Наприкінці минулого року у видавництві імені Олени Теліги побачила світ книжка заслуженого журналіста України Івана Малюти з оригінальною назвою “Агов!”.
Євген БУКЕТ
“Писалася вона довго, вельми довго. Надто багато треба було перевірити за архівними карними справами репресованих, з’ясувати окремі факти у тих, які зазнали переслідувань за свої переконання, — зауважив Іван Трохимович, завітавши до редакції нашого тижневика. — Майже всі оповіді (статті, інтерв’ю, спогади, есеї), а по суті — публіцистичні дослідження, друкувалися у відомих періодичних виданнях. Серед героїв книжки — персонажі і відомі, і малознані, які причетні до руху опору в Україні, починаючи з кінця сталінської епохи”.
В’язнями ГУЛАГу повоєнного періоду стали новоявлений опришокбандерівець Гриць Герчак (“Двічі відспіваний”), студенткавідмінниця, згодом доктор фізикоматематичних наук Ніна Вірченко (“Передала віру”), другокурсники КДУ ім. Т. Шевченка Григорій Волощук, Ростислав Доценко, Микола Адаменко (“Прозваний Зеком”).
Іще в 70ті роки доля звела І. Малюту з колишнім в’язнем на Соловках Олександром Онищенком (“Соловецький могікан”). Старий запевняв, що на його слідчій справі була зловісна абревіатура ВНП (возврату не подлежит); саме там познайомився з трьома яскравими представниками української інтелігенції — новатором театральної сцени Лесем Курбасом, відомим істориком Матвієм Яворським та письменником Антоном Крушельницьким. У Державному архіві СБУ зберігається карна справа О. Онищенка лише за 1921 рік (№ 29210), коли був студентом і пов’язаний з обвинуваченням “Просвіти” на Полтавщині. Звернувшись до матеріалів оперативної розробки соловецьких в’язнів, вміщених у книзі “Остання адреса”, Малюта виявив прізвище свого знайомого без ініціалів. Однофамілець? Але ж він фігурує за чиїмось доносом як приятель Леся Курбаса. Коли так, то це віднайдене ім’я того самого могікана із Соловків.
Хіба що вузькому колу фахівцівлексикологів і літераторів Святослав Караванський відомий не лише як авторитетний мовознавець із Одеси, а й дисидент, політичний вигнанець із теренів есересерії, який понад 30 років карався у тюрмах і концтаборах (“Із терпінням провидця”). Вражений його мужністю, І. Малюта присвятив йому два вірші, один із яких вилучили під час обшуку, коли арештовували Ніну СтрокатуКараванську (“При світлі блискавок”).
Певно, читачі старшого покоління пригадують щемливий романс “Тернова ружа”, що його виконувало тріо “Золоті ключі”, не називаючи автора. Виявляється, той автор — поетправозахисник Володимир Іванишин, підступно забитий на станції Роздільна (“Ішов до тебе…”).
Здавалося б, що нового можна віднайти у біографії поетакласика Максима Рильського. Хіба що долучитися до тих, хто дорікає йому за вірші про Країну Рад і, звичайно, пісню про Сталіна. А для Малюти важливо було з’ясувати на основі пояснень поета за слідчою справою 1931 р., коли 5 місяців перебував у Лук’янівській в’язниці, що той тримався з гідністю, нікого не звинуватив, не скомпроментував (“Коли йдеться про честь”).
Художниця Алла Горська була щедро обдарована і вродою, і мистецьким хистом. Попри те, що народилася у зросійщеній сім’ї, відвертою підтримкою правозахисників завдавала багато клопотів КДБ, доки не вбили. “На визвольну справу” — назва розповіді про неї. Але так можна було б сказати про спротив кожного з головних персонажів книги Малюти — Юрія Бадзя (“Не міг перемовчати”), Олекси Різникова (“Підіймав одеську хвилю”), Надії Світличної (“З тріади Світличних”), Євгена Сверстюка (“Явити правду”) та ін.
Миколу Холодного називають “класиком українського самвидаву”. На жаль, під час перебування у слідчому ізоляторі КДБ він занепав духом і своїми зізнаннями дуже допоміг слідству. Ретельно опрацювавши 8томну архівну карну справу № 58095ФП, І. Малюта в есеї “Контужений страхом” доказово спростовує лукаве твердження М. Холодного, що покаянна заява в “Літературній Україні” (07.07.1972) була “Сфабрикована КДБ”. Аж ніяк не применшуючи ролі цього поета в дисидентському русі, автор книжки і в полемічній статті “То як же це називається?” твердить, що той став колаборантом. Бо не лише уникнув покарання, а й спромігся на винагороду: негайно отримав двокімнатну квартиру у Вінниці.
Чи має І. Малюта моральне право на таке дорікання? Так. Адже самому довелося не раз побувати на допитах у КДБ. І за відмову свідчити про радянську діяльність трьох правозахисників в Одесі зазнав репресії в адміністративному порядку. Про його поневіряння, так звану “невидиму оборону” — у цікавих спогадах “з імперативного трикутника”, з яких постають імена і порядних, сумлінних знайомих.
Що спонукало І. Малюту до цих “аговних писань”? Відповідь автор дає у післямові під промовистою назвою “На пробудження нації”, після роздумів про причини наших національних поразок. Він зазначає, що превентивні заходи тоталітарного режиму зводяться “в цілому до намагань перервати або знеславити пам’ять про національновизвольні змагання, їхніх очільників, провідників”. І автор у розповідях про незгодних — правозахисників, дисидентів, інакодумців почувається їхнім зв’язковим: передає пам’ять про них у майбутнє, новим поколінням борців. Вважаю, що свідчення Івана Малюти таки спроможні вплинути на процес самоусвідомлення нації, на її пробудження.
16 квітня Іван Трохимович Малюта відзначив 70річчя. Редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро здоровить ювіляра та бажає йому нових творчих звершень і всіляких життєвих гараздів.
