«Уся казково-заповітна, з пекельним золотом в очах…»

Спроба прочитання жіночих образів полтавок у малярстві заслуженого художника України Сергія ГНОЙОВОГО

Таємницю, загадковість випромінюють погляди дівчат і молодиць, які наче оживають, та ні, вони живуть на полотнах Сергія Гнойового. Бувають замріяні, замислені, заглиблені у щось своє, жіноче, але ніколи не усміхнені або веселі. Чому? Важко відповісти, та й не потрібно. Як одна з проекцій декодування, — може, тому, що художник заглиблений у свої думки, помисли, змісти та видіння майбутніх картин. Його роботи, якщо поглянути на них під прицілом “філософсько-історичним”, просто дуже українсько-полтавські. А тематикою у чомусь близькі до малярства видатних — В. Макаренка і Ф. Гуменюка, але й досить відмінні…

Андрій БУДКЕВИЧ,
журналіст, член НСЖУ

У втілених образах української людини, окрім присутнього там духу україноцентризму, немає “пораженчества” (за Д. Донцовим) навіть у змалюванні полтавських дівчат і жіночок.
Малярство, поезія і музика — це як три складові, як триєдинонерозлучні сальви у мистецькокультурному обширі. Гнойовий — художник, живопис якого містить у собі й пісенність, й опоетизованість, і народну езотерику. У багатьох українських піснях присутній спокій неминучості й покора долі. Є лише тільки тихий плин води і дівоча коса, слухняна тому плинові.
Тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівча косу чеше.
Так ось чим цінні та специфічні твори Сергія Гнойового! У них немає мотивів покірності долі, відсутності вольових прагнень, навпаки, щедро представлені постаті не зігнутих полтавок, які не скаржаться на важку долю, а долають труднощі, незважаючи ні на що. Чи не тому малярство Гнойового є життєдайним, життєствердним, оптимістичним. Під час різних малярських виставок можна помітити, що перевагу отримують пейзажі й етюди. Може, це теж вияв української настроєвості, яка не хоче поєднувати настрій із вимогами великих композицій? Або, якщо згадаємо типові вистави народних театрів, то що побачимо? На сцені — хлопці, дівчата, лунає кілька жартів, які тонуть у гучному сміхові, трішки ніяковості у словах і рухах, а тоді: “Може, заспіваємо!” І все: і розмова, і дія розчиняються у пісеннотанковій стихії. А придивімося до наших товариств. Чи не подибуємо в них чогось подібного, чи за співом не приховують незручності у спілкуванні, а може, спів подеколи вбиває гостру думку та не менш гострий дотеп?
Із полотен жанровоісторичних, наповнених психологізмом, мистецькі персонажі Гнойового спілкуються з нами, ведуть мову про стійкість духовну, мужність, благородство… Українки у творах автора — це полтавські амазонки, які не ніяковіють, та, може, це й не так. Усьому світові відомо, що українки — найвродливіші, а полтавки — гарні вродою особливою, ніби ті князівни, гетьманівни, володарки своєї землі. Саме цим, як на мене, вони не подібні до інших.
А ще герої творів Гнойового несуть у собі пафос степового кордоцентризму, мрійництва, що не протиставляється пафосу інтелекту й стоїцизму. Це один із чудових прикладів поєднання високого стилю і думки в українському малярстві. Великі художні композиції з батальними елементами — це справжні мистецькі знахідки полтавського митця. У його творах що дівчата, що жінки — такі величаві, піднесені, трохи гордовиті. Техніка у Сергія Миколайовича, як і у багатьох видатних художників, на перший погляд, доволі проста. Це те, що називається максимумом виразності при мінімумі художніх засобів.
У психології як науці до складних належить питання характеру одиниці, та ще складніші — характер народу. Чимало дослідників почуваються незручно при зустрічах із проблемою національного характеру. Може, їм у вирішенні цього питання допоможуть митці? Як ще один доказ високої цінності малярських творів — усі його роботи, наче велике епічне полотно про життя українського народу. Він змалював історію людських душ, їхні злети й падіння, певні сумніви, намагається простежити еволюцію українського характеру. Він підносить чесноти українок і українців, які закарбовує пензлем на своїх полотнах, і час не стирає їх із пам’яті… Художник наголошує на етнозберігальній ролі народних традицій у бутті героїв. Пише їх не тільки з романтичноетнографічного боку, а й налаштовує нас прихильно до своїх полтавок. Пише так, що не можна цих героїнь не полюбити.
Уявімо, що проходимо залами, де представлені картини Сергія Гнойового. Перша зупинка біля полотна “Прощавайте”, 2005 р. На ньому зображена полтавська мати, а руки тримає так, як мати Божа — Оранта у Святій Софії. Вона звертається до нас словами: Життя — пісок, а клопоти — мов глина. // Печалі не лякайсь, моя дитино. // Печаль, мов камінь. Хоч важка до болю. // Над нею водограй — Господь з тобою! (Тетяна Майданович).
Важко не задивитися на полтавку — “Молодицю”, 1997 р., яка звертається до нас: Але які печальні кольори! // Бо я сама — осіння і печальна…// Летять над нами і крізь нас вітри, // І будиться в душі правічна тайна. (Наталка Поклад). Душевне замилування, любування образом сумної панни викликає картина “Селянська панна”, 1995 р., яка, мабуть, не має пари, та є рідні щодо неї поетичні слова: Стоячи на рушнику біля мене,//Ти став зовсім прозорий… (Ліда Палій). На полотні “Теплий вечір”, 1999 р., зморена від праці задрімала сільська молодиця, наснився їй сон, а у тому сні отакий пречудовий взірець поезії, молодиця дякує вечірньому сонечку словами Ліни Костенко: Вечірнє сонце, дякую за день!//Вечірнє сонце, дякую за втому. Несполучні не поєднуються натури, ті, що возвишені душею, які зорять увись, з тими, у яких занадто приземлені погляди. Написана влітку 2012го “Диканська мрійниця”, — картина, на яку не варт надто задивлятися, бо довго переслідуватиме диканська вродливиця, яка опустила очі додолу — може, під прискіпливими поглядами: Вся — пелюстковоранньоцвітна,//Вся — чебрецевопізній чад,//Уся — казковозаповітна,//З пекельним золотом в очах. (Борис Чіп).
Своєрідним фундаментом, езотеричною основою всієї творчості Сергія Гнойового є решетилівська вишивка “білим по білому”, опішнянське гончарство, незримий, але відчутний енергетичний вплив Розритої могили Більського городища, енергетики колишньої гетьманщини, що не вивітрилася остаточно. Рідна пісня, звичаєвість, обрядовість полтавського краю “струменять” із його полотен. Полтавськокозацькі хутори — на тлі чарівної краси природи, що сусідить своїми краєвидами з містичністю… Взірці національної вдяганки, що притаманні саме цій місцевості, а ще — образиархетипи полтавок і характерниківполтавців. Чи все це і багато іншого не свідчить про появу полтавської школи живопису?