічних особистостей, зокрема пластова виховниця Зеня Кахновець, про яку подано окремі нариси. Читаючи подібні книжки, переконуєшся, що немає родів великих і малих — є досліджені й не досліджені.
Про синів, внуків, правнуків і праправнуків славного гетьмана запорожців Івана Михайловича Сулими розповідає в монографії “Сулимівський пантеон” краєзнавець із Борисполя Андрій Зиль. В останній третині книжки автор поволі переходить від звершень представників давнього гетьманського роду до історичних віх родового села Сулимівки, що розкинулося на межі Баришівського і Бориспільського районів, не оминає й інших топонімів, пов’язаних із Сулимами. Цікава інформація про увічнення пам’яті гетьмана Івана Сулими, зокрема повний список лауреатів Бориспільської районної освітянської премії, яка носить ім’я славного полководця.
Без сумніву, одним із найоригінальніших досліджень, які побачили світ минулого року, є книжка Євгена Чернецького “Історія Білої Церкви: події, постаті, життя”. Її редактор — голова Білоцерківського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Володимир Іванців. Книга складається з окремих науковопопулярних, полемічних і публіцистичних нарисів, які охоплюють період від заснування міста Ярославом Мудрим до 1917 року. Історичні факти часто переплетені порівняннями з сучасністю. Це й не дивно, адже чимало з цих нарисів Євгена Чернецького раніше друкувалися в періодиці. Список публікацій автора наприкінці книжки наштовхує на думку, що “Історія Білої Церкви…” є своєрідним підсумковим виданням Євгена Чернецького з цієї проблематики. Умовно книжку можна розділити на три частини: власне історію міста, де найбільше уваги приділено історії магнатів і шляхетського стану (які входять до кола наукових інтересів автора); розділ “Поза містом”, де зібрані краєзнавчі нариси про навколишні поселення та інші публікації автора, що не мають безпосереднього стосунку до Білої Церкви, та розділ “Спадщина”, до якого увійшли перекази про Білу Церкву різних авторів і “Поїздка до Білої Церкви” Миколи Костомарова з часопису “Київська Старовина”. Саме ці матеріали, з розлогими коментарями Євгена Чернецького, на наш погляд, є родзинкою книжки.
Загалом видання жодним чином не зазіхає на вичерпність, адже чимало тем (археологія, доба Київської Русі, козацтво, гайдамацькі рухи) подано поверхово, тому при побіжному ознайомленні у читача може виникнути враження “однобокості” дослідження. Проте раджу не поспішати з висновками. Книжка “Історія Білої Церкви: події, постаті, життя” дає змогу вповні зрозуміти, чим жила білоцерківська громада впродовж століть, якою була місія білоцерківського замку і як часом непроста історія відбилася на Білій Церкві початку ХХІ століття. Євген Чернецький зробив неможливе — вмістив у чотири сотні сторінок минуле міста, історія якого цілком може претендувати на багатотомне видання. А сьогодні закладено тільки першу цеглину.
Краєзнавчі нариси Олександра Рогового під заголовком “Соб”, присвячені найбільшій у межах Вінницької області притоці Південного Буга, на якій розташовані аж три районні центри — Липовець, Іллінці та Гайсин. Незважаючи на невеликий обсяг (76 сторінок), книжка є справжньою енциклопедією Присоб’я, адже містить не лише детальний гідрографічний опис річки та її басейну, а й віднайдені автором у архівах назви 45 її приток (ще 15 лишаються безіменними, але не обділеними детальним описом). Місцеві легенди на сторінках книжки переплітаються з описами історичних подій, що в різний час відбулися тут, також автор пропонує оригінальну “Подорож від витоків до гирла” селами й містечками Вінниччини, що лежать на річці Соб, знайомить із видатними собчанами, місцевою геральдикою. Не оминув Олександр Роговий і цікавих фактів, зокрема, “Перлини Вінниччини” 2007 року — “ЛиповецькоІллінецької астроблеми” — кратерів від падіння 400 мільйонів років тому десятикілометрового метеорита. “Присоб’я без перебільшення можна назвати музеєм під відкритим небом”, — переконує автор, голова міжрайонного краєзнавчого об’єднання “Соб” Олександр Роговий.
Книжка Олександра Бабича й Олексія Шекери “Фортифікаційні споруди Василькова кінця Х—XVIII століть” дає змогу доторкнутися до історії оборонних укріплень українських міст на прикладі Василева — однієї з найдавніших фортець Київської Русі. І нині залишки цих оборонних споруд у вигляді земляних валів вражають уяву відвідувачів міста. У виданні, серед іншого, можна простежити спадкоємність києворуських традицій містобудування в середньовічній Україні та дізнатися чимало фактів із минулого цього непересічного міста. Окрім суто пізнавального аспекту, книжка має благородну мету: привернути увагу всіх зацікавлених осіб до необхідності подальшого наукового вивчення дитинця літописного містафортеці Василькова, який, без сумніву, зберігає у собі чимало таємниць.
Ще однією зафарбованою білою плямою на краєзнавчій мапі України стало село Підлісне Літинського району Вінницької області, яке до 5 березня 1960 року мало назву Майдан Супрунівський. Учитель історії та правознавства Пеньківської середньої ЗОШ І—ІІІ ступенів, член ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевенка Іван Коломієць минулого року презентував громадськості історію рідного села. Книжка “Майдан Супрунівський (Підлісне). Від найдавніших часів до сьогодення” побачила світ у вінницькому видавництві “Вінницька газета”. На трьох сотнях сторінок умістилася цікава й драматична історія населеного пункту. Щоправда, автор зізнається, що в його дослідженні бракувало джерел із часу заснування села (кінець XVII ст.) до початку ХХ століття, тому перспектива подальших пошуків залишається. Щодо історії століття минулого та сучасності, на наш погляд, автор упорався з цим завданням “на відмінно”. Адже в книжці допитливий читач відшукає інформацію про кожну історичну добу в минулому Майдану Супрунівського, його героїв і жертв. Особливо пам’ятні списки жертв Голодомору 1932—1933 рр. та загиблих і постраждалих під час Другої Світової війни. Книжка має багато ілюстрацій, посилається на близько 400 джерел, зокрема й архівних. Як зразок загальної краєзнавчої монографії про історію одного українського села, переконаний, вона може зацікавити багатьох фахівців і шанувальників такої літератури.
“В роки великих випробувань. Село Стайки”. Таку назву має книжка, що побачила світ унаслідок творчої співпраці Тетяни Григор’євої — архівіста, кандидата історичних наук, краєзнавця, та Інни Лавриненко — вчителя Стайківської середньої школи, автора низки праць з історії Стайок, директора місцевого історикокраєзнавчого музею “Берегиня”. Понад п’ятсот сторінок цієї неординарної монографії присвячені людським і матеріальним втратам лише одного села, що нині у Кагарлицькому районі на Київщині, в роки Великої Вітчизняної війни. Сотні прізвищ, багато унікальних архівних документів і десятки свідчень очевидців подій зібрано під однією палітуркою. У книжці висвітлюється участь мешканців Стайок у бойових діях на фронтах війни, у підпільній і партизанській боротьбі, показане життя під час окупації, спротив молоді вивезенню на примусові роботи, наслідки війни і втрати. Без сумніву, книжка “В роки великих випробувань. Село Стайки” є одним із найкращих зразків вичерпного дослідження цієї історичної доби в розрізі одного села.
Наприкінці року було підписано до друку книжку “Перегуди: минуле та сучасне”, написану в творчій співпраці трьома родичами — Володимиром, Вадимом і Владиславом Перегудами. Вона — початок грандіозного дослідження великого українськогопольського шляхетського роду герба Сас, який відомий із 1562 року. Книжка увібрала в себе головним чином спогади про п’ять гілок роду, що походять з Ушомира Коростенського району, Лугин Іваньківського району Житомирщини та з міста Умані на Черкащині, чимало родинних світлин і фотокопій документів. Приводом до її написання стали минулорічні перші міжнародні родинні збори Перегуд, що відбулися у містечку Затишшя в Білорусі. Туди з’їхалося понад 250 носіїв цього прізвища з України, Росії, Великобританії й Білорусі. Родичі домовилися про спільну працю — створення серії книжок про різні гілки генеалогічного древа, яке за 450 років від дати отримання шляхетства від князя Юрія Юрійовича Олельковича налічує за приблизними підрахунками не менше 5000 осіб. І ось “перша ластівка”.
Приклад роду Перегуд не єдиний. Уже неодноразово подібні родинні “з’їзди” робили, приміром, сучасні Виговські та Мазепи, а кількість літератури, яка присвячена генеалогічним дослідженням тих чи тих родин, не знаю, чи колинебудь буде підрахована. Проте дослідження тривають. І не тільки у тих родів, які ще не мають виданьпам’яток про минулі покоління для майбутніх, а й у тих, хто вже зробив перші кроки на шляху пізнання власної ролі в сучасному цивілізаційному просторі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment