Василь СЕЛЕЗІНКА,
член правлінняЧернівецького ОО “Просвіти”,
заслужений діяч мистецтв України
У виставковій залі культурного центру Вернісаж, що на вулиці І. Франка в Чернівцях, відбулося засідання муніципальної консультативної ради за участю громадськості міста. Обговорювали проекти майбутньої реконструкції скверу, що через дорогу навпроти університету ім. Ю. Федьковича, де є пам’ятник Сидорові Воробкевичу, а у глибині так званий “попівський” будинок, споруджений у давньому румунському стилі бренковяну.
Спершу провели конкурс, у якому взяли участь чернівецькі, львівські та київські архітектори, котрі й посіли перше, друге та п’яте місця. Проекти вивісили в залі для оглядин та обговорення. Перше слово взяв чолов’яга, який навіть мови української не знає до пуття. Йому не сподобався жодний проект. Він ратував за те, щоб реконструкція була “в соврємєнном стілє”. Не знаю, що він мав на увазі, бо конкретних пропозицій не робив. Це було, так би мовити, на рівні концепції.
Мені, як і решті присутніх, сподобався проект, що посів друге місце, бо в ньому зробили акцент на пам’ятнику, чого нема в інших розробках. Суть реконструкції, на мою думку, має полягати в тому, аби упорядкувати український куточок культури з пам’ятником такій знаковій особі, як Сидір Воробкевич. Адже Франко називав його “жайворонком на занедбаній українській ниві буковинської культури”. Він був поетом, прозаїком, драматургом, знаменитим композитором, який писав мелодії до своїх віршів, музику до власних оперет. Він був духовною особою, педагогом, який працював у цьому ж університеті. Кошти на пам’ятник дав викладач університету, письменник Михайло Івасюк, який пишався, що його син Володя (автор пісні “Червона рута”) ріс у районному центрі Кіцмань на тому самому подвір’ї, де колись бігав малим у дворі свого дідуся майбутній композитор і поет Сидір Воробкевич. Він став класиком культури не тільки українців, а й румунів. Українці співають його пісню “Заграй ми, цигане старий!”, а у румунів ця пісня має назву “Заграй, кобзарю”.
Цей пам’ятник роботи вже покійного скульптора Миколи Лисаківського з гіпсу, недовговічний, з часом почне сипатись, а десь на околиці міста на вулиці С. Воробкевича якийсь благодійник уже поставив точнісінько такий бюст, але вже з металу. Цей факт робить пам’ятник, що в сквері, нібито непотрібним. Мудрагелі вже виношують думку, щоб на цьому ж постаменті поставити бюст комусь іншому, наприклад, депутатові віденського парламенту, першому ректорові університету К. Томащукові (1875—1876 рр.). Але ж пам’ятник К. Томащуку колись уже був у теперішньому парку культури ім. Т. Шевченка, під який він віддав великий шмат власного лісу. Під час війни радянська влада його знищила й на тому місці збудувала велику кам’яну могилу для кількох загиблих генералів. Тепер біля цієї могили побудовано танцмайданчик. Отже, якщо відновлювати пам’ятник К. Томащукові, то на території парку, на його колишньому, так би мовити, ґрунті.
А пам’ятник Миколи Лисаківського треба виготовити з металу чи граніту і залишити там, де його встановила громадськість. Адже сквер — місце відпочинку студентів університету, а Воробкевич працював у цьому закладі, був другом і порадником Юрія Федьковича, іменем якого і названий цей державний навчальний заклад. Це ж він написав:
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має.
Цей вірш колись друкували в шкільних підручниках, на них виховувались тисячі борців за незалежність України. То не можна тепер у байдужих головах виношувати бандитські руйнівні плани. Ці слова варто надрукувати на постаменті, а пам’ятникові Сидору Воробкевичу в скверику обов’язково бути в центрі уваги.
