Олег Костянтинович Романчук — кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників, член Національної спілки журналістів, член Міжнародного інституту преси.
Від 1993 року — шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури “Універсум”, лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року “за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства”. Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник “Системний аналіз у журналістиці”.
2012 року Олег Романчук став лауреатом обласної премії імені В’ячеслава Чорновола за публіцистичну збірку “У пошуках універсуму”. З чим ми його і вітаємо.
— Олеже Костянтиновичу! Чи справді існує криза в усіх сферах життєдіяльності?
— Сьогодні в Україні існують фактично дві держави: держава суспільства й держава еліти. Володимир Войтенко, доктор медицини, відомий учений-геронтолог, констатував: “Україна нині є сумішшю острівців тоталітарного льоду, плинних демократичних структур і викидів антинаціональної (антиукраїнської) та антидержавної (антиукраїнської) пари”.
Тож системна криза справді панує в усіх сферах життєдіяльності. Найпарадоксальніше, що будівничі храму Української держави — архітектори, виконроби, будівельники, допоміжний персонал із Печерських пагорбів, із вулиці Грушевського і Банкової досі не можуть визначитися не лише з типом риштовання, а й з архітектурною формою такої жаданої для багатьох поколінь українців самостійної, незалежної соціально-економічної споруди. Тому й немає політично структурованої нації.
— Як висловився доктор економіки зі США Осип Мороз, “ніхто з лідерів не довів, що вартий вести народ. Українці не вміють створити проводу”. Згодні?
— Було б у країні розвинуте громадянське суспільство, — можна було б говорити про створення ефективної влади. Роки минають, а ситуація не змінюється: суспільство не спроможне створити для себе ефективну владу.
— Недавно з’явилося повідомлення, що громадські організації Херсона та Харкова вимагатимуть розпуску парламенту. Якщо ж Президент цього не зробить, збираються ініціювати референдум. Що б це мало означати?
— Ідеться про можливу маніпуляцію, задуману з прицілом на вибори Президента 2015 року. Щось “нагорі” мають намір змінити, аби полегшити собі виборчий процес. Себто — не віддати владу в руки опозиції.
— Тож як нам вибудувати ситуацію, створити “стратегію-основу”, до чого закликає відомий публіцист Леонід Капелюшний?
— Маємо вести мову про вироблення такого проекту, який би згуртував націю, сформулював спільне бачення майбутнього. Потрібна зміна суспільно-політичного ладу.
— І хто б це мав виробити?
— Хтось із про-державницьки налаштованої української еліти.
— Але ж не забуваймо про трьох найбільших ворогів України, про що ще 1954 року писав Юрій Шевельов: Москву, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. До речі, ця констатація відображає і нинішню ситуацію в Україні?
— Безперечно. Москва спить і бачить Україну губернією Російської Федерації. Цікаво, що Володимир Путін 4 березня під час зустрічі з Віктором Януковичем нарешті визнав, що вступ України до Митного союзу є вступом політичним. А згадаймо, чому Україні не надали плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ)! Тоді сам заклятий друг України прибув на Бухарестський саміт (квітень 2008 року), провівши відповідну роботу з лідерами європейських держав. А нині за допомогою української ГТС наш “стратегічний партнер” прагне втягнути нас у Митний союз. А через якийсь час, взявши в оренду українську ГТС, Росія пояснить Києву, що, крім своїх фахівців, які мають контролювати орендоване майно, вона має право всіляко оберігати його. А згодом вимагатиме дозволу на створення власних органів контролю та управління, на організацію власних охоронних структур. А там — і до введення московських охоронних підрозділів (військ) недалеко — під приводом можливої терористичної загрози транснаціональній газовій магістралі. І так помаленьку Україну, без єдиного пострілу, інкорпорує Росія.
— Знаємо, що сталося з Білоруською ГТС…
— Там теж починалося з передавання білоруської державної газотранспортної системи “Газпрому” за умови 50:50. Нині ж уся білоруська ГТС у руках Москви.
— Який вихід?
— Не можна допускати російську сторону одноосібно до управління ГТС України. Треба шукати альтернативні рішення. І в жодному випадку не вступати у Митний союз. Адже тоді в руках Москви опиняється митний контроль, і 110 млрд гривень щороку потраплятиме не до Києва, а до “бєлокамєнной”.
— А як щодо двох інших складників загрози Україні — українського провінціалізму і комплексу кочубеївщини?
— Оці два складники й працюють на користь Москви. Це і відверте нерозуміння місця України в світі, і амбіції окремих людей. Якщо чесно, то навряд чи хтось нині повірить, що опозиція 2015 року виставить одного, погодженого, претендента на пост Президента України. Москва таки взялася за Україну. Біда в тому, що український провід не може організувати ефективного спротиву “пєрвопрєстольной”. Бо його немає. Одна з головних причин нинішніх політико-економічних здобутків Москви щодо України полягає в тому, що не вдалося вповні здійснити “духовну втечу українства з московської тюрми” (Валентин Мороз).
Ми не змогли вирватися з культурного простору імперії. Це — неповага до самих себе. Скажімо, Львівський автобусний завод віддано росіянинові Чуркіну. Хто його віддавав, хто був тоді у Львові при владі?!. Продажність. Пристосуванство. Брак національної ідеї. Почуття меншовартості. Вже не кажу про те, які місця Україна посідає у різноманітних рейтингах — 148 місце, 167-ме. Словом, є величезна проблема: немає лідера. А найгірше — в Україні залишилася система, породжена більшовиками. Вона трансформувалась у нашій країні у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю з красивою вивіскою — “Україна”. Науковці знають: якщо в систему (чи соціальну, чи політичну) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: або змінюється вся система, або система адаптує цей елемент. У політичному житті країни з моменту проголошення незалежності сталося друге: колишня колоніальна адміністрація фактично нав’язала демократичним елементам свої правила гри. І дедалі виразніше в Україні вимальовується “політична модель”, яка є антиукраїнською.
Система не просто панічно боїться відчуження України від Росії, а буквально скаженіє від усвідомлення реальності перспективи цілковитого суверенітету України.
— Як Ви вважаєте, цього року буде укладено Угоду про асоціацію з ЄС?
— Це — не самоціль. Головне — жити, ґрунтуючись на цінностях ЄС, вибудовувати Європу в собі. Ще одне: ми чомусь забули про НАТО, а це також вимагає підтягувати стандарти.
— Чи прислухаються владні мужі до думки Ганни Северінсен, співдоповідача Моніторингового комітету ПАРЄ щодо України, яка, на жаль, констатувала: “Якщо в інших країнах Конституція — це, так би мовити, арена, на якій грають у футбол, то в Україні Конституція — це як фубольний м’яч, яким грають”? Чому в Україні так ставляться до Конституції — передусім адміністратори різних рівнів?
— Елементарна неповага до Закону. Сьогодні “Україна” — це аномалія. Хаотична суміш національної свідомості та нігілізму. Країна, в якій вибірково застосовуються закони, де її національний зміст вивітрився під впливом корпоративної культури полювання за вигодою” (Роман Купчинський). Тут доречно буде повернутися до проблеми “референдуму”, про що ми вже говорили. Ці громадські організації — Херсона і Харкова — прагнуть у випадку проведення референдуму запровадити такі новації: скорочення чисельності депутатів до 300; скасування недоторканності; впровадження двопалатного парламенту; призначення позачергових виборів виключно за мажоритарною системою. Цілком зрозуміло, кому це вигідно — владі. “Референдум за народною ініціативою” вже впродовж не одного місяця завзято нав’язує громадянам України Віктор Медведчук. До речі, депутати Верховної Ради 6 листопада 2012 року ухвалили проект закону “Про всеукраїнський референдум”, у якому закладені підходи, що суперечать статутним принципам Ради Європи, баченню Парламентської асамблеї Ради Європи та низки позицій Венеціанської комісії. Можна собі лише уявити, як проходитиме в Україні той чи інший референдум, пам’ятаючи зокрема перипетії з виборами минулого року до Верховної Ради. Тому ми мали б добре попрацювати над створенням націєцентричного громадянського суспільства. Інакше нас кум Путіна запровадить у “Русскій мір”.
— Ми часто повторюємо: “Україна і світ”. То чи світ знає Україну?
— Не знає. А для того, щоб знав, потрібно наполегливо працювати. Демократично налаштована частина суспільства таки не спромоглася, на жаль, висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Бачите, ми говоримо про це і говоримо. Тих же, хто міг претендувати на цю роль, Система (пострадянська) різними способами і в різний час усувала (Вадим Гетьман, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Ємець, Юрій Оробець, Анатолій Єрмак, Михайло Сирота).
Цю драму влучно відтворив Юрій Рибчинський у поемі “Поїзд”:
В голові, як цвях питання:
Хто засновник полювання?
Хто вбиває поодинці
Всіх найкращих українців?
Словом, так: ми, українці, ще не програли остаточно, але невпинно програємо через брак сильного вольового потенціалу. Вивести суспільство з кризи без загальновизнаного лідера, якими в різний час у різних країнах були, наприклад, Маннергейм, Аденауер, де Голль, неможливо. Влада мусить бути з народом. І йти шляхом правди, а не брехні.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
