Петро АНТОНЕНКО
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Сокиринці — глибинка за мірками навіть не всеукраїнськими, а й обласними. Один із віддалених південних районів Чернігівщини — Срібнянський, мало не за 200 кілометрів від обласного центру. Але два століття тому була дещо інша історія з географією. Неподалік — славне полкове козацьке місто Прилуки. Тому нічого дивного, що саме в старовинному мальовничому селі Сокиринці прилуцький полковник Павло Галаган заснував нині знаменитий на всю Україну (тим, що зберігся) Палацово-парковий комплекс. У 1823—1829 рр. він спорудив тут за проектом архітектора Павла Дубровського величний мурований палац на 60 кімнат. Водночас відомий фахівець садово-паркового мистецтва з Австрії Бістерфельд розбив навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею, мостами.
У палаці була велика мистецька галерея (згодом вона стала основою для заснування Чернігівського художнього музею), унікальна колекція посуду і зброї. Тут діяли кріпацький театр і хор. Через це Сокиринці колись називали “українським Парнасом”. Тим більше, що тут бувало багато видатних людей України, зокрема і Тарас Шевченко. Мандруючи Україною і описуючи її історичні пам’ятки, Тарас Григорович побував тут 1845 року.
До головного фасаду палацу йде парадний в’їзд — широка алея завдовжки 400 м. Із протилежного боку палац плавно сполучається з парком. Гордістю цього комплексу є не лише сам Палац, а якраз і цей Сокиринський парк — пам’ятка садово-паркового мистецтва державного значення. Основою парку колись став ліс із віковими деревами. Нині тут близько 40 порід дерев. Парк складається з припалацової частини, пейзажної (60 га), що відкривається за палацом і по схилу спускається до ставу (10 га). Збереглися двохсотрічний платан, дуби, яким по кілька століть, Шевченків явір. Колись ландшафт доповнювали паркові споруди: дві альтанки (одна з них — ротонда 1829 року — збереглася), церква з дзвіницею, каплиця, колодязь, гребля, містки (Готичний милує око й нині), скульптури. Складовими парку є ставок, викопаний по течії річки, “Свята долина” — видовжена галявина з крутими схилами.
Сокиринці — ще й батьківщина видатного кобзаря України Остапа Вересая. Поруч, у Калюжинцях, він народився, з Сокиринцями пов’язане все його життя, тут він похований. 1959 року в Палаці було відкрито історико-етнографічну кімнату кобзаря. Згодом її перетворено на історико-етнографічний музей при Сокиринському аргарному ліцеї, розташованому зараз у Палаці. А поруч із Палацом, у парку, встановлено красивий пам’ятник Остапу Вересаю.
Сокиринці природно стали одним із популярних туристичних об’єктів України. Але й проблем тут немало. Перша з них — юридичний статус. Зараз палацово-парковий комплекс є об’єктом комунальної власності обласної ради. Давно вже громадськість добивається, щоб цьому комплексу було надано всеукраїнський статус, щоб тут було створено державний музей. Для цього треба найперше переселити аграрний ліцей. Питання неоднозначне. Адже ліцей готує необхідні кадри для сіл, і не так просто спорудити новий заклад у цій сільській місцевості. Крім того, поки в палаці знаходиться навчальний заклад, велична споруда не порожня, тут не віє пусткою, ліцей як може доглядає за палацом. І продовжує добрі освітянські традиції Галаганів. Ще до революції в Сокиринцях діяла створена ними сільськогосподарська школа. Та й загалом цей козацький, шляхетський український рід багато зробив для розвитку свого краю.
Якби ж то якийсь чарівник сказав, що сьогодні виселить ліцей, а завтра відкриє тут музей, було б чудово. Реальніший інший сценарій: прихватизація палацу якимись олігархами, що вже накидають оком на наші історичні перлини. Звичайно, палац під охороною держави як історична пам’ятка, але як у нас дотримуються законів, усім відомо.
Ще більш непроста ситуація із землею, територією палацово-паркового комплексу. Сам Сокиринський парк, на відміну від палацу, має всеукраїнський статус як видатна пам’ятка садово-паркового мистецтва. Але за комплексом закріплено лише кілька десятків гектарів території. Вона теж у розпорядженні обласної ради. Однак територія парку величезна, кілька сотень гектарів. Ними розпоряджаються різні господарі, зокрема й лісівники. А як відомо, у кількох няньок дитина без догляду. І земельний дерибан, та ще й таких мальовничих місць, може докотитися й сюди. Крім того, парк, як і палац, теж потребує реконструкції, догляду.
Можливо, варто було б відновити деякі втрачені з часом споруди. Насамперед хочеться згадати про церкву й каплицю, що колись були в парку. Потрясіння революції і громадянської війни обминули Сокиринці: селяни, з поваги до родини Галаганів, не кинулися трощити й палити їхню садибу, як це траплялося в інших місцях. Але у лихі 30-ті роки вандалізм торкнувся й цього маєтку. Особливо сумно, що було знищено культові споруди. Зокрема церкву в парку, яка була й родинною усипальницею Галаганів. Тут їх ховали не одне століття, бо за родинною традицією, хоч би де мешкали члени родини, на вічний спокій їх везли сюди. Так-от, очманілі войовничі безбожники зруйнували й поховання родини, тіла останніх із похованих тут Галаганів були забальзамовані, тож вандали викинули ці останки з гробниць і позбиткувалися над ними. Правда, кажуть, знайшлися і богобоязні люди, які потай перепоховали осквернені останки. З часом і ці могили у величезному парку загубилися. Чи не варто було б відновити поховання відомої родини? Ще не так давно деякі старожили Сокиринець могли б показати, бодай приблизно, місця того перепоховання. Але й цих людей уже теж нема. Ось так ми втрачаємо час, а невідомих поховань залишається багато.
Та й загалом Сокиринці поповнюють довжелезний список напівзанедбаних вітчизняних святинь, до яких у нас, невдячних нащадків, не доходять руки, святинь, перед якими ми у величезному боргу.
