Несторові Чиру — 75

Левко РІЗНИК,
м. Львів

У місті нафтовиків на Прикарпатті в Надвірній уже звиш 50-ти років трудиться славний нафтовик і поет Нестор Іванович Чир. Із нафтовим промислом він скінчив 2003 року, вийшовши на пенсію, але добувати “тонни словесної руди” успішно продовжує, про що свідчать його нові поетичні збірки позапенсійного рубежу — “Паморозь дивного світіння”, “Калиновий спалах”, “Акорди срібної печалі”, “Білі сльози снігу”. Про успішність засвідчують і слова академіка Володимира Качкана з його післямови до збірки “Акорди срібної печалі”: “Поет надто індивідуальний, але це не тотожне з егоцентричною замкнутістю… Тут кожна строфа рафінована, ніби висіяна із стоваріантних її еквівалентів”. “Він, безумовно, з планети класичних традиціоналістів. З одного боку, достеменно знає традиції… З другого, творить власний філософсько-естетичний дискурс реального й ілюзорного… У словесному оркестрі кожне слово на місці, немає нанизування афористичності, метафоризму”. “І ще не менш важливе: від його поезії і не дихне моралізаторство…”
Так, ні “моралізаторства”, ні нарікань чи трагічних мотивів… Хоча має на це право, — з огляду на лихо, яке супроводжує поета в житті чи не звиш тридцяти років, що цій постаті надає і подвижницьких рис.
Звичайно, недуга — це не ідея, во ім’я якої людина йде на подвиг. Коли недуга спіткає, то робиться усе, щоб її позбутися. Але буває так, що боротьба з недугою затягується на роки, тоді виникає чітка альтернатива: або чоловік обвалюється в прірву страждань, нарікань і пропадає, або рішуче стає “проти рожна перти” й недугу “замовчує”, як поганого сусіда, — не дивиться в той бік, коли сусід виходить із хати…
Нестор Чир, на щастя, вибрав друге. Невідомо, чи він замислювався, що повторює подвиг великих Галичан: Івана Франка, що десятки літ терпів тяжкої форми артриту; митрополита Андрея Шептицького, що п’ятнадцять літ провів у інвалідному візку, — які, попри недуги, не втрачали сили духа й гідно виконували свої величні місії. Проте виходить, що повторив… тридцять літ ледве володіючи ногами, з періодичними болями в хребті. Мало того, що сам “рафінував” поетичні рядки, максимально довершуючи їхню тональність, стилістику, щоби не давати права нікому зі знайомих “співчуваючих” “заїкатися” про його твір з поблажливістю, то й енергійно зорганізовує довкола себе, в літературній студії “Бистрінь”, молодих творців художнього слова не тільки Надвірнянщини… На нинішній день завдяки зусиллям Нестора Чира в творчому доробку літстудії понад 40 поетичних і прозових книжок, п’ять літстудійців стали членами НСПУ. Він упорядник і редактор та співавтор літературних альманахів літстудії — “Жниво на стерні”, “Купальська злива”, “Літоплин над Бистрицею”, “Сонячні обрії слова”.
Мало цього, затята на боротьбу душа жадала проявити себе й на громадсько-політичному полі, — тим паче, що поет мав із чим йти до людей на довірчу бесіду — “рафіноване” поетичне слово. Чотири рази прикарпатці обирали поета депутатом Івано-Франківської обласної ради в часи становлення Української держави. Поет, незважаючи на прикрощі від недуги, всі роки був чи не найактивнішим, найрухливішим депутатом, який ніколи не змовчав, не сховався за свої біди, коли доводилося відстоювати інтереси виборців чи покласти вагому цеглину в будівлю “Української хати”. На нинішній час він громадську працю з політикою зосереджує своєю активною участю у Всеукраїнському товаристві “Просвіта” ім. Т. Шевченка.
Тож і шкода місця на газетній шпальті для перерахування всіх орденів, медалей, грамот, що ними відзначений діяч за свої заслуги; ліпше нехай натомість читач має змогу ширше ознайомитися з деякими його поезіями й переконатися, що поет Нестор Чир воістину гідний шани і найкращих зичень у його ювілейний рік — не лише від близьких друзів, а й від усієї культурної громади України.
***

До матері завжди дорогою земною
несли мене літа між різних дивовиж.
…Ніколи я не був ні Римом, ні Москвою,
моїми не були ні Лондон, ні Париж.

Я просто із села, із білого Поділля,
де синяву небес підперли ясени,
де ранки осяйні, мов рушники весільні,
а вишні, як дівчата, квітнуть щовесни.

Там соняхи, немов дитячі каруселі,
пісні ланів летять у світлу вишину,
мережива зірниць — рубінові морелі —
натхненно дихають у сонну тишину.

І хоч давно люблю Карпати, серцем зримі,
над Бистрицею місто, а проте,
ведуть мене стежки не до чужого Риму,
а крізь життя в моє Поділля золоте.

Пісня

Мені хтось раптом перейшов дорогу.
Була то пісня, як широкий лан.
Я пригубив до вуст той срібний жбан,
Тамуючи досаду і тривогу.
Стояв надвечір тихий і сумирний,
Небесні дзвони відчиняли рай.
А пісня в душу, наче водограй,
Вливалася через пороги й вирви.
І так мені робилося велично,
Що розквітали зорі доокіль.
Я обіймав минувшину віків
І цілував майбутніх років личко.

***

Цей білий світ, як біле божевілля,
Як білих снів непрошена хода.
Я в ньому дощ. Я в ньому сніг. Я вільна
Й така шалена Бистриці вода.

Я з ним побув вже трохи в тиші стиглій,
Бував ніяким, деколи — таким.
Життя не раз лишало мідні стигми
На тілі долі воротком вертким.

Та я люблю цей світ, такий химерний,
Такий сумний, але веселий теж.
Гривасті коні карих літ майстерно
Несуть мене у голубу безмеж.

***

Чого тобі, моя тривого?..
Оглянься на мої роки —
там світ, мов течія ріки,
як недопройдені дороги;
і біла зграя лебедина,
і голос долі за дверми,
й зорею блима із пітьми
сльоза матусі, мов перлина.
Тому в порі осінньо-строгій,
де світла більш, ніж чорноти,
тобі мене вже не знайти,
моя розбещена тривого.

***

Отож ти є. Ти є на цьому світі,
Як неба синь, як сонячне тепло.
Твої уста палкі, напіврозкриті
Мене бентежать часові на зло.

Дороги наші лютим градом биті
Нам їх збороти вистачило сил.
Вітри сікли нас злі, несамовиті,
Та ми шептали: Господи, єси…

При будь-якій непрошеній пригоді
Ти завжди світиш, як зоря на сході,
І грієш душу спалахом ясним.

Мені в твоєму храмі добре й дивно —
Там голос твій бентежно-переливний,
І я у нім, як вічний пілігрим.
***

Ще день прожито… ще — і так надалі
числом незримим падають до ніг,
неначе листя, наші дні оспалі,
і жодного ніхто ще не зберіг.
Будуєм храми (й не лише в уявах),
шукаєм Правду в давніх письменах,
і часто підсолоджуєм в забавах
гірчінь життя, де кривда потайна.
Ідем, було, в збіговиська облудні,
а по святах відвідуєм церкви.
То воскресаєм з мертвих неосудні,
то знов пірнаєм в блуд без голови.
А дні летять в проблемах і дилемах,
у марноті ніякій — сіре тло.
… Ось Слово вкрали — то тяжка проблема,
оте, що біля Господа було.

***

Ще провесінь рання, а в груди вдаряє озоном,
на Бистриці мляво рушають набухлі льоди,
а довгі бурульки добірними
краплями дзвонять
і легіт карпатський ганяє хмарин череди.

Я віршник-самітник… Я слова
живого невільник…
Весною п’янію у тиші оспалих узлісь.
Розкинуло крила небес дивовижне привілля,
а я обертаю планети сонливої вісь.

Десь там, в неокраї, ніхто не чекає на мене,
один я в просторах між зір і холодних світів.
Лиш поруч зі мною твоє
променисте наймення,
кохана моя, і політ подивованих брів.

Реальність

День на замку. Ще рано. Ще не час.
Дню царювати серед велелюддя.
Щось знову станеться сьогодні, як не раз,
Як всі віки. І ми це перебудем.

Переживем цунамі, ураган,
Вулкани, зсуви… І нервові стреси…
Навіщо світу цей сумний екран?
Хто відповість: в чиїх це інтересах?..

Йому би дрібочку любові і тепла,
Перлину сонця й радісну дитину…
А час летить, немов стрімка стріла,
І день уже відмірює хвилини.

Хтось скривдить маму, хтось ударить пса,
А хтось загляне до чужої спальні…
Світ все накреслив. Світ все написав
Крізь гони літ і відстані печалі.

І знову буде рейвах і базар,
Десь лють розтопче паросток любові…
…Мені себе у цьому світі жаль,
Мов зламану галузочку вербову.

***

Доторкнуся до тебе римою
зримою і незримою,
золотими у снах світанками,
ніжним леготом чи серпанками
місяця повновидого.
Доторкнуся таємним видивом,
синіх туманів пряжею,
ними долю свою розраджую,
аби було тобі та й радісно.
Зорями, мов прикрасами,
доторкнуся, щоб ти світилася,
серед мрій не загубилася.
Неприхованою сльозиною
доторкнуся, а ще провиною,
клекотом днів в неспокої,
неокраями світлоокими,
ночі п’янкої стогоном…
…Доторкнуся вустами строгими,
коли серцем палким стихаю я,
Жінко моя коханая.
До друзів

Вже доля моя без дверей і воріт,
То й лихо, як в дім свій, приходить
до мене.
Нарвіть мені, друзі, світанків
нарвіть,
Котрими заквітчане літо зелене.

Над прірвою стану, де ластівки
тінь,
В молитвах тривожних торкатиму
крильця.
Нарвіть мені, друзі, отих
воскресінь,
Котрими душа без промов
освятиться.

Стомився я доста і серцем приліг
Спочити, де пахнуть смереками
ночі.
Нарвіть мені, друзі, весільних
доріг,
Котрими піду до любові охоче.

Якщо я заплачу сльозою бджоли,
То, може, загою негоєні рани.
Зірвіть мені, друзі, зорі перелив,
Котрим я зігрію холодні тумани.

Задзвонять небавом на тишу роки,
Відкриється брама небесної далі.
Зірвіть мені, друзі, погіддя ріки,
Котре би забрало щемливі печалі.

***

Твоє волосся пахне чебрецем,
Твій голос милий, як бальзам на рани.
А за вікном приглушеним плачем
Зайшлася ніч і спокій мій туманить.
Сто тисяч літ з тобою проживу,
Із ста криниць нап’юся див Любові,
Аби лишень у снах і наяву
Твої уста всміхалися медові.
Коли сльозою скапає свіча
І згасне день в останнім зойку щему,
Я поцілую край твого плеча
І відлечу до Вічного Едему.

***

Не згадуй — більш повторення не буде,
на цій землі повторний тільки гріх,
хоч тінню незворушною приблуди
душа лягла на полотно доріг.
Отих доріг, які вели до мрії,
де нас з тобою мовби й не було.
Довкіл свята і будні осеніють,
заосеніло і моє чоло.
Лиш добрий Янгол, мов правічне диво,
ковзне по серцю золотим крилом,
і мить одна, яскрава і правдива,
зорею зблисне за холодним склом.
Втамується тоді вогонь у грудях,
на сон блакитний ляже чистий сніг.
…Ти не вертайсь — повторення не буде,
на цій землі повторний тільки гріх.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment