«Роблю те, до чого маю покликання»

Борис Степанович ДОВГАНЬ — український скульптор, заслужений діяч мистецтв України, почесний академік Академії мистецтв України, лауреат премії ім. Василя Стуса. Незабаром митцю виповниться 85 років, а він натхненно продовжує займатися улюбленою справою: щодня у майстерні, чеканить бронзу, вирубує з мармуру, дерева твори, які зачаровують. Своїми здобутками, тривогами, творчими планами напередодні ювілею майстер ділиться з читачами нашого тижневика.

— Борисе Степановичу, вже 57 років Ви “на творчих хлібах”. А з чого цей Ваш шлях почався?
— 1946 року я вступив до річкового технікуму на штурмана, успішно закінчив перший курс. На практику приїхали з приятелем до Канева, а там мали супроводжувати буксир “Жданов”, який тягнув цілий хвіст барж. Від Канева до Києва пливли 9 діб. Робота, яка мене чекала, дуже не сподобалася. Мав тоді 19 років. Думав, що робити далі. Батько запропонував вступити до Київського художнього прикладного училища.
Це заняття мене захопило з перших днів. Там навчали малюнка, скульптури, робити декоративні фігури, рельєф тощо. 1950го училище закінчив, вступив до Київського художнього інституту за спеціальністю “скульптура”.
Мій учитель — Іван Васильович Макогон. Це майстер європейського рівня. Був би неперевершений, якби потрапив в іншу епоху, інше суспільство. Але й так зробив багато. У нього надзвичайно цікаві портрети, етюди з натури, жіночі фігури, рельєфи. На кладовищі просто приголомшливі пам’ятники Юрію Яновському та Михайлу Грушевському. За 2—3 години міг зробити розкішний портрет. Іван Васильович не вмів халтурити. Усе робив на найвищому мистецькому рівні. Феноменально енергійний, невгамовний. Любив викладацьку роботу.
Із приємністю згадую також викладачів Івана Павловича Шаповала, Юрія Євлампійовича Садиленка.
Із 1956 року я на творчих хлібах. Був у нас художній фонд, товариство художників — дві організації, які забезпечували роботою митців. Із цією метою працівники установ їздили на заводи, в колгоспи, клуби тощо. Майже все, що робили тоді живописці, збереглося, а скульптурні роботи переважно загинули. Бо ті роботи були здебільшого з бетону, який руйнується, особливо частини, які виступають. Денеде по селах збереглися пам’ятники солдатам.
Із 1960х років почали інколи відливати з бронзи декоративні скульптури, якщо замовник мав гроші. Щоправда, з тих скульптур, які ми тоді зробили, майже все покрали, попиляли, знищили. Крадії здавали попиляні частини (руки, ноги, голови) на кольоровий метал. Так загинула моя скульптура “Музика” — трифігурна композиція заввишки два з половиною метри, яка зберігалася на горищі у замовника — “Зеленбуду”. Це мав бути фонтан у сквері на вулиці Архітектора Городецького, де поруч консерваторія, театр Франка, кінотеатр “Україна”. Але там нині бізнескафе.
— Яке мистецтво Вам подобається, Ваші творчі принципи?
— Я дійшов висновку: найкращий твір мистецтва той, який несе щось гарне, позитивне. Буває, що у творі майже нема недоліків, а дивитися не хочеться. Мистецтво — організація дійсності. Як ти організуєш і гармонізуєш життя — залежить від твого розуміння, таланту. Природний хаос може бути привабливим, навіть руїни, коли природні, несуть якийсь чар. А руїна, зроблена людиною, потворна.
— Які свої роботи вважаєте найзначнішими?
— Для мене з моїх робіт на першому місці — пам’ятник художникамжертвам тоталітарного режиму. Там 41 прізвище тільки знищених фізично: Бойчук, бойчукісти, Алла Горська, Мурашко, Рубан та ін. А скільки ще знищені як особистості, перестали творчо працювати. Це данина тим трагічним подіям. Як і інші мої пам’ятники, зробив його без замовлення, за власною ініціативою.
Єдиний пам’ятник, який виготовив на замовлення — від посольства Ватикану — Папа Іван Павло ІІ. Коли скульптуру відкривали, Папа був ще живий. У цій роботі хотів показати, що Папа в останні роки був фізично слабий, став менший зростом, переніс травму хребта (падав, коли в нього стріляли), а все одно їздив по всьому світу з проповідями, мав сильну енергію.
Вдалися, вважаю, пам’ятник Пушкіну в Гурзуфі неподалік будинку Раєвських, де 1820 року Пушкін жив, у цьому місці любив відпочивати; паркова скульптура, яку зробив до 200річчя Гоголя, де письменник зовсім юний, енергійний, північна столиця ще не висмоктала з нього соки.
Поруч із пам’ятником розстріляним художникам жив видатний художник Богомазов, там пам’ятна дошка моєї роботи. На бульварі Шевченка, 18, де була гімназія, у якій учився Павло Чубинський, — пам’ятна дошка Чубинському. Вважаю вдалими пам’ятники на могилах Сергія Данченка, Слави Стецько, Ігоря Шамо.
Цікаві історії деяких портретів, зокрема Василя Стуса. 1968 року моя майстерня була на вулиці Володимирській, 12. А Василя тоді вже вигнали з аспірантури Інституту літератури АН, він працював через дорогу у Міністерстві будматеріалів. Він часто приходив в обідню перерву до мене. Моя дружина, журналістка Рита Довгань, наполягла, щоб я його виліпив, він дав згоду. Тільки сказав: “Коли позуватиму, буду читати”. Він курив і читав. Тому на портреті в нього опущені очі. Мені здається, це спрацювало на образ. Ліпив я його загалом не більше трьох годин (по 20—25 хвилин). Я тоді міг зробити закінчений портрет за один сеанс. Заходила до мене Алла Горська. Портрет Василя їй дуже сподобався.
У тому ж підвалі зробив портрет Григорія Кочура, який щотижня приходив до мене, коли приїздив з Ірпеня до Києва в справах. Завжди навколо нього було багато молоді. Починалися розмови про літературу. Я його посадив на станок, він худенький, на колінах порфель, повний книжок. Так я його й зобразив із тим портфелем. Майже щоразу з ним приходив Леонід Череватенко. Любив стояти біля Кочура і звіряти, чи правильно я роблю. У таких умовах працювати дуже важко. Але, вважаю, портрет вийшов вдалий. Виліпив я й Івана Світличного, Генріха Дворка, композитора Леоніда Грабовського, архітектора Юр’єва. Погляди цих шістдесятників я поділяв. Не розділив їхню долю — в тюрмі не сидів.
Є в мене портрети неокласика Миколи Зерова, знаменитого вченого, академіка Володимира Вернадського, філософа й поета Григорія Сковороди.
— Хто подобається із сучасних скульпторів?
— В Україні досить високий рівень мистецтва, зокрема скульптури. Шановані мною скульптори: Володимир Луцак, з яким ми разом училися. Його розкішна композиція — вирубана в граніті на КиєвоМогилянській академії Гулевичівна з дітьми, благодійниця, яка віддала для академії землю; чудові портрети АнтоненкаДавидовича з натури, що в музеї шістдесятників, Леонтовича з фотографій та ін. Із молодших — Володимир Щур, який зробив молоду Телігу (встановлена на території політехнічного інституту, де вона жила з батьками). Його роботи — Паніковський, Проня Прокопівна. У нього форма, пластика сучасна, роботи добрі, переконливі. Майстри високого класу Олександр Дяченко, Олександр Сухоліт, Павло Боцвін, Анатолій Кущ, автор пам’ятника “Україна”, що на колоні на Майдані Незалежності. Пам’ятник міг бути кращий, у нього були цікавіші рішення. Я у журі голосував за його кращі роботи. Але тоді не набиралося голосів. А як “припекло” зі встановленням пам’ятника, керівництво побачило у скульптора на підлозі один із забракованих ним варіантів, і сказало: “Буде оце”. Зате зробили вчасно.
Кілька років тому була виставка харківської скульптури у виставковому залі НСХУ. Виставка дуже гарна, скульптура цікава. Талановиті митці є по всій Україні.
— Над чим працюєте зараз?
— Ось твір на античний сюжет — “Даная під золотим дощем”. Із товстої колоди, приблизно 80 см у діаметрі. Це в’єтнамське дерево з породи червоних, з якого на деревообробному комбінаті виготовляють меблі. Його вибракували, віддали мені. Ще однією колодою поділився з приятелем В’ячеславом Клоковим. Він колись вирубав із неї портрет Пушкіна.
Нещодавно вирубав у мармурі два рельєфи “Христос у саду Гетсиманському”, який тепер зберігається у Музеї сучасного мистецтва України на Подолі і “Мадонна з немовлям”. Мене цікавлять людські стосунки, їхній душевний стан. І це я бачу в євангельських сюжетах.
— Коли краще працювати — тепер чи за минулих часів?
— Тоді я б не міг виконати роботи на євангельські сюжети. Звичайно, щось тоді було й добре: збудували майстерні, у цьому будинку їх близько 140. Тут працюють скульптори, художники, монументалісти, графіки. Це власність Спілки художників.
— Чи мали останнім часом виставки?
— Була в мене персональна виставка до 70-річчя у Національному художньому музеї. Відвідувачі поцінували мої роботи, у книзі відгуків писали: “Вражені Вашим глибоко філософським та водночас ліричним мистецтвом” (група інженерів); “Спасибі Вам за пам’ять і правду…” (Пилипенко); “Слухали музику Ваших рук — і так побожно і ясно від неї в душі” (Боринські); “Мистецтво великого художника Бориса Довганя має в серці те, що не вмирає, — це виразна українська ідея, втілена в чудових образах” (Микола Плахотнюк). Такі відгуки надихають.
А от виставку скульптури робити нелегко, портрети дуже важкі, їх неможливо підняти, а комусь доручати страшно — можуть роботи зіпсувати.
— Не шкодуєте, що стали скульптором?
— Як говорив наш філософ Григорій Сковорода, — роблю те, до чого маю покликання, я задоволений.
— Наша редакція, читачі щиро зичать Вам успіхів і міцного здоров’я, щоб перебороти всі труднощі.

Спілкувалася Надія КИР’ЯН
Фото з архіву Бориса ДОВГАНЯ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment