Куфайка як символ недавньої епохи

Будь-який народ має свій, притаманний лише йому особливий символ. Він — квінтесенція, спресований зміст, ідея, уособлення всього суспільно-державного життя: особистого, політичного, економічного, науково-технічного, соціального, культурного. Для народів колишнього Совєтського Союзу таким символом став навіть не піднятий на п’єдестали образ “вождя світового пролетаріату” з викинутою вперед правицею, а… куфайка. Звичайнісінька куфайка, стьобана ватяна куртка, що впродовж 70 з гаком років була невід’ємним образом життя переважної більшості громадян 1/6 суші планети.

Микола ЦИМБАЛЮК

За роки насаджування ідеї імпер-соціалізму в цю просту всесезонну дешеву куфайку Москва одягнула десятки мільйонів тих, кого вважала своїми ворогами, заточивши їх у тюрми й кинувши в ГУЛАГівські концтабори. Окуфайованими були не лише кати-енкаведисти, які охороняли ув’язнених, а й бійці і командири “моґучєй і нєпобєдімой” армії. Зрештою, в куфайку одягнули будівника соціалізму — його величність робітничий клас і поголовно все селянство.
Що це не вигадка і не дотепна метафора, підтверджує навіть совєтське мистецтво (соцреалізм) ХХ століття, яке здебільшого тяжіло до натуралістичного відтворення дійсності. Згадаймо фільми цього періоду, де першопроходці сибірських просторів, герої і статисти будівництв, вугільних копалень, доменних цехів, хлібних полів, фронтових окопів і т. ін., несли на собі цей символ. Його перенесли в свої п’єси драматурги, письменники — у романи й повісті, художники — у картини, скульптори — у статуї… Дух того часу, відповідність епосі без цього образу просто немислимий. Не тьмяніє він і нині, набуваючи дедалі більшої художньо-образної виражальної сили.
Це засвідчила виставка-інсталяція, що кілька днів тому відкрилася в Києві, в Музеї Івана Гончара. З цього приводу директор музею Петро Гончар так пояснив свій втілений задум:
— Це проект, де все загострено, а представлені етнографічні предмети є надзвичайно яскравою і сильною формою вираження. Зроблено інсталяцію на межі музейної експозиції і художнього проекту. Вона дуже натуралістична, має глибоку ідею і таким чином збурює розум, душу людини.
Читач може уявити: просторе, з чисто вибіленими стінами приміщення, на кожній з яких, по периметру, безвільно-приречено висять куфайки: чисті й засмальцьовані, де з латками чи без ґудзиків, де з надірваним рукавом чи полою, звідки стирчить руда вата. Розумієш, що багато побачили на своєму віку ці ватники, бо служили вони власникам не один рік. Зібрані куфайки, як засвідчують написи, походять з усіх регіонів України: Слобожанщини, Полісся, Донеччини, Криму, Поділля, Київщини тощо. А посеред кімнати, у повному безладі купа різноманітного українського народного вбрання: вишиті сорочки й спідниці, кептарики й керсетки, запаски й плахти тощо. І все барвисте, красиве й охайне таке, що аж очі вбирає…
Петру Івановичу ідея цього проекту прийшла несподівано. Каже: “Мені це було послано з неба!”. Можливо, але вся критична маса спостережень, вражень, думок накопичувалася впродовж його численних етнографічних експедицій Україною.
— Отак їздиш по селах, — розповідав він, — заходиш то в одну, то в другу хату й питаєш господарів: а чи немає у вас чого-небудь зі старовинного вбрання, вишитих рушників, ікон, посуду? Відповідають: “Ой, і було ж, але ми все попалили. Бо нащо нам той мотлох?”.
Таке доводилося чути під час експедицій чи не в кожній господі. “Як же таке може бути?” — запитував сам себе. Якось сяйнуло: “Якщо вони попалили такі безцінні речі, то що ж тоді зберігають?”.
Зайшов до одних людей і попросив показати, що ж зберігають вони у дідівських скринях.
Господи! Чого там тільки не було — від драних куфайок до старих бушлатів, — справді різний непотріб.
Ощадливі селяни зберігали те про всяк випадок: щось там накрити чи й самому одягнутися до брудної роботи.
Тоді вирішив Гончар поїхати в інші райони України, подивитися, у що ж ми, українці, переодягнулися. Раніше, до жовтневого перевороту 1917-го, кожне вкраїнське село, кожна місцевість мали свій неповторний, колоритний національний одяг, що увібрав і зберігав давні наші традиції. Вони поєднували в собі, з одного боку, загальноукраїнські риси, з іншого — місцеві особливості. Народне українське вбрання було практичним, красивим і  різнилося від одягу інших народів. Відтак і кожна людина мала свій образ.
Проїхав Петро Іванович усю Україну. Ніде не побачив, щоб ходили в національних вбраннях. Куфайка була типовою і для Центральної, і для Східної і Південної України. Сподівався, що бодай Західна Україна, котра жила під Росією значно менше часу, не втратила свого обличчя. Яке ж було його здивування, розчарування і… радість, коли він попоїздив по тій стороні. Радість від того, що ми все-таки єдині, об’єднані куфайкою, бо куфайчана інфекція, як він каже, проникла навіть туди, де й досі вважається, що національні традиції, звичаї і вбрання збереглися найбільше.
Сумно, боляче і гірко стало від того, що ми, українці, так хутко забуваємо своє “Я”. І причиною тому не лише зайди — муравйовці чи денікінці, які розстрілювали киян лиш за те, що носили під піджаком вишиванки. Левова частка вини лежить і на нас самих. Зрештою, своє неповторне обличчя втратила більшість народів Совєтського Союзу, бо стали піддатливим матеріалом-біомасою в руках кремлівських “майстрів”. Усі народи “од молдованина до фінна” підстригли під один фасон — куфайку. Це була своєрідна мода, яку Москва диктувала. Мода на бідність, вимога бути всім як один. Ця ідеологія сформувала Совєтський Союз, кувала й виховувала “новую общность — совєтскій народ”. І виставка-інсталяція яскраво засвідчила наслідки такої політики.
Ідея показу не однопланова, вона багатозмістовна. Має кілька рівнів прочитання: соціологічне, політичне, економічне, культурне. Кожна куфайка по-своєму, даруйте за слово, живописна в своїй засмальцьованості чи бозна-яких патьоках. За кожною — яскравий портрет колишніх господарів, що викликають гаму почуттів: жаль, сором, трепет, подив, гидливість, сум, якісь філософські роздуми. Розумієш, що це результат не одних божевільних ідей лєнінів-сталінів-каґановичів. Це й смертельний подих наступаючої глобалізації. Тому представлений мистецький проект можна з повним правом назвати і глобалізаційним.
Ота купа неповторно-барвистого національного вбрання, яке суспільно-політичні процеси перетворюють у нібито сміття, є українськими символами нарівні з мовою, прапором, гербом, гімном. Це те, що відрізняє нас від інших народів і держав, робить нас цікавими для світу, шанованими іншими. Це особливо гостро відчувається на контрасті куфайка—вишиванка. Те, що культура попередніх століть зберегла, вивела і піднесла до рангу національного символу, змушує ще раз замислится, що відбувається з нами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment