Я твій навіки, Україно!

Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ

Коли запитуєш у мешканців Нової Басані (Бобровицький р-н, що на Чернігівщині) про славних земляків, серед перших завжди називають Василя Лопату.
— Він із наших, — кажуть з гордістю. — Талановитий чоловік.
Із цим не посперечаєшся. Господь нагородив звичайного сільського хлопчину незвичним даром — створювати картини, а той не знехтував дарунком і присвятив художньому мистецтву все своє життя.
Це сьогодні Василь Іванович Лопата народний художник України, лауреат Шевченківської премії, а починалося все у ранньому дитинстві з вдалого, на його думку, малюнка, створеного на пічній стіні.
— Мати не оцінила тоді моїх старань, покарала за самодіяльність. Але пізніше зрозуміла, що жодна сила не зупинить потребу в творчості, тому більше не перешкоджала, — пригадує художник.
Народився митець у квітні 1941-го — за два місяці до початку Великої Вітчизняної. У перші дні війни Василевого батька мобілізують на фронт. Тоді, прощаючись із родиною, він востаннє триматиме сина на руках, бо через рік загине в Сталінграді.
У мирний час Іван Миколайович був директором будинку культури. Талановитий самородок, він не мав спеціальної освіти, але акторський, вокальний, художницький хист, ентузіазм і любов до своєї справи дозволяли ставити спектаклі, грати в них головні ролі, співати, створювати декорації. Про все це малому Василькові розповідатимуть мама, бабуся, односельці. Він житиме цим незнайомим, але таким дорогим образом.
“Батько… Його відсутність вплинула на формування мого характеру, особистості чи не більше, ніж реальні обставини, — напише згодом В. І. Лопата у своїй книзі “Десь на дні мого серця”. — Тато… Я ні до кого у своєму житті не звертався з цим простим і таким необхідним словом. А мені так хотілося, так цього бракувало! Звідти, з мого пораненого дитинства, пішла тріщина через усе моє життя”.
Нелегко було молодій вдові, Ганні Антонівні, піднімати самотужки на ноги двох дітей. Та хіба ж одна вона була тоді така?! Майже в кожну сільську хату листоноші несли чорні звістки. Втішалася дитячим сміхом, відволікалася від суворої буденності світлими мріями про щасливий завтрашній день своїх синочків. Але й на це майже не вистачало часу.
Якийсь глибинний зв’язок існував між суворою, скупою на ласку матір’ю і Василем. За її життя він сором’язливо ховав свою любов до найдорожчої серцю людини. Зізнався у цьому лише згодом на папері: “Мамо, мамо! Я нічим не віддячив Вам за Ваш подвиг жити… Ваша покалічена доля мучить мене, як докір за всі радощі, що дісталися мені”. А ще Василь Лопата зробив десятки портретів матері, які 2009 року в Києві зібрав у персональну виставку під назвою “Мамине святе ім’я”.
Знайомлячись із дитячими роками художника, не можна обійти увагою його спогади про бабусю Наталку, батькову матір. Без будь-яких настанов, тенденційних засобів виховання ця мудра жінка власним прикладом навчала онуків доброти, моральності, самовідданості.
— Вона була ідеальним взірцем християнки, — розповідає Василь Іванович, — коли любов до ближнього не вихована або продиктована страхом перед Божим покаранням, а природно, невід’ємно притаманна їй, як обличчя, колір очей тощо.
Василько, на радість рідним, зростав старанним, здіб­ним хлопчиком. У школі — відмінник, вдома — помічник. І душу мав світлу, щиру. Серед безлічі бажань найголовнішим було вивчитися на художника, аби професійно оволодіти пензлем, а вже потім творити на папері справжні дива. Та 1955 року, всупереч своєму бажанню, за волею рідного дядька (материного брата) його зарахували не до художньої школи, а в Майнівський зоотехнічний технікум неподалік від дому.
То були роки навчання, сповнені відчаю та болю. Та через чотири роки здібний юнак отримує “червоний диплом” і таку непотрібну йому спеціальність молодшого зоотехніка. Єдине, що тоді рятувало — заняття малюванням. Кожну вільну хвилину в технікумі він витрачав на підготовку до іспитів у Київське училище декоративного й ужиткового мистецтва. Дарма, що вони збігалися у часі з випускними іспитами. Скромний і сором’язливий хлопець раптом виявив неабияку сміливість та наполегливість у досягненні мети. Та, на жаль, навчання у художньому училищі триває недовго. Василя призивають на службу в армію.
Після демобілізації 1964 року Василь Лопата вступає до Київського державного художнього інституту. Йому дуже важко, бо відчувається відсутність системної попередньої освіти. Але фанатична працездатність і майже релігійна відданість мистецтву допомагають долати труднощі. Незабаром молодого художника приймають у книжкову майстерню професора В. І. Касіяна.
“Для мене це як дарунок долі”, — говорить художник.
Шість років наполегливих самовідданих занять завершилися для Василя високо оціненою фахівцями дипломною роботою — блискуче створеним циклом із десяти дереворитів на тему українських народних дум, а також зарахуванням до творчих майстерень Академії мистецтв СРСР під керівництвом народного художника М. Г. Дерегуса та першою груповою виставкою.
Так починалася самостійна творча робота Василя Лопати. Республіканські, всесоюзні виставки, ілюстрування книжок.
Молодий художник доводив свою професійну спроможність, завойовуючи собі право на складніші та відповідальніші замовлення. Тож незабаром у видавництві “Веселка” за власною ініціативою, не розраховуючи на гонорар, замість двох виконує шістнадцять ксилографій до роману В. Шевчука “Побратими” (1971 р.). За цю роботу митець отримує кілька вагомих відзнак, цього ж року Василь Лопата стає членом Спілки художників України.
Художник успішно працює над єдиною в українській графіці серією (у 8—9 дощок!) ліногравюр “Українські народні думи”, ілюстраціями до “Каменярів” Івана Франка, поетичною серією кольорових ліноритів до українських балад, ілюстраціями до “Прапороносців” та “Таврії” Олеся Гончара тощо.
П’ять років (1987—1992) присвятив художник ілюструванню “Кобзаря” Тараса Шевченка, за що 1993 року отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Інший лауреат цієї премії, народний художник СРСР М. Г. Дерегус тоді так сказав про свого учня: “…він (Лопата) — глибокий психолог і знавець народної душі, народного характеру, бо сам — частина цього народу. Його любов до України, до національного — не поза, не ідея, не умоглядний висновок, а пристрасть, поклик душі, натхнення”.
Віхою у доробку художника стала серія гравюр до твору “Слово о полку Ігоревім”. Він також займався оформленням дипломатичного й українського паспортів, працював над художнім оформленням української гривні.
Багато подорожує: Польща, Югославія, Індія, Канада, Франція, США. Найбільше митця вразила Італія, де відбулися три незабутні зустрічі з Папою Іоанном Павлом II, чий портрет він виконав і особисто вручив.
— Саме тоді у мені народжувалося нове, релігійне почуття, я з подивом прислухався до нього, боячись утратити, — відмітить згодом.
У той період формується новий світогляд художника, у творчості з’являються нові теми: портрети Київських і Галицьких митрополитів (33), серії “Українські святі”, “Хресний шлях до України”, живописні полотна “Благовіщення”, “Моління про чашу” та інші. Він у своїй роботі звертається до творчості Гоголя, створює серію чорно-білих ліноритів “Маруся Чурай”. І 2001 року удостоюється звання народного художника України. Його твори зберігаються в музеях України, за кордоном. Біографічні дані про нього можна знайти в багатьох енциклопедіях і довідниках. Василь Лопата — автор 700 творів образотворчого мистецтва. Усі вони глибоконаціональні, виразно поетичні. На його рахунку 30 персональних виставок.
Із 1994 року через хворобу, що загострилася, Василь Іванович із родиною мешкає у США. Це не можна назвати еміграцією. Він був і залишається громадянином своєї країни. Він — українець, вірний син свого народу. І саме тому фізичне покращання здоров’я на березі Тихого океану ні на мить не позбавляє його туги за Україною. Забувається роботою. Пише багато пейзажів, не каліфорнійських, а рідних — Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, створює портрети співвітчизників-однодумців.
В Америці відчув потяг до письменництва, виникла прекрасна автобіографічна трилогія: “Десь на дні мого серця” (2001), “Дорогу свою покажи мені, Господи” (2005) та “Кажу, як на сповіді” (2011). Усі книги проілюстрував автор.
2006 року В. І. Лопату прийняли до Національної спілки письменників України.
А нещодавно Василь Іванович передав листа своїм друзям-землякам:
“Як мені прикро, як боляче, що звертаюсь до вас письмово, що не можу потиснути ваші руки, подивитися в очі, обмінятися новинами, обговорити наші загальні проблеми. Зла, безжальна хвороба захопила мене далеко і не відпускає. Я рвуся душею, лину думкою до Києва, до Дніпра, до Чернігівщини, до Нової Басані, до всіх вас… У моїй зловісній хворобі мене не так засмучує біль і неміч, як неможливість ходити по моїй землі, бути серед моїх людей, чути мою мову, розділяти долю мого народу…”
Там, далеко за океаном, живе Василь Лопата думками про рідний край, дорогих серцю людей. Отож недарма Україна не забуває свого вірного сина, патріота, непересічну творчу особистість, посилаючи до нього свої думи-журавлі. Летять вони у далекі краї, несучи на крилах для українського художника і письменника привіти від друзів, родичів, односельців. У цих незвичайних пташок на чужині вже багато літ є свій вирій — це його щирі спогади, теплі сни.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment