Модерна українська нація: зародження, формування й утвердження

Олександр РЕЄНТ,
доктор історичних наук, професор,
членкореспондент НАН України, заступник директора Інституту історії України НАН України, голова Національної спілки краєзнавців України

Продовження.
Поч. у ч. 15 за 2013 р.

Перший в Україні масовий популярний часопис “Украинский вестник”, що виходив у Харкові з 1816 до 1819 р., проголосив своїм девізом: “Сприяти всебічному піднесенню науки та літератури”. Часопис активно популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використовувати рідну мову на сторінках друкованих видань та публікувати нею праці вчених. “Украинский вестник” першим серед журналів започаткував друкування матеріалів українською мовою. Зокрема професор (згодом — ректор) Харківського університету Петро ГулакАртемовський друкував тут рідною мовою свої поетичні твори.
Григорій КвіткаОснов’яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його “Малоросійські повісті”, видані в Харкові 1832 р., мали величезний успіх у середовищі освіченої публіки, яка назвала їхнього автора батьком української прози. А прості селяни, які також були знайомі з творами КвіткиОснов’яненка, шанобливо називали його народним письменником. Навколо КвіткиОснов’яненка гуртувалася передова молодь Харкова. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професійного театру, репертуар якого поповнював власними драматичними творами.
Під його безпосереднім впливом зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше здобув славу видатного історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми та поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально присвячену вивченню народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Ще один талановитий вихованець Харківського університету (згодом — його професор) Ізмаїл Срезневський започаткував записи з перших уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум на історичні теми. У 30х роках XIX ст. в Харкові побачила світ його фольклорна збірка “Запорозька старовина” (витримала три випуски). Він перший виступив 1834 р. в пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що на неї чекає літературна слава.
До справи українського національнокультурного відродження долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував та видав три збірки українських народних пісень. У такій самій збірці Платона Лукашевича, що побачила світ 1836 р., уперше разом були подані фольклорні записи, зроблені і у Східній, і в Західній Україні. Українська пісня, дума, казка так захопили молодь, що вона побажала самостійно з перших уст робити записи усної народної творчості та знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово вдосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від простого записування дослідники переходять до наукового аналізу кожного окремого твору. Національне відродження в Україні додавало наснаги подвижникам національного духу, які дбали про масове поширення національної свідомості. Як важливий чинник у цій справі їм добре прислужилася видана 1840 р. в Петербурзі збірка поезій “Кобзар” тоді ще невідомого широкому загалу читачів автора — Тараса Шевченка.
Пошук національної ідентичності представниками української інтелігенції на початку XIX ст. не мав політичного забарвлення. Його підживлювала лише любов до рідної мови, літератури, історії, фольклору, звичаїв. Однак уже в 30–40х рр. культурнопросвітницька діяльність інтелігенції набуває перших ознак політичного характеру. Так, у стінах Харківського університету діяло літературне об’єднання, започатковане студентами А. Метлинським, Л. Боровиковським, О. Корсунем. У своїх поетичних творах вони пропагували лицарські подвиги запорозьких козаків — цих найактивніших самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільнополітичного устрою й соціальної справедливості. “Харківські романтики” були впевнені, що своїми творами, написаними українською, вони рятують “умираючу мову”. З усім цим вони пов’язували сподівання якщо не на автономний суспільнополітичний устрій України, то принаймні на збереження звичного побуту та давніх традицій її духовної культури.
На початку 40х років ХІХ ст. одним із провідних центрів національного руху стає Київ. Студенти й молоді викладачі місцевого університету організували таємний гурток “Київська молода”, поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил українського народу й звільненню селян із кріпацтва.
Найактивніші діячі “Київської молоди”: учитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генералгубернатора Микола Гулак та професор Київського університету Микола Костомаров, — створили навесні 1846 р. нелегальну політичну організацію — КирилоМефодіївське товариство (братство). Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братівпросвітників, православних святих Кирила та Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко; письменник та педагог, автор “Української граматики” й української абетки, яка увійшла в історію під назвою “кулішівка” (нею й донині друкують книжки), Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог та журналіст, який здобув вищу освіту в Парижі, Микола Савич; поет і перекладач Олександр Навроцький; етнограф і фольклорист Опанас Маркевич; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату “Ідеали держави” Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.
Головною метою своєї діяльності КирилоМефодіївське товариство вважало утвердження національнодержавної незалежності України на основі демократичного ладу в конфедеративній спілці з іншими незалежними слов’янськими країнами. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативнорегулюючий міждержавні відносини орган — собор (або сейм). Для загального захисту конфедерації від зовнішніх ворогів передбачалося створити невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили та міліцейські формування. Усі громадяни мусили навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Декларувалися також громадянські права Всеслов’янської конфедерації й України в ній, передбачалися скасування станів, смертної кари й тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства та ліквідацію кріпацтва у Російській імперії.
Громадська діяльність кириломефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу та пошуку шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок із практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі навчальних закладів.
КирилоМефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царська влада заарештувала постійних учасників його засідань і під конвоєм відправила до Петербурга. Після ретельного слідства братчиків покарали засланням у віддалені райони імперії, а Т. Шевченка відправили в солдатчину із забороною писати. Особливо жорстоке покарання останнього зумовлювалося тим, що його поезія становила загрозу для царизму. У слідчій справі з цього приводу зазначалося: “Вірші Шевченка були тим небезпечнішими, що в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство минулих часів і про можливість України існувати у вигляді окремої держави”.
Оцінюючи вплив братства на інтелектуальну еліту, М. Грушевський відзначив, що “…Від КирилоМефодіївського братства веде свою історію весь український політичний рух”.
Із ліквідацією КирилоМефодіївського товариства політична складова українського руху у Російській імперії на деякий час згасає. Пожвавлення активності українофілів здебільшого довкола культурноосвітніх питань припадає на початок доби Великих реформ у Російській імперії. На початку 60х років ХІХ ст. українська ліберальнодемократична еліта Києва, Одеси, Полтави й Чернігова почала гуртуватися в самодіяльні напівлегальні об’єднання — так звані громади. Певних програм і статутів громади зазвичай не мали, але їхніх членів єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті. Громади займалися переважно проведенням культурноосвітніх заходів. Чимало їхніх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали підручники, збирали та публікували збірки усної народної творчості.
Проте навіть легальна культурнопросвітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. Особливе занепокоєння спочатку викликали спроби українофілів створити систему освіти для простих людей на народній мові, що в умовах звільнення багатомільйонної маси селян від кріпацтва породжувало очікування соціальних катаклізмів та страхи, що створена українофілами мережа недільних шкіл для народу може бути використана як засіб пропаганди. Усе це накладалося на стрімке загострення “польського питання” напередодні Повстання 1863—1864 рр.
Циркуляр від 18 липня 1863 р. Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам, що увійшов в історію за прізвищем міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який його підписав, відкрив собою цілу епоху репресивних заходів російської імперської влади щодо українського руху на етапі його модернізації, ставши певним виразним символом такої її політики. Поза тим, довгий час найбільш дошкульне й таке, що стало “крилатим”, формулювання циркуляру абсолютно незаслужено приписувалося самому міністрові, хоч воно йому насправді і не належало. Відомі рядки циркуляру: “… Самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого [малороссийского] наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое их простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии”, — майже дослівно було взято з листа, надісланого 27 червня 1863 р. П. Валуєву головою Київського цензурного комітету Новицьким, який уклав його на основі записки, отриманої від цензора Лазова.
Самозакриття “Основи”, Валуєвський циркуляр, заслання одних українофілів і залучення на державну службу у Царстві Польському інших, припинення діяльності Київської Громади — усе це призвело до того, що в українському національному русі настав, за влучним визначенням М. Драгоманова, антракт, промовистим свідченням якого є той факт, що за шість років після видання Валуєвського циркуляру вийшло друком стільки ж назв книг українською, як за один лише 1862 р.
На початку 1870х рр. на тлі чергового загального у Російській імперії пожвавлення суспільнополітичного життя непомітно закінчився й майже десятирічний “антракт” у розвитку українського руху. Заборонні положення Валуєвського циркуляру не втратили чинності, проте дух певної лібералізації не міг не позначитися на практиці їхнього застосування — на них звертали дедалі менше уваги. Громадівський рух не лише відновився, а й навіть пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. Із діячів громадівського руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган “федеративного об’єднання громад” усієї України. До складу Ради ввійшли видатні діячі науки та культури, зокрема В. Антонович, О. Русова, П. Чубинський. У лавах активних громадівців були М. Лисенко, М. Старицький, О. Кониський, В. Самійленко, П. Рудченко (Мирний), М. Драгоманов, С. Подолинський.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment