Ніна ГЕЙКО,
голова Стахановської “Просвіти”,
Луганська область
Мене глибоко вразили події, які відбувалися у Харківській “Просвіті” (“СП”, ч.9 за 2013 р.). Харківщина — моя батьківщина. Харківське педучилище, державний університет ім. Каразіна навчили мене любити українську мову. З цією любов’ю живу все життя, передаю її своїм співгромадянам на Донбасі.
Ми вчилися разом: Володимир Калашник, згодом професор, правозахисниця Надія Світлична і я, нині голова Стахановської міської “Просвіти”. За велінням душі віддавали свої знання, свої серця людям, що ніяк не можуть зрозуміти, що вони українці, їхня держава — Україна, а державна мова українська. Через газету хочу передати своїм землякам, щоб не складали рук, а відстоювали державну справу, як відстоював її Тарас Шевченко. Своїм просвітянам я так і кажу, коли нам буває важко: “А Шевченкові було важче”.
У свої 78 років мені також важко. Особливо багато клопотів сьогодні, коли ми задумали в Стаханові встановити пам’ятник Шевченку. Нам треба 750 тисяч гривень. Ми звертаємося до організації із проханням допомогти спорудити пам’ятник людині, яка об’єднує всю нашу стахановську громаду: і регіоналів, і комуністів, і націоналістів, бо всі ми — люди одного міста, тож живімо в мирі. Так було, коли ми 22 травня минулого року закладали перший камінь на місці майбутнього пам’ятника.
А ще звертаюся до харків’ян, аби вони дослідили, як створювалися просвітянські групи по селах у 1918—1919 роках. Моя дитяча пам’ять закарбувала розповідь мого дідуся Микити Тимофійовича Шевченка (мої предки Шевченки прибули на Харківщину 1601 року з Черкащини). Дідусь у 1918—1919 роках ходив у Народний дім на зібрання, які проводив мій перший шкільний учитель Володимир Андрійович Григоров. Ці посиденьки називалися “Не любо — не слухай, брехати не заважай”. Дідусь мій напам’ять читав мені Руданського, а я сміялася.
1943 року, коли вже погнали німців, а школу вимили й причепурили після окупантів, у нашій прекрасній, світлій, із довгими коридорами школі на стіні вивісили портрети українських письменників та інших розумних людей. Зразу ж про це розповіла дідусеві. А він запитує: “А ти там побачила прізвище Сковороди?” Чого саме це прізвище його зацікавило, я дізналася з його розповіді. Ось вона.
Наше село Сінне Богодухівського району Харківщини розташоване за 12 км від Пан-Іванівки, де похований Сковорода. Дідусь не знав, що те село перейменували на Сковородинівку. Але про те, що Григорій Савич проходив через наше село і розмовляв із селянами, він знав. Переконана, що дізнався про це саме на отих просвітянських посиденьках.
Багато видатних українців
пов’язані з Харківщиною: Квітка-Основ’яненко, Василь Каразін, Микола Хвильовий та ін. Невже ж на такій благодатній землі пануватимуть українофоби?
