Досвід і хист Олександра Мушкудіані

Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету

З Олександром Несторовичем Мушкудіані я познайомився понад п’ятнадцять років тому. Був на його вступній лекції зі світової літератури в щойно створеному Міжнародному інституті лінгвістики і права (тепер це Київський міжнародний університет). Лекцію Олександр Несторович читав гарною українською мовою і вільно ширяв по закономірностях розвитку світових літератур, не обминаючи й української.
І досі ми працюємо разом, і зустрічаємося раз по раз, і обмінюємося думками, однаково нам болить доля України і майбутнє Грузії.
Так, Олександр Несторович грузин, а якщо точніше — сван. Свани — етнографічна група грузинів, яка живе у Сванетії — районі в північнозахідній частині Грузії. Цей всуціль гористий край із півночі й сходу облямовує Головний Кавказький хребет, а з півдня замикає Сванетський хребет. Історія мужнього й волелюбного народу сванів викликає захоплення. Їх усього кількадесят тисяч, але вони свято бережуть свою мову, свої звичаї. Свани ніколи ніким не були завойовані й ніколи нікого не завойовували. Сванетію, незважаючи на не дуже комфортабельні природні умови, називають грузинським раєм. І ще — країною тисячі башт: чи не кожен рід тут має свою міцну неприступну башту, у якій завжди можна врятуватися від непрошених гостей.
Один із перших українських авторів про Грузію художник і письменник Корнило Устиянович у книзі “Кавказ. Етнографічноісторична розвідка” (Львів, 1902) писав: “А суть свани, або сванети, народ престарий, говорячий на якімось праархаїчнім наріччі грузинської мови. Діляться вони на князівських і вольних сванів. Останні ношею своєю нагадують українців”. До речі, серед сванів існує переказ, що до них десь наприкінці XVIII століття прибилася ватага “божих людей” — зі жмутком довгого волосся на голеній голові — й залишилися тут. Олександр Мушкудіані вважає, що то були запорозькі козаки, які шукали притулку після того, як Катерина ІІ 1775 року зруйнувала Запорізьку Січ.
Олександр Несторович народився в цьому гірському краї, у столиці Сванетії містечку Местіа 22 квітня 1938 року, коли на південних схилах гір буяла зелень, а в садах наливалися соком плоди. Але життєвий шлях йому випав не такий весняний.
Мати померла, коли йому було одинадцять років, батько теж, коли хлопцеві ледь минуло сімнадцять, з ним залишилося ще троє менших братів. Сиріт хотіли віддати до дитячого будинку, але найстарший вирішив їх доглянути сам. І доглянув. Закінчивши на відмінно школу, пішов працювати на шахту, працював заповзято, бо невдовзі став прохідником шостого розряду.
У 21 рік забрали до армії, не зглянувшись на те, що він був власне опікуном неповнолітніх братів. Служив два роки в Україні на Вінниччині у Вапнярці. Це невелике містечко серед рівнини. І чимось подібне, і чимось зовсім відмінне від його рідного. Але людина до всього звикає, і Олександр Мушкудіані не тільки звик до українських краєвидів, а й збагнув їхню своєрідну красу й душевну красу українських людей. Тож коли 1962 року йому, вже студентові Тбіліського педагогічного інституту імені О. С. Пушкіна, запропонували в порядку обміну їхати в Україну навчатися в Київському державному педагогічному інституті тоді ще ім. О. М. Горького, тепер університет ім. М. Драгоманова, він ні хвилини не вагався. Він їхав в Україну і з цікавістю, і з повагою до неї, до її культури. Про Тараса Шевченка і його “Кавказ”, кілька разів уже перекладений грузинською мовою, він точно знав.
У Києві Олександр Мушкудіані не тільки став оволодівати українською мовою, хоч цьому аж ніяк не сприяла мовна ситуація в столиці України, а й набирався українського духу. “Україна, історія й культура українського народу поступово входили в мою свідомість. Поступово, але все частіше я приходив до висновків, що доля моєї Грузії дуже схожа на долю України, яка так само поступово ставала моєю”, — згадує Олександр Несторович. Він слухав лекції відомих українських учених П. К. Волинського, Ю. І. Кобилецького, П. П. Хропка, читав уважно рекомендовану й нерекомендовану українську літературу, долаючи мовний бар’єр.
Йому навіть довелося допомагати Андрієві Малишку. Одного разу декан викликав другокурсника Мушкудіані у свій кабінет. Чого б це, що він скоїв чи сказав щось не те? “Коли я увійшов до кабінету декана, — згадує Олександр Несторович, — побачив, що в кріслі сидить Андрій Малишко. Відлягло від серця. Андрій Малишко саме тоді зібрався перекладати поезії великого грузинського поета Важі Пшавели. То він попросив мене зробити йому підрядники”. Звичайно, погодився. І потім не раз читав Малишкові в нього вдома грузинською мовою поезії Важі Пшавели. “І не було такого випадку, щоб мене там не пригостили обідом”, — згадує колишній студент.
Пізніше, уже працюючи у видавництві “Українська Радянська Енциклопедія”, Олександр Несторович допомагав так само Миколі Бажанові вивірити й уточнити його блискучий переклад “Витязя в тигровій шкурі” Шота Руставелі, що його поет готував до нового видання. Та й не одне українське видання творів грузинських письменників не обійшлося без участі Олександра Мушкудіані.
Після закінчення Київського педагогічного інституту Олександр Мушкудіані дістав направлення на роботу в редакцію Грузинського радіо й телебачення по Абхазії (Сванетія межує з Абхазією). Тут набув і журналістського, і життєвого досвіду. Але невдовзі повертається в Україну — серцем приріс до неї — і вступає до аспірантури в alma mater зі спеціальності “Сучасна українська література”. В аспірантурі не витрачає марно часу: з головою поринає в історію нової українського літератури, не минаючи “ані титли, ніже тії коми” — все його цікавить, і все вбирає, все фіксує його феноменальна пам’ять.
Захистив кандидатську дисертацію “Грузинськоукраїнські літературні зв’язки 20—30х років ХХ ст.” Працює якийсь час науковим редактором в Українській Радянській Енциклопедії, а згодом переходить на роботу в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. За 23 роки роботи тут він пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу, захистив докторську дисертацію “Роль перекладу в грузинськоукраїнських літературних взаєминах”. Із 1966 року й досі працює професором у Міжнародному інституті лінгвістики і права, тепер — Київському міжнародному університеті: завідує кафедрою української та світової культур і літератур, викладає літератури народів Сходу, історію української журналістики, зарубіжну журналістику. І вчить українських студентів шанобливого ставлення до рідної мови й культури.
Олександр Несторович любить цитувати студентам свого улюбленого письменника Константіне Гамсахурдіа: “Чим була б грецька мова без Гомера? Італійська — до Данте була такою ж проблематичною, як і українська до Шевченка. Німецькою мовою навіть сама німецька аристократія цуралася розмовляти, доки Ґете і Шиллер не відродили її на нову силу. Сам Фрідріх Великий, основоположник німецької нації, розмовляв і писав французькою та латинською, бо в його часи були переконані, що німецька мова не здатна відтворювати високі матерії”. Тепер ці мови шановані й великі: хто себе шанує, того й люди шанують.
У науковому й творчому доробку Олександра Мушкудіані низка монографій, багато статей і чимало перекладів і з української мови на грузинську, і з грузинської на українську. Зупинюся лише на найважливіших, тих, що стосуються українськогрузинських зв’язків.
Переді мною монографія “З історії українськогрузинських літературнокультурних взаємин ХІХ—початку ХХ ст.” (Наукова думка, 1986). У ній стисло висвітлено історію і стан української та грузинської літератур під російським окупаційним пресом: у Грузії, як і в Україні, російський царизм проводив русифікаторську політику, а з 1882 року в школах Грузії було повністю заборонено грузинську мову. Зрозуміло, що літературнокультурні контакти між поневоленими народами сприяли їхній національновизвольній боротьбі. У монографії скрупульозно зібрано відомості про поширення творів українських письменників у Грузії і грузинських в Україні: тут названо чи не всі українські й грузинські періодичні й неперіодичні видання того часу й імена понад півтисячі діячів культури обох народів, причетних до українськогрузинських культурних взаємин.
Друга така ж ґрунтовна монографія — “Грузинська світлиця Івана Франка” (Київський міжнародний університет, 2006). Відзначивши надзвичайну революціонізуючу силу творів великого українця, Олександр Мушкудіані зіставляє його творчість із творчістю такого ж велетня грузинської літератури Іллі Чавчавадзе і доходить висновку про спорідненість їхніх душ (так і називається один із розділів дослідження). Іван Франко жваво цікавився культурним життям у Грузії (про це свідчить низка книг Франкової бібліотеки, його праці й висловлювання), а в Грузії цікавилися творчістю великого українського письменника — спочатку його соціальною прозою, а потім поезією, зокрема й глибоко філософською і високопатріотичною поемою “Мойсей”.
Надзвичайно цінна праця Олександра Мушкудіані “Симфонія грузинської Шевченкіани: Бібліографічний покажчик” (Київський міжнародний університет, 2009) — нараховує близько тисячі позицій. Справді, коли розглядаєш, як навально зростав інтерес грузинів до особи й поезії Тараса Шевченка, з’являється відчуття, ніби чуєш крещендо ходи історії: “Кавказ” грузинською мовою перекладено шість разів, “Заповіт” — шістнадцять. Є й інші твори, перекладені грузинською по кілька разів. Це якщо не враховувати здійснених Олександром Несторовичем і готових до друку перекладів майже всіх ліричних творів Тараса Шевченка та, звичайно ж, поеми “Кавказ”.
Щодо перекладу Шевченка Олександром Мушкудіані, то не сумніваюся, що він зроблений на високому рівні (грузинської мови я не знаю): Шевченко близький йому і своїм життям, і своєю безмежною любов’ю до рідної країни. Олександр Несторович так само пізнав неволю: 1992 року, коли він навідався додому, абхазькі повстанці понад місяць тримали його в полоні, морячи голодом і погрожуючи розстрілом. До всього, й прізвище в нього так само пов’язане з трудовою діяльністю: Мушкудіані грузинською означає те саме, що й наше Коваленко. Але найважливіше те, що в нього є великий перекладацький досвід і хист.
Грузинською мовою Олександр Несторович переклав низку творів І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Гринева. Набагато більший у нього перекладацький доробок українською мовою з грузинської літератури: “Пам’ятки давньогрузинської літератури (V—Х ст.)”, “Сванські народні пісні”, “Грузинські народні казки”, новели, повісті, романи І. Чавчавадзе, К. Гамсахурдія, Н. Думбадзе, Н. Хундадзе, А. Гасвіані, Г. Дочанашвілі, Т. Бібілурі, Н. Лордкіпанідзе, Ш. Арагвіспірелі, Д. Чонкадзе, А. Ардазіані, А. Гасвіані та ін. До цього слід додати праці, присвячені літературам Сходу.
Але підсумки творчого шляху Олександра Мушкудіані робити ще рано. Він ось має закінчити перекладознавчий словник, дослідження “За горами гори…” про сприйняття Шевченка в Грузії, ще не перекладена грузинською мовою Леся Українка. Тож козацького здоров’я і творчої наснаги, дорогий побратиме!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment