Сучасний Дніпропетровськ до революції звався Катеринослав. Але українці після 1917 року з подачі тутешніх просвітян воліли вживати іншу назву — Січеслав. Її, кажуть, запропонував сам запорозький батько — академік Дмитро Яворницький. Вживатимемо її і ми.
Досліджуючи сторінки історії Катеринославської (Січеславської) “Просвіти”, авторові цих рядків довелося звернутися не лишень до архівного матеріалу, свідчень тогочасної періодики, а й до листування людей початку XX століття і мого листування та зустрічей із нащадками просвітян.
Микола ЧАБАН
З історії Січеславської “Просвіти”
У радянські часи поширеною була фраза “Світло зі сходу”. До нас на схід світло “Просвіти” прийшло з заходу. Перше товариство “Просвіта” у Львові постало наприкінці 1868 року. Знадобилося майже 40 літ, аби “Просвіта” прийшла й на Велику Україну. О. Олесь 1911 року, коли часи історичної негоди, безнадії й зневіри обсіли наш народ, таки сподівався:
О, як я вірити хотів би в ту годину,
В той день ясний після негод,
Коли зогріють, як дитину,
“Просвіти” наші весь народ.
На сході українці спочатку вписувалися до галицької “Просвіти” — підтримували її морально й фінансово. Наприклад, письменники І. Нечуй-Левицький, С. Русова, Х. Алчевська, М. Загірня, Б. Грінченко, Д. Дорошенко безкоштовно надсилали свої твори для публікації у періодичних і книжкових виданнях. За програмою галичан розпочало свою діяльність видавництво “Вік” (Київ, 1895), у Петербурзі — “Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг”.
Реальні ж “Просвіти” постають у Східній Україні в період революційного піднесення 1905—1907 рр., і то не лише на Наддніпрянщині (Катеринослав, Київ), а й в інших землях царської Росії, де мешкали українці. Їхня організація була іншою, ніж галицька. Як пише дослідниця Жанна Ковба, тут не було єдиного товариства з обов’язковим для всіх статутом. Кожна “Просвіта” засновувалася на підставі “Тимчасових правил про спілки і товариства”, введених 1906 року. Згідно з “Правилами”, статути “Просвіт” затверджувалися місцевою владою. Відтак це робило їх залежними від свавілля урядовців. Наддніпрянські “Просвіти” існували недовго і не могли в умовах тотальних заборон, русифікації, відсутності будь-яких конституційних прав розгорнути таку, як у Галичині, культурно-освітню й економічну діяльність. Утім, вони зробили значний внесок у народну освіту, формування національної свідомості.
Попередниками стали співочі товариства
Січеславська “Просвіта” виникла не на порожньому місці. Її попередниками стали драматичний і співочий гуртки при Аудиторії народних читань. Будинок аудиторії, на щастя, зберігся, його сучасна адреса в Дніпропетровську — вул. Плеханова, 42. Це в самісінькому центрі міста, біля театру опери та балету. І хоч це одна з адрес нашої “Просвіти”, нічого не нагадує про це. Мало того, історичну будівлю доводять до занепаду, аби збудувати на цьому місці хмарочос.
Цінні свідчення про ці гуртки містять спогади Василя Біднова про Адріана Кащенка, опубліковані 90 років тому в “Літературно-науковому вістнику”: “Катеринославське поступове громадянство (російське), щоб ушановати столітній ювілей м. Катеринослава, утворило “комісію народніх читань”, яка проіснувала 20-ть років; вона ставила своїм завданням популяризацію наукового знання серед робітничих мас через лекції та читання та впорядження концертів, вистав, вечірок серед робочого населення Катеринослава. Невважаючи на ріжні обмеження та перешкоди з боку тодішнього неприхильного до освіти й підозрілого до всяких проб зближення інтелігенції з робітництвом російського уряду в особі губернаторів і жандармерії, згадана вище комісія робила велике діло, провадила поважну культурну роботу. В члени “комісії народних читань” записувалося багато охочих і жваво провадили роботу, зацікавлюючи широкі маси. Роздобуто фонди, збудовано прекрасний будинок для лекцій і вистав, складено велику бібліотеку. Нечисленні представники українського громадянства в Катеринославі теж беруть активну участь у діяльності сієї комісії; вони утворили драматичний і співочий гурток, щоб робити українські вистави та концерти, дбали про доповнення бібліотеки українськими книжками (сю бібліотеку спалено на Хрестовій улиці під час жидівського погрому в жовтні 1905 року), вживали инших засобів демонструвати й ширити придушену тоді старим режимом українську ідею. Праця в сій комісії була практичною школою для виховання національної свідомости серед тої української по походженню молоді, що брала участь у драматичних та співочих гуртках. Тут працювали такі пізнійші діячі катеринославської “Просвіти”, як відомий на Катеринославщині поет Микола Кузьменко, Максим Ємець, ідеальний розповсюджувач української книжки Микола Богуславський, Ганна Веснянка-Куличенко та інші; серед них був і А. Кащенко, якого захоплювала така праця й розвивала в ньому національну свідомість. Значіння таких драматичних і співочих гуртків було вияснене пізніше самим А. Кащенком в його повісті “Зоряно”, яка з’явилася спершу в літературному збірнику “Терновий Вінок” і яка має в собі багато автобіографічних рис самого автора. В листуванні зі згаданим вище Мик. Кузьменком, вже коли А. Кащенко перебував далеко од Катеринослава, він теж не раз підкреслював велике виховуюче значіння сих гуртків для нього під національним оглядом”.
Українські інтелігенти — душа “Просвіти”
Ідея заснувати “Просвіту” в Катеринославі виникла в гурті місцевих українських інтелігентів — вони жадали розпочати просвітню діяльність у народі. Революція 1905 року створила для цього всі умови. За правилами, статут нового товариства слід було подати на затвердження губернаторові. Із застереженнями, що діяльність товариства обмежується Катеринославською губернією, губернатор Олексій Нейдгарт статут затвердив 7 жовтня 1905 року. Наступного 1906 року “Устав Екатеринославского литературно-артистического украинского общества” був виданий друкарнею Семена Барановського.
Це був доволі ліберальний статут. Товариство, говорилось у ньому, мало своєю метою сприяти духовному розвою українського народу — шляхом заохочення поступу української літератури та мистецтва, збиранням і розробкою творів української творчості, наданням посильної допомоги особам, які сприяють здійсненню завдань Товариства.
Для досягнення задекларованих прав Товариство влаштовує засідання, збори та лекції з питань його компетенції, літературно-вокальні й музичні вечори, театральні вистави, виставки, базари, гуляння, журфікси, а також вечори, збір від яких ішов на спеціальні цілі. Дозволялося упоряджати фонди, пов’язані з цілями Товариства й конкурси на кращі твори літератури та мистецтва, видавати літературні, публіцистичні, художні, музичні та наукові твори, а також періодичні видання на загальних підставах, відкривати книжкові склади (з правом продажу вроздріб), бібліотеки, читальні, секції та філіали. Щодо складу Товариства, то воно могло мати необмежену кількість членів, за винятком нижніх військових чинів та юнкерів, а також обмежених у правах через суд.
Члени Товариства поділялися на почесних, членів-співробітників і дійсних та затверджувалися загальними зборами на подання правління. До почесних членів загальні збори могли обрати осіб, що робили значні пожертви на користь Товариства чи надавали інші істотні послуги. Дійсними вважалися ті члени, які вносили до каси Товариства не менше трьох карбованців щороку. Особи, які одноразово вносили не менше десяти річних внесків дійсного члена, ставали довічними членами товариства.
17 жовтня 1905 року вийшов відомий царський Маніфест, відтак Статут потребував коректив. Змінити Статут, поглибивши його демократичні основи, зажадали й перші збори, що відбулись у жовтні.
Але киньмо погляд на інші джерела, що подали долю “сіячів на ниві розуму й добра”.
Перший історик нашої “Просвіти” Микола Новицький стверджував, що як тільки губернатор затвердив перший статут “Літературно-артистичного товариства”, власне “Просвіти”, до нього відразу ж записалося 80 людей. Це засвідчувало його притягальну силу. Після царського Маніфесту та поновлення Статуту розгорнути роботу не встигли: в імперії ввели військовий стан. Діяльність Товариства обмежувалася внутрішніми організаційними питаннями. Все ж “Просвіта” мала 15 філій у передмістях і селах, серед яких найчисленніша — Мануйлівська. Утворено кілька секцій: драматична, вокально-музична, літературна, бібліотечна.
Лихі пригоди з “Доброю порадою”
Літературна секція розпочала працювати вже в лютому 1906 року, заклавши спільно з видавничою початок першого українського тижневика в Січеславі “Добра порада”. Його комплект зберігся, на щастя, в особистій бібліотеці Бориса Грінченка (нині у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського). Хоч як обережно трималася редакція часопису з огляду на “військовий стан”, її 1-ше і 3-тє числа були конфісковані. На 5-му числі вихід “Доброї поради” взагалі припинили, а редактора Миколу Бикова притягнули до суду.
Що ж так налякало царських чиновників у “Добрій пораді”? Перше його число вийшло 24 лютого 1906 року. І вже тим було поперек горла наглядачам, що друкувалося воно у друкарні С. І. Барановського українською мовою.
Український народ століттями виборював право на рідну мову, не раз доводилося долати закостеніння різних режимів. А на східних теренах України початок цензурі на українську мову поклав ще цар Петро І: “Вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать” — цей уступ з указу 1720 р. надовго визначив долю української книги, а заведена цим указом спеціально для України цензура, — писав свого часу академік Сергій Єфремов, — справляла своє діло так ретельно, що долю тую можна характеризувати як повне знищення в Україні всякої книжної продукції, опріч церковної, та й то під московський гребінець обстриженої”.
Ще гірші справи були з українською періодикою. Не встигла вийти “Добра порада”, як звідусюди докладалися зусилля, щоб її якнайшвидше закрити. Чим же вона так обізлила ненависників нашої мови? У підзаголовку значилося, що тижневик — часопис політичний, економічний і літературний. Редактором був Микола Васильович Биков, якого ще 1877 року за зв’язок із народниками виключили з Петербурзького університету й вислали до Катеринослава. Тут він редагував “Днепровскую молву”, яку за п’ять років до “Доброї поради” закрили — за публікацію недозволених цензурою матеріалів. Конфісковане і перше число “Доброї поради”. Конфіскувала поліція ще кілька чисел, потім узагалі закрила часопис. Як і український часопис “Запоріжжє”, редагований Д. Яворницьким, уже після першого числа — за публікацію Шевченкового вірша “Розрита могила”.
“Добра порада” готувалася до виходу в світ, як сказано у програмній статті, “з думкою стати на обороні інтересів цілого українського народу”. В числі була стаття М. Вола (псевдонім Миколи Бикова) “19 февраля” (до роковин скасування кріпацтва), вірші Миколи Кузьменка, перейняті пафосом боротьби за волю й хліб.
У статті “Наша пора” М. В. (той же М. Биков) давав аналіз поточного дня з точки зору інтересів селянства. В. Степовий (псевдонім Василя Біднова) у статті “Школа і мова” обстоював потребу викладання у школі рідною мовою. Перше число містило оповідання А. Кащенка “Сіркова могила”, огляд “По Катеринославщині” (за місяць), “Чутки та звістки з уїздів”, статтю “По Росії й Україні”, які віддзеркалювали політичне життя в країні. “Добра порада” знайомила читачів і з подіями в інших державах, друкувала заклик Вільного економічного товариства про допомогу людям, яким загрожувала голодна смерть.
Наступне число вийшло із значним запізненням — “через перешкоди, не залежні від редакції”. Редакція пояснювала читачам, що перше число часопису конфіскували. Стверджувала: “Вернуть українському слову його святе право — право кожної мови — нести народу науку й знання своїх прав, — це діло далеко нелегке і непросте”.
До Шевченківських свят друкувалися: вірш “Кобзар” Костянтина Дьяконова, стаття “Пам’яті Т. Г. Шевченка”, вірш “Славному Кобзареві” Миколи Кузьменка, розвідка “Кріпацтво в творах Т. Г. Шевченка” Л. Жигмайло (Л. Біднової). Часопис знайомив читачів з особливостями української абетки, друкував оповідання М. Лужанської “Не розбуди батька”, свої традиційні огляди з життя губернії.
У третьому числі П. Шелест (псевдонім Івана Липи) у статті “Наша сім’я” писав: “Невелика ще наша сім’я, що заговорила до народу рідною мовою, проте з кожним днем, з кожною годиною, вона зростатиме, буде кріпнути, ширитися, аж поки не заговорить увесь той народ, що мусив мовчати цілих два століття”.
З віршами виступив Олекса Тихий. Статтю “М. С. Грушевський” видрукував В. С-ий (В. Біднов). Він же писав про ідею спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові, про переклад Святого письма українською мовою. А таке не могло сподобатися злобному чиновництву, і часопис закрили.
Прийняли естафету у братств
Установчі збори Катеринославської “Просвіти” відбулися 4 жовтня 1906 року. В Києві, до речі, аналогічні збори відбулися лише через три тижні, а в Полтаві — ще пізніше. Микола Аркас писав тоді: “Історія призначила нашим “Просвітам” зробити тепер таке саме велике діло на користь нашої Вітчизни, яке робили колись наші братства в XVІІ ст.”.
Задушлива атмосфера військового стану не сприяла діяльності “Просвіти”, по суті, паралізувала Товариство. “Невесело тепер в Україні, — сповіщав катеринославський дописувач журналу “Рідний край”. — Здебільшого заведено скрізь “усиленную охрану”, а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидять під арештом — інтелігентів, селян, робітників. Та й ще арештовують щодня нових. Газети припиняються, конфіскуються”.
Забороною закінчувалися спроби театральної секції підготувати українські вистави. До того ж, аматорам бракувало власного приміщення. Часописи закривалися. “Гніт військового стану такий важкий, — згадував один із членів “Просвіти”, — що неможливо було членам Товариства навіть зібратися задля обговорення своїх справ”.
У таких умовах нелегко виклопотати дозвіл на проведення згаданих вище установчих зборів “Просвіти”. Лише завдяки зусиллям шанованого в місті директора місцевого музею Д. І. Яворницького такий дозвіл вдалося дістати. Збори відбулися 4 жовтня (за ст. ст.) у приміщенні Народної аудиторії (сучасна адреса — вул. Плеханова, 42). Загалом членів Товариства тоді вже було 190 осіб, 70 з них були представлені на зборах.
До нас дійшли імена діячів, обраних до складу ради Катеринославської “Просвіти”. Це — А. С. Синявський, М. Л. Кузьменко, М. В. Биков, Д. І. Яворницький, С. О. Липківський, В. О. Біднов, М. О. Богуславський, М. В. Маслов, В. М. Хрінников, М. К. Ємець, а також Г. Ф. Дзябенко і Ф. С. Гарькавцев.
На зборах обговорювали питання щодо придбання власного помешкання. Але на це не було грошей. Дм. Яворницький згодився прочитати публічну лекцію про Запорожжя, увесь прибуток від якої мав піти на потреби “Просвіти”. Ухвалили також “найскоріше придбати на базарі рундуки, щоб там продавати українські книжки, та знайти книгоношу, який би ходив з українськими книжками та газетами по базарах і пристанях, де буває багато селянства”.
А ще збори ухвалили телеграму на ім’я члена Державної Думи Іллі Шрага: “Загальні збори Катеринославського українського товариства “Просвіта” вітають українську парламентську партію, бажаючи їй здобуття сил задля визволення пригніченого тридцятимільйонного народу, здобути йому землю й волю, допомогти йому стати самостійним розпорядчиком на своїй власній землі; твердо тримайтесь шляху боротьби за народні права і знайте, що у цій боротьбі весь народ стоїть за вас”.
Вечори, зібрання, концерти
У серпні 1907 року відбувся вечір Катеринославської “Просвіти” пам’яті Григорія Квітки-Основ’яненка. Член “Просвіти” учень О. Потебні Василь Харцієв виголосив реферат про письменника та його творчість. Місцевий поет Микола Кузьменко прочитав вірш Т. Шевченка “До Основ’яненка”. Працювали на той час співоча й літературна секції, бібліотека. Довго зволікали з відкриттям книгарні “Просвіти” (вона відкриється 1913 року з ініціативи Винниченкового друга Дмитра Личисенка й проіснує до 1919-го). Через те багато уваги приділялося організації вечорів. Гостем “Просвіти” був сліпий кобзар Петро Терешко. У супроводі бандури він виконував народну пісню “Ой сів пугач на могилі”, “Запорозький марш”, інші твори. А кобзар Ворскляний співав народну думу “Ой Морозе-Морозенку”.
Найбільш жвавою й продуктивною була секція драматична: вона увійшла у згоду з адміністрацією “Аудиторії народних читань” й за незначну плату здобула право показувати свої вистави й концерти. В аматорів не було ні грошей, ні реквізиту, ні бутафорії — все необхідне збирали з власних речей, із пожертв симпатиків. Уже перший вечір відбувся з великим успіхом, і це ще більше заохотило аматорів.
За друге півріччя 1907 року було впорядковано 12 сімейних вечорів, один концерт, 3 денних і 20 вечірніх вистав. Декотрі упоряджалися з благодійною метою. Були вони загальнодоступні, а прибуток був-таки значною сумою — 323 карбованці.
За перший сезон секція поставила 57 спектаклів, зокрема за п’єсами М. Кропивницького,
І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Б. Грінченка, творами Л. Глібова та ін. Було придбано дещо з реквізиту, поновлено бібліотеку. Восени, залишивши дороге й незручне помешкання “Аудиторії”, “Просвіта” орендувала більш зручне. Тут зміг розвинути свої таланти лекційний гурток. Лише в грудні 1907 року прочитано чотири лекції: “Гайдамаки” Тараса Шевченка в світлі історичної правди” (С. Іваницький), “Українська мова” (С. Липківський), “Вага слова — в думанню” (І. Труба), “Про кобзарів, кобзу та українські історичні пісні” (Д. Яворницький). Бібліотечна секція, як і раніше, продавала книжки. Заснували й буфетний гурток, який першого ж місяця дав прибуток.
У 1906—1907 рр. почали працювати філії “Просвіти” у Криничках Катеринославського, Єнакієвому Бахмутського, Мануйлівці Новомосковського повітів.
Шаленим успіхом користувалися українські вистави у підміському селі Нові Кайдаки (нині це територія Дніпропетровська). До речі, тут живі були традиції козацтва — до знищення Запорозької Січі у цій козацькій слободі в 1734—1775 роках був центр Кодацької паланки. На початку 1907 року тут зорганізувався місцевий гурток шанувальників драматичного мистецтва, який щосуботи показував вистави.
“Грають добре, — писав автор “Рідного краю”, який сховався за псевдонімом Старий Січовик, — жаль тілько, що мале помешкання (в столовій на ст(анції) Кайдаки), народ мало не подушиться. Кожний вечір буває повнісінька зала, з сел приходять багато хлопців та дівчат. Прибуток з вистав йде на добродійні потреби. Все добре, тільки треба було б упорядчикам подбати, щоб вечори більше відповідали українській вдачі, щоб тими вечорами ширилася національна свідомість між українським людом; щоб упорядкували продаж українських книжок і часописей, як це робить Н(ижньо)-Дніпровський український гурток. Треба показати народові його рідне друковане слово.
Подбайте ж, сини України, свідомий український народ віддячить вам!
Тепер на Україні засновуються українські просвітні товариства — треба й про це подумати”.
Автором цього листа до редакції “Рідного краю”, на нашу думку, міг бути старий просвітянин Микола Богуславський. Той самий, котрого називали “бандурним батьком”.
Переїхавши з Катеринослава до Катеринодара, він заснував бандурні школи. Серед вихованців тих шкіл такі славні імена, як Василь Ємець і Михайло Теліга. Ось і виходить: Михайло Теліга став свідомим українцем завдяки просвітянинові Миколі Богуславському. А Михайло Теліга мав відомий вплив на свою дружину поетесу Олену Телігу. Так усе взаємопов’язано в цьому світі…
