Антоніна МОВЧУН,
канд. пед. наук, зав. НДЛ грінченкознавства, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка
Визначні історичні постаті стають ближчими до дослідників у спогадах їхніх сучасників. Тож у ювілейний рік Б. Грінченка звернемося до тих, хто знав його як людину, митця і визначного діяча — і цим самим наблизимо видатного українця до наших сучасників. Про Б. Грінченка згадували перших тридцять років щорічно, відгукуючись на річницю його смерті, — до сумнозвісного процесу СВУ. Із початку 30х рр. письменника з ярликом буржуазного націоналіста викинули з українського культурного простору аж до 60х років. За цей час загинули в таборах або вмерли ті, хто його знав. Тому найбільше спогадів знаходимо у пресі 1910—1930х рр.
Маємо й чимало літературних портретів Б. Грінченка. Так, уже через рік після його смерті у Харкові вийшла книга М. Плевака “Життя та праця Бориса Грінченка” (Харків, 1911) — перший літературний портрет митця.
На жаль, спогади про Б. Грінченка ще й досі не зібрані в єдину книгу, деякі з них (і таких більшість) за сторічний термін їхнього оприлюднення ніколи не передруковувалися. Наша мета — зробити загальний огляд найважливіших або швидше найвідоміших із них.
Зі спогадів про Бориса Грінченка виокремимо дві групи: розповіді його рідних, близьких, друзів (перша група) та тих його сучасників, хто спілкувався з ним, співпрацював (друга група). У цій статті зупинимося на спогадах його рідних — батька Дмитра Яковича Грінченка та дружини Бориса Марії Миколаївни Грінченко (літературний псевдонім Марія Загірня).
У київському архіві родини Грінченків знаходимо спогади його батька Дмитра Яковича, що мав значний вплив на формування наполегливої вдачі Бориса. Дмитро Якович свого часу навчався у чеській гімназії м. Харкова. Але не закінчив її, пішов на військову службу. У чині штабсротмістра вийшов у відставку. Був високоосвіченою, працьовитою людиною, мав багатющу бібліотеку світової класики.
Його спогади про сина пов’язані з першою біографією Бориса, написаною М. Плеваком. У листі до Марії Загірньої він прагне доповнити розповідь М. Плевака. Свої спогади батько зосереджує на дитячих літах Бориса. Він наголошує на таких рисах вдачі свого сина, як відповідальність і любов до книг. Борис рано навчився читати і був небайдужим до книг: “Читать Борис выучился легко и скоро, заметивши хорошо буквы, он в один час понял, как складывать слова, и начал постепенно лучше и лучше читать, и в шесть лет бегло читал. Он не мог равнодушно видеть книги, где бы ни было, всегда набрасывался и погружался в чтение. Интересовался газетами, делая на них свои замечания, иногда очень курьезные, а иногда очень меткие. На седьмом году он мне преподнес стихи в четыре куплета порусски, а както я дал ему Шевченко, еще до поступления в училище, начал писать помалорусски. Очень жалею, что не удалось сохранить его детских писаний.
До десяти лет я сам его готовил в гимназию, заниматься с ним было легко, у него была замечательная память и хорошие способности, и он скоро все усваивал.
Видя его в 8—9 лет, удивлялись, что живет в лесу, без сверстников и такой развитой и разумный мальчик”.
Дмитро Якович Грінченко підготував свого старшого сина до вступу в гімназію, одразу в другий клас. Колишній військовий, він виступив проти того, щоб Борис здобув цю професію, хоч місце в полтавському кадетському корпусі було виклопотане впливовими родичами дружини, а документи вже знаходилися у військовому міністерстві, тож у гімназію їх подали несвоєчасно. Оскільки місця в гімназії вже не було, довелося віддати Бориса в реальне училище. І не на другий курс, як готували Бориса, а на перший.
Втративши сина, батько висловлює жаль, вважаючи помилкою те своє давнє рішення: “В корпус же на экзамен я не повез, как был против военной службы. А если бы поместил в корпус, то быть может был до сих пор жив и здоров, а честным человеком и работать на пользу другим везде можно”.
Зі спогадів батька важливими для дослідників є відомості про вплив на молодого Бориса народників і забороненої літератури, його перший арешт і мужність, проявлену ним під час перебування у Харківській в’язниці. Помітивши зміни в поглядах сина, Дмитро Якович намагався розірвати дружбу Бориса зі студентом Харківського університету Костянтином Філіп’євим: “Не смотря на все мои уговоры, что подобные люди во многом ошибаются и не всегда кажущаяся правда согласна с истиною и что тогда только можно достигнуть искаемого, когда сами люди нравственно изменяются к лучшему и будут честными, и уговаривал его, чтобы по крайней мере он не принимал никакого активного участия и что, столкнувшись с жизнью, жизнь скажет тебе другое. Ничего не помогало, он был совершенно под гипнозом освободителей. Филиппьев давал ему книги для распространения между учениками.
Одну книгу Борис дал товарищу Кудрявцеву, и эта книга попалась на глаза его отца, а тот сообщил инспектору, и пошла история. От Бориса только требовали, чтобы он сказал, от кого получил книгу, его запирательство повлекло за собой арест и не смотря на все мои хлопоты и влиятельных родных, его тогда только освободили, когда сказал, от кого получил.
А сказал потому, что узнал, что Филиппьев скрылся с Харькова”.
Ці спогади ніколи не друкувалися, а зберігаються в рукописному варіанті в архіві письменника ІР НБУВ. Загальна тональність спогадів батька — це гордість за сина. Дмитро Якович пишається Борисом, його талантом, розумом та чесністю. Хоча впродовж життя стосунки батька і сина, як засвідчує їхнє листування, не завжди були рівними та спокійними.
Марія Загірня залишила на спогадах батька свій коментар. Вона зазначає, що батько намагався підкреслити своє панське походження. Насправді ж родина жила бідно: “Батько в цих своїх додатках та виправках до життєпису Борисового не завсігди пригадує так, як діялося, старий дуже він, то пам’ять потьмарилася. Я знаю все далеко точніше від Бориса та від мами. Але це все дрібниці. Та ще батькові завсігди хотілося показати себе багатшим, ніж він справді був, і панськішим. А воно справді було так, що сім’я бідувала, і грудочка цукру чи бублик були дітям великими розкошами. Так саме й цілі чоботи. Може, колись напишу про дитинство Борисове, а може, й ні — нащо ворушити те, що давно пережилося, нащо робити ці “розкопки” в минулому.
Філіп’єв виїхав за кордон, інші причетні теж повиїздили, і Борисові Микола Зімборський (брат у перших Борисові), що теж укупі з ним брав книжки у Філіп’єва, передав йому записку Філ. про те, що всі виїхали, і він може назвати квартиру. Борис назвав квартиру — приїхали — в їй уже не було нікого, здається, навіть Філіп’єви виїхали швидко”.
Не менш цікаві спогади дружини Б. Грінченка про його ув’язнення та її розповіді про учительську працю, яку вона назвала “Школи, де вчителював Борис Грінченко” (1922). Достовірність своїх спогадів Марія Миколаївна підтверджує зізнанням: “Про це розповідав мені сам Борис”.
Марія Загірня у своїй розповіді про перебування Б. Грінченка у в’язниці виокремлює його чесність і людську гідність, наголошує, що після ув’язнення шістнадцятирічним Борисом захоплювалися тодішні молоді інтелігенти.
“Може, навіть тодішнє сидіння в тюрмі почало руйнувати здоров’я Борисові, бо сидів він узимку в попідземній холодній і мокрій камері, в арештантському вбранні: полотняні штани і сорочка та вітром підбитий халат. Мерз дуже, а годовано погано: звичайна арештантська їжа та ще дадуть солоної дуже страви, а потім не дають води. Починає грюкати в двері, вимагати води, тоді приходить “начальник” і каже: “Получите воду только тогда, когда признаетесь”. І так було не раз і не двічі, що доводилось або не їсти, коли страва була дуже солона і голодувати, або, попоївши, гинути без води. Харківська тюрма здавна, ще з часів губернатора Кропоткіна вславилася тим, що в їй важче було сидіти, ніж по інших тюрмах. Кропоткін звелів навіть віконця в “одиночках” чорною фарбою позамазувати. Може, його і вбито головним чином через той режим тюремний, що він заводив.
Та й моральний стан був тяжкий, бо не тільки “начальство” всяке вимагало, щоб він признався, але й батько. Одного разу батько сказав, що його викликав генералгубернатор ЛорисМеліхов і звелів “добиться” від сина, щоб той признався. “Вы отец и должны показать свою отцовскую власть над сыном, а если не признается, то через 24 часа вы со всей семьей будете уже по дороге в Восточную Сибирь”. І от батько прийшов і розповів це Борисові: Борис не сказав. Тоді батько вдарив його. І це не помогло. Борис тільки перестав йому відповідати. Тоді батько сказав присутньому тут “чинові”, що він може засвідчити ЛорисМеліхову, що він ужив усіх способів і що нічого не вийшло.
І треба сказати, що батько ніколи не простив би Борисові, якби він признався, бо це був би нечесний вчинок, а батько був абсолютно чесний чоловік. Але Борис того не знав, він думав, що батька доведено до одчаю і він справді вимагає від його зради, і це його мучило страшно.
Скажу більше: батько ж знав, що Борис брав книги у Філіп’єва, міг думати, що й цього разу він узяв там же, але ж він цієї ниточки жандармам не дав, він знав, що й небіж його, Микола Зімборський, “читает запрещенные книги” і що, напевне, бере їх звідти ж і Борис, але не випитував у нього, де він бере книги. Становище було дуже тяжке, і для Бориса воно могло скінчитися або хворобою, або засланням, якби не дістав він нарешті до рук дозволу назвати квартиру. В результаті всього вийшло те, що серед молоді він став героєм (до мене слава про його геройство дійшла ще тоді, як я не була з ним знайома, років за три до знайомства з ним), а серед людей “благомыслящих” він придбав собі славу дуже погану, і як, вибувши рік на поруках у батька на хуторі, прийшов у Харків, то не міг знайти собі квартири; зачувши його прізвище, господині не віддавали йому хати. Було навіть таке: “Мы социалистам не отдаем квартиры”.
Розповідь Марії Загірньої про ув’язнення Б. Грінченка ще не публікувалася.
Дуже детально Марія Загірня розповідає про вчительську працю Б. Грінченка. Вона зосереджує увагу на умовах, у яких перебував молодий учитель, на його стосунках із учнями, їхніми батьками, селянами та сільською старшиною. Чесний, правдивий, сповнений людської гідності учитель не подобався тільки сільській старшині, тому що домагався прав для пригноблених мужиків. Тож доводилося міняти школи — більше року вчительправдолюбець не затримувався в жодній із них.
Перша школа в с. Введенському на Харківщині віддзеркалювала тогочасний стан народної освіти, рівень навчання сільських дітей. Розповідаючи про перебування Б. Грінченка в першій школі, Марія Миколаївна наголошує: “Глянув Грінченко і жахнувся: стіни пооблуплювані, всюди чорніє павутиння; на стелі знати, що крізь неї текла вода, в долівці ями, кілька шибок вибито, двері не пристають. Груба була вся облупана, ще й ріжок одвалився…
Клас був завбільшки 42 квадратових аршина, а школярів десятків із сім. До того ж не було сіней, а через те діти роздягалися в класі і тут же стояла діжка з водою. Довелося поділити школярів і вчити одну половину до обід, а другу по обіді. Діти приходили в “лапотках” і приносили на їх болото або сніг, а що в класі був не поміст, а долівка, то вона розмокала від принесеного болота або снігу і в класі ставало так грузько, як надворі”.
Борис Грінченко як учитель розумів роль рідної мови в навчанні дитини. Йому хотілося працювати в українській школі. Але села Тройчате і Олексіївка (на Харківщині) були російські. Щоб мати змогу вивчати українську мову, збирати народний фольклор, Борис Дмитрович, працюючи в Тройчатому, винаймав помешкання за кілька верст від школи в сусідньому українському селі Чунишине: “Хоч умови життя були нелегкими, але заради того, щоб спілкуватися з простими людьми, Борис Грінченко терпів.
…Хотілося жити серед українців і не хотілося їсти московські “шти”, або самому варити собі куліш. У Чунишиній прийняли його до себе чоловік та жінка, літні вже люде, бездітні. Хата була одна і жили вони в їй усі троє. А часом пожильців більшало, як треба було взяти в хату теля чи ягня. А там кури почали нестися, то треба було їх забирати в хату, а там квочок та гусей треба було підсипати і сажати під полом та під пічку”.
У Грінченковій педагогічній діяльності була ще одна Олексіївська школа — на Луганщині (тоді Катеринославщині).
Зі спогадів “Школи, де вчителював Б. Грінченко” документально постає олексіївський період життя Б. Грінченка із 1887 до 1893 року. Марія Загірня ґрунтовно аналізує життя та працю своєї родини в Олексіївці на Катеринославщині, вчительську працю Б. Грінченка в школі Христини Алчевської. Цей час — один із найплідніших і в літературній діяльності письменника. У цьому селі Б. Грінченко створив низку оповідань, повісті “Сонячний промінь” і “На розпутті”. Листування з численними адресатами, участь у створенні Братства тарасівців, написання українських підручників — ця діяльність Б. Грінченка зробили провінційну Олексіївку центром української духовності.
Розкрито в цих мемуарах і конфлікт Б. Грінченка з Х. Алчевською, у якому Б. Грінченко виявив принциповість людинигромадянина, яка і словом, і справою стверджувала вірність рідному народові.
