Марія МЕЛЬНИК,
Муровані Курилівці
Вінницької обл.
За кого ж голосувати?
Торкаючись визначних історичних подій навіть недалекого минулого, наражаємось на білі плями, наразі почервонілі від пролитої крові. Минає час — і затуманена лжою дійсність проявляється, як на фотоплівці. Тоді ті, кому правда коле очі, спішать очорнити істину ненавистю і злобою. Західна Україна у 40—50-ті роки перебувала під грифом “Совершенно секретно”, і влада темряви ще й сьогодні боїться світла правди: воїнів Української Повстанської Армії називає буржуазними націоналістами, фашистами, піклується, щоб членів партії “Свобода” не обрали у Верховну Раду. Керівництво не любить Україну і ставить заслін патріотам. Коли перед виборами у парламент у наші Муровані Курилівці приїхали кандидати в депутати від партії “Свобода”, очільники району розпорядилися заборонити цю акцію, навіть закрили Будинок культури, а самі безслідно зникли. Гості на вулиці поговорили з окремими людьми. Потім чулися розмови:
— За кого ж голосувати?
— За партію “Свобода”.
— Так це ж бандерівці, націоналісти, вони ж нашим у спину стріляли!
— А наші чого там були?
На останнє питання відповіді не було, бо то прогалина, біла пляма в історії для східних українців — у них з очей не спадає полуда. Та подивімось правді у вічі — вона ж не за сімома печатями. Є багато очевидців тих подій, яким можна вкласти персти в рани і тоді повірити, як Хома невірний.
17 вересня 1939 р.
Марія Дмитрів, її чоловік Григорій народилися і виросли в селі Коцюбинці Копичинського району Тернопільської області. Непередбаченим вузлом їхня доля зав’язалася з долею Батьківщини. А почалось усе так: 17 вересня 1939 року Червона Армія ввійшла на територію Західної України, зустрічали її хлібом-сіллю, квітами, раділи визволенню. Наступного дня у Копичинцях та інших містах і селах скликали збори, обрали сільські ради, говорили російською про нове щасливе життя. І воно не забарилось — почалася колективізація. Забирали землю, реманент, тяглову силу. Коли виводили корів, жінки голосили, як за покійниками. Та що там корови! — порядних господарів, чесних трударів записали у неблагонадійні й спішно вивозили в Сибір цілими родинами. Люди дивувались з мертвої хватки москалів: не звикли до такого розгулу свавілля. Подружжя Дмитрівих було приголомшене, перелякане бідою, що звалилась на людей. Ось тобі й “визволителі”. Потерпали за себе, та жевріла надія: може, не зачеплять. Ще й як зачепили! Наступаючи на захід у 1944 р., польові радянські військкомати насильно забирали з собою хлопців для поповнення поріділих частин. Так взяли і Маріїного Григорія.
Поля битв устелювали українським цвітом
Новобранців не вчили військової справи, не дали ні обмундирування, ні зброї, а посилали на вірну смерть: “Предатєлі, впірьод! Аружіє добить в бою!..”. По вишитих сорочках пізнавали загиблих, а по каїновій печаті — злочинні накази. І німецькими руками москалі вбивали братів-українців. Так поля битв устелювали українським цвітом. Мало не в кожну оселю полетіли похоронки. Коли на подвір’я Дмитрівих, боязко озираючись, зайшла листоноша, подала Марії фатальний папірець — земля хитнулась у неї під ногами. Та прибіг малий Зеньо: “Мамо!..” І вона своє горе затиснула в кулак: повинна жити для сина.
У кровопролитному вирі
Небувало жорстока, запекла війна затягувала життя вдови у кровопролитний вир. Повстанська армія воювала з диявольськи підступним ворогом, у сотні разів могутнішим. У його руках було все: регулярні військові частини, зброя, продовольство, зрештою, всі багатства окупованої землі. Повстанці не мали де голову прихилити, на батьківщині стали вигнанцями. Улітку і взимку у траншеях, зброю добували в боях.
Окупанти діяли всіма засобами: з одного боку терором і репресіями, з другого — загнуздували підкупом: місцевим людям доручали невисокі посади, створювали партійні й комсомольські організації, принаджували молодь розвагами, обіцянками. За поступливість платили по 30 срібняків. Шукали зрадників і серед бандерівців. Якщо повстанця вдавалося взяти живим, пропонували співробітництво. Найчастіше він відмовлявся — тоді мордували, як середньовічні інквізитори, після чого — тільки розстріл або заслання в Сибір. Бандерівці знали, що потрапити в полон до москалів гірше, страшніше смерті, тому останню кулю берегли для себе.
Більмо на оці
Енкаведисти широко використовували східних українців, які погоджувались вистежувати повстанців і доносити на них органам радянської влади. Знаю у наших Мурованих Курилівцях чоловіка, що мені проговорився: “Я шість місяців ходив у вишитій сорочці, вчився говорити по-гуцульськи, щоб знати, чим дихає кожен западенець… А як же можна було перебороти тих затятих бандерівців!..” Так проговорився, признався сексот із Вінницької області, але не розкаявся, не усвідомив найстрашнішого гріха — зради. Не заговорила його совість — так засліпила, затуркала, затьмарила його глузд комуністична пропаганда, що волелюбні західняки для таких, як він, — більмо на оці.
Про честь лицарів і ганьбу яничарів знаю з відвертої розповіді Марії Дмитрів. У неділю 1944 р. з лісу в рідні Коцюбинці йшло п’ять повстанців: повітові провідники Мирослав Кузик, Григорій Грабець, Дмитро Мостовий і два Маріїні брати — рідний і двоюрідний — Іван і Грицько Дмитріви. Найстаршому було 24 роки. Ішов мокрий сніг — з одягу скапувала вода. Голодні, втомлені юнаки хотіли в селі обсушитись, зігрітися, підкріпитися гарячою стравою. За ними, як хорти, полювали червоні яничари (вищезгадані сексоти), донесли чекістам — і зграя з трьохсот облавників обступила хату, куди зайшли бойовики. Бій тривав півдня. Боєприпаси у повстанців вичерпувалися. Це помітили поневолювачі — і їхній зверхник наказав: “Не стріляти!” Вони жадали взяти сміливців живими, щоб зламати їхній дух свободи, поставити на коліна, замучити “на допросах”.
В їхніх очах не було страху
Загрозлива, тривожна тиша закам’яніла. Знесилені боєм, хлопці виходили повільно, але впевнено. У їхніх очах не було страху, тільки у глибині душі читалася непозбутня печаль і стурбованість, як з честю попрощатися з життям… Якусь мить стояли замислившись. Кожен глянув у далечінь: за грудневим туманом бачив весняну свою Україну… без себе. Каїни хижо стежили за ними, як голодні вовки. Ненависть до катів підштовхнула руку з пістолетом до скроні: “Слава Укра…!” Гримнуло п’ять пострілів.
Мертвих героїв із відкритими лицями поклали на вулиці під плотом, щоб родичі пізнали своїх — тоді окупанти арештували б їх і мордуваннями вибивали б у них інформацію. Матері, сестри дивились на закривавлених своїх, найдорожчих… Незагойний біль, нестямний крик билися в грудях, та вони знаходили в собі сили стриматись і тихо сказати ворогам: “Не знаю, це не наші”. Марія Дмитрів подивилася на братів Івана і Гриця — побіліла, як смерть, підкошувались ноги. Встояла. Кусаючи губи, взяла себе в руки, в горлі задавила крик, бажання обійняти, погладити дорогі рідні риси. Відступилася, не впустивши й сльозинки. Коли енкаведисти відійшли, з сільської ради прислали підводу — вивезти загиблих за село. За підводою ішли нещасні матері, тут дали волю сльозам. Як ягоди калини, на дорогу падали червоні краплі — то кров їхніх синів. “Визволителі” не дозволяли хоронити борців за свободу на цвинтарі, поруч із предками на батьківській землі — їхні тіла скинули під лісом на поталу диким звірам.
Під дамокловим мечем
Марія Дмитрів дуже побивалась за братами — про себе не думала і не здогадувалась, що нове лихо дамокловим мечем висіло над її головою: сталінські сатрапи занесли її ім’я у списки на арешт. Вночі нахабно загримали в двері. Її як струмом пронизало: Зеньо! Що буде з дитиною?! Не розгубилась: відчинила затильне вікно і наказала тікати до дядька. Восьмирічний хлопчик утямив що до чого. Міліціонери наказали швидко одягатись і йти за ними. Вона дорікала їм за знущання, за сваволю: ще надіялась присоромити їх, усовістити — і вони пожаліють вдову і її сироту. Та в їхніх очах не було ні співчуття, ні жалю; навіть цікавості не було в тих риб’ячих вирлах. Їй стало страшно: наче одна в лісі серед голодних вовків. Вона слізно помолилась. І стало легше: такий час, біда не тільки в неї. Її зачинили в холодній камері: ні ліжка, ні стільця. Довго стояла, притулившись до стіни, ноги нили, гули. Їй принесли передачу у мішку, той мішок розстелила на цементній підлозі й лягла. Пробудилась, краї мішка — в інеї. Скоро зачитали вирок — 10 років сибірських таборів.
У зашморгу колючих дротів
У далекій дрімучій тайзі зупинився ешелон з тисячами невільників. Ніхто б тепер не впізнав колись вродливу чепурну красуню Марію Дмитрів: із вагона вийшла зечка, змучена, бліда, у брудному одязі; вжахнулася чорними бараками з підсліпуватими вікнами, які хижими потворами поглинали ув’язнених. Як піймана пташка, беззахисна жінка опинилась у зашморгу колючих дротів, обплутана залізним убивчим павутинням, з якого не вирватись. У Сибіру душу нещасних ув’язнених гнітило все: похмуре, зловісне небо, скупе сонце, таємниче погрозлива тайга, немилосердний, жорстокий холод, що виморожував кожну клітину. А голод висмоктував сили і здоров’я. Та попри все щодень наказ: на роботу! І ось колона: зсутулені постаті в грубих хустках, засмальцьованих куфайках, кирзових чоботах чи чунях з онучами. Серед них і Марія Дмитрів, яка зрозуміла, що сталінські посіпаки заплановано, свідомо з ув’язнених вичавлюють усі життєві соки, доводять до загибелі, а на їхнє місце привезуть нові жертви. То чи варто шкодувати за таким життям? Але що ж тоді буде з її дорогим єдиним сином? Круглий сирота, безпомічний, беззахисний, як житиме?
Сама-самісінька
через тайгу
І Марія шукає виходу з глухого кута. Ще й із села вона одержала лист, в якому повідомили, що її Зеньо захворів на запалення легенів. Вона пише Сталіну лист, слізно просить зняти з неї судимість. Але відповіді нема. Страх за здоров’я сина надає їй сміливості — і у травні 1948 р. вона відважується на страдницьку дорогу втікачки. Тільки гілка шелесне — мороз поза спиною пробігає, серце мало не вискочить із грудей. Скрізь привиджувались їй ненависні конвойники. А як було їй, самій, непроглядної ночі серед похмурої тайги! Молилась Божій матері — і прибували сили. А почула паровозний гудок — заплакала від радості: якось і вона вчепиться до поїзда. І накантувалась, нагинулась на товарняках. А ступила на омріяну, злеліяну батьківщину — поцілувала рідну землю. Ось і вулиця, де все до болю знайоме. Назустріч Марії йшов хлопчина. Який гарний. Десь бачила. Чий він? А зрівнявся і привітався — вуста і голос, як у Григорія… Її осінило: “Зеньо! Синочку!” — сльози матері і сина змішались.
Не покладаючи рук
Марія боялась зурочити своє щастя, та без нової біди не обійшлося: у “неісходимій Сибірі” за втікачкою кинулись через три дні. Слідчі органи надіслали запит у село Коцюбинці — і жінка знову опинилась за ґратами тернопільської тюрми. Три місяці томилась у неволі. Несподівано прийшов порятунок. На Маріїн лист до Сталіна Москва прислала відповідь: “Як вдову загиблого на фронті Великої Вітчизняної війни М. Дмитрів звільнити з-під арешту, зняти судимість…” На волі цій неординарній, героїчній жінці вистачало труднощів. Хату її забрав собі голова сільради. Але Марія і слова нікому не сказала, тільки попросила ділянку землі, щоб будувати хату. Беручка і заповзята взялась за роботу: замісила грасу, робила лампачі, з них стіни ставила сама. Піднощиком був син Зіновій. Верх і покриття зробили чоловіки-односельці. Марія розрахувалась з ними своєю працею: відробляла у їхньому господарстві, на городі. Вона трудилась не покладаючи рук — тинькувала, білила, витирала. Раділа і співала. Бо ж була на волі: ніхто не бив, не лаяв, не карав. Сама собі наказувала, що робити. 1958-го одружила сина, дочекалась онуків і правнуків. У свої 80 років успішно вела домашнє господарство, щоб допомогти онукам і дітям.
У 1991 р. ця героїчна жінка зустріла нашу Незалежність як великодній благовіст. Зі сльозами пішла на могилу братів, поклонилась їм за волю України.
Сподіваюсь, трагічна доля родини Дмитрівих у східняків, затьмарених комуністичною облудою, викличе співчуття і повагу до волелюбних західняків — з їхніх очей спаде червона полуда. І тоді в єдиному пориві через Дніпро одні другим простягнуть руки для духовного відродження української нації.
