«Я обрав би сьогодні стилет»

p101015015 квітня Віктор Корж відзначив своє 75-річчя. Не було пишних промов і дорогоцінних подарунків, ювілейна зала не відлунювала вітальними оплесками й вигуками, не сяяла розпашілими юними обличчями і закоханими очима дівчат, які люблять поетів і поезію. Ось уже кілька років важка хвороба тримає Віктора Федоровича в своїх межах і тільки телефон доносить до нього голоси тих, хто були його літстудійцями, працювали з ним, запам’ятовували неповторні виступи, домагалися автографів на збірках його поезій, слухали його лекції з кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету… Ні, не подумайте, що Віктор Корж поза реаліями життя. Вони, жорстокі й невідступні, бомбардують його так само, як і в далекому підвоєнному дитинстві чи в ті дні, коли від нього вимагали каяття за “ідеологічно не витриманий” виступ на V письменницькому з’їзді (1966 р.), де він відважився сказати про невідступну русифікацію свого рідного міста на Дніпрі.
Як і кожне життя, його життєвий шлях має свої вирви і простори, тож і сьогодні знайдуться ті, хто йому зможе чимось дорікнути. Але! Віктор Корж живе за великим рахунком Поета — за все заплачено віршами, серцем, душею, розмислами, осяяннями, гірким усміхом, невидимою світові сльозою. Як зазначав Дмитро Павличко, “давно і небезпідставно Віктор Корж зарахований до плеяди сучасних українських найцікавіших і найщиріших поетів”. Від себе додам — плеяди, яка сяяла в небі України-шістдесятниці (вираз В. Коржа) і не стільки переймалася власним світінням, як підсилювала сяйво зірок першої величини: мабуть, саме у Віктора Коржа знайдеться найбільше поезій, присвячених Миколі Вінграновському, Івану Драчу, Борису Олійнику, Олесю Гончару, Павлу Загребельному… Не лише пієтет до голосних імен і дружні поривання водили його пером. Це була потреба відчуття сильного плеча, тяглості поколінь, потреба великого кола українського слова. Надто жорстким було сильце гордовитого всесоюзного промислового міста, яке все ж — і від цього нікуди не подінешся — залишалося українською провінцією, попри славну спадщину Д. Яворницького та з’яву оперного театру. Кілька десятиріч тому в Дніпропетровську майже кожен, хто починав свої літературні студії, рано чи пізно приходив до Коржа. З його літстудії та з його редакторського підпису в “Промені” на книжках молодих авторів виснувалася добра половина обласної письменницької спілки. І за це Віктору Федоровичу справді вдячні люди, які пам’ятають уроки української поезії від Коржа. Спасибі!
Колись молодий поет Віктор Корж  писав: “Ще не дожив до мемуарних днів…” Дякувати Богові — дожив. Без лукавства, гордині самовивищення, в тому градусі гідності, який притаманний людям степу. І написав свою Книгу — книгу долі, книгу життя, де заплелися в одно здобутки і втрати, але не втрачені правда і честь. І ще є час побратимам Віктора Коржа воздати йому належне, пошанувати те, що дали йому українська земля, український талант і талан.
Будьмо, Поете! Правда і честь велять жити!

Любов ГОЛОТА

* * *
Поволі-поволі з поля йду —
аж туманіє зір…
Студія запису погляду —
цей мовчазний папір.
Точний малюнок спогаду
барвою слова сія…
Студія запису погляду —
тиха кімната моя.
Очі учились змолоду
правди шукати слід…
Студія запису погляду —
весь неозорий світ.
З літами зіркіше бачиться,
хоч напливає дим, —
аж неуважність пробачиться
поспіх мій молодий.
Поволі-поволі з поля йду —
стежка без вороття…
Студія запису погляду —
мить і усе життя.

* * *

Очима я схожий на матір,
а поглядом — на батька…
Мама про це казала
давно, коли я ще ріс…

Батько з любов’ю дивився
на степ, на шляхи далекі,
на добрі людські обличчя,
на річку, сади і дітей,
а ще він умів не ховати
свій погляд, дивився прямо,
не нишпорив очима,
не опускав їх додолу…

Як хочу, і справді, уміти
дивитися так, як батько!

Досі мене пильнує
далекий батьковий погляд —
ще з довоєнних літ…
Може, моїми очима
він крізь сліпий чорнозем
дивиться не надивиться
на цей неповторний світ?..

* * *

“Журба, печаль, скорбота, туга,
сум…” —
синонімічний ряд, як древній рід,
в нім закарбована історія народу…

Народе мій, сьогоднішнім життям
помнож для всіх прийдешніх поколінь
родину осяйного слова “радість”!

* * *

Там, на горі, горить шипшина
холодним полум’ям блідим,
там, на горі, весна лишила
одпаленілих див сліди.

Там, на горі, — світлиця горлиць,
прозорих туркотань струмки,
там, на горі, німіє горе
в прощальнім маєві руки.
Там, на горі, найтяжче небо
і найсурмливіші вітри…
Шипшина — спомином про тебе —
на чорний шлях біжить з гори…

Досвід

Де очі ті — юначі, пильні? —
в них сивий досвід задрімав,
лиш думи б’ються, наче півні,
по молодості, задарма…
І зірка котиться найвища,
і зимно хмуриться чоло,
і не дивуєшся — навіщо,
навіщо все оце було?
Любов і слава, і неслава,
і нелюбов, і каяття…
Яка глибока і лукава,
заблукана ріка життя!
І справедливість в тому вища,
що ти — маленьке джерело —
не подивуєшся: навіщо,
навіщо все оце було?

Притча про любов

Він був дивак, він якось жив осібно,
нічого ні від кого не жадав,
вже йому скроні висвітлились срібно,
жував годинник дні його жадібно,
та він банкет той мирно споглядав.

Йому казали: “Бісер мечуть дрібно,
марнота слів душі не потрясе,
та ти заходь, бо, може, що потрібно…”
А він зітхав: “А що мені потрібно? —
ви любите мене — оце і все!”
Та як це так — нічого не потрібно? —
у затінку, гляди, й життя майне…
Повірте, що нічого не потрібно,
крім відчуття: ви любите мене…
…У тихім сні він чув суворий голос:
“Прокинься, воскреси забуту гордість,
любов’ю й смерть саму перемагають,
за неї платять дорого — життям!
Її не просять слізно, не благають,
любов’ю нагороджують, затям!..”

На ранок він щемливий сумнів втішив,
примарливе видіння погасив:
“То був не я… То, мабуть, був хтось інший,
любові я ніколи не просив,
любові я ніколи
не просив… Любові
я ніколи не просив…”

Падіння душі як падіння Ікара

Волю здобувши жадану, страждань перейшовши
межу,
забувши притулки жебрацькі, де я рани гоїв,
“Волі дайте мені, дайте волі мені! — кажу, —
волі дайте — і золотої, і дорогої…”

“Волі мало мені, — кричу, — мало волі мені!” —
я на волі про волю, немов у пустелі, волаю,
я — зернина на жорнах у галактичнім млині
борошном стаю, прахом стаю, знак погибелі не
подолаю.

Волею впившись, волею п’яний, про волю кричу,
волі не чую в собі, в жодній зболілій клітині,
то ж бо і є, що в клітині… Сурма німа сурмачу —
слово моє звідчаяне вже рівнозначне латині.

Холодом-голодом зморені, любим жертовний
жест,
дарственне, не здобуте в поті чола серед поля…
Гомо гоміні люпус ест!* —
дика вона, кровожерна, земна наша воля…

Біологічні ґрати душу катують живу,
тіло — в’язниця духу, тілесне гнітить небесне…
“Волі дайте мені, — реву, — бо всі ґрати
порву!” —
згине душа неприкаяна, згине і не воскресне.
Тихо згоряє у небі зоряний мій зодіак,
небесне моє поривання, неначе Господня кара,
“Волі дайте мені!” — згубившись між злодіяк,
гукаю і стрімко падаю важкою тінню Ікара.
Так і впаду на асфальті… Іржавий металобрухт
мене, мов магнітом, тягне із божевільної ночі…
Чого тобі, чоловіче? — подив скипить навкруг.
Волі дайте мені! — заплющу навіки очі.

Сповите кривавими крилами зблимне інобуття,
випірне з лютого мороку якийсь неймовірний
берег…
Останнє, що я почую, — холодне чиєсь співчуття:
“Якийсь божевільний, мабуть…
Отак оберберивсь!”

____________
* Людина людині — вовк (лат.)

* * *

Ілюзій про себе не мав,
отож й побиватись не мушу,
журба обступила німа
мою неприкаяну душу,
що все якось зовсім не так,
як мріялось, як сподівалось,
і сила згубилась в літах,
і воля кудись подівалась…

Під віршами дат не писав,
бо в класики я не мітив,
писав, як моливсь небесам,
зі страху в житті оніміти,
і в тому увесь парадокс,
що марне лет літ переймати…
Лишився б один рядок! —
і то не про себе — про Матір!

Варіація на тему двох епіграфів
Стилет чи стилос?
Є. Маланюк

І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було…
В. Сосюра

Не така Україна, як снилось,
Підтяли її зоряний злет.
Був би вибір — стилет
чи стилос? —
Я обрав би сьогодні стилет.

Засіяла надія і згасла,
Все наосліп пішло, навмання,
Спритно вкрадені
праведні гасла.
На очах серед білого дня.

Ті, що нам каламутили долю,
Патріоти найперші тепер,
Ллють лукаві промови медові,
Тчуть шокові програми химер.

Містечкові колишнії бонзи
Ідеали змінили й смаки,
Наче з давнього віку бронзи
Перейшли в золоті віки…

Новозлодії номенклатури
З комуністів пішли у пани…
Я б сьогодні пішов
до Петлюри,
Хоч і маю ще путні штани…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment