Маркіян Сав’юк із Ковалівки

Людина живе доти, доки її пам’ятають. А якщо вона щось добре зробила для краян, то пам’ятатимуть довше. Так сталося з учителем, краєзнавцем, просвітянином Маркіяном Сав’юком, виходцем із великої побожної християнської родини. У родині є знані люди. Зокрема брат його діда Ілька священик Іван, просвітянин, запроваджував нові можливості господарки, організував духовий оркестр, їздив із ним по світу. А брат баби Марії Теодор Рибак був першим директором Коломийської гімназії. Івана Сав’юка пам’ятають як січового стрільця, який загинув за Україну…
Маркіян Федорович пішов із життя у березні 1999 року.

Василь РЯБИЙ,
член Національної спілки письменників України

Фізик і лірик
Маркіян Федорович Сав’юк, уродженець с. Микитинці Косівського району, навчався в семирічці, закінчив середню школу в Пістині, фізикоматематичний факультет ІваноФранківського педінституту. Вчителював у Пістинській СШ (1959—1963 рр.), згодом у Ковалівській СШ аж до заслуженого відпочинку.
Яким він був учителем — свідчать відгуки його вдячних колег, учнів і друзів: це була справжня, мудра, розважлива, толерантна, інтелігентна людина, щедра на добро, щиру пораду.
— Скромний, небалакучий, він знав ціну своєї участі, ціну принципової позиції в педагогічному колективі, ніколи не вступав у конфлікти, вмів витримати паузу, зайняти правильну позицію, відстоюючи істину, — згадував колишній директор Ковалівської школи Василь Загорняк. — Маркіян Федорович завжди був на висоті. Я віддавав йому належне як людині й талановитому вчителеві, справжньому відміннику освіти. Мені з ним добре працювалося, було взаєморозуміння. Я мав на кого покластись у складних ситуаціях.
Колишній його учень журналіст Богдан Ткачук розповідає:
— У школі він навіть не мав гостроязикої прозиванки, як часто трапляється серед учнів. Для всіх наш фізик був просто “Маркіян”, який міг інколи посварити (заслужено, звичайно), але ніхто за це не ображався, бо він був своїм і серед вихованців, і серед їхніх батьків, і серед колег. Маркіян Федорович ніколи не вимагав до себе поваги. Він заробив її насамперед своїм учительським розумом, доступним викладом шкільної програми та щирістю до дітей, а ще — толерантністю і дотепністю.
А ось заслужений діяч мистецтв України з Чернівців, уродженець с. Спас Василь Селезінка зазначив:
— Я знав Маркіянового батькадовгожителя ще з дитинства. Змалку знала його і моя мама. Всі, хто його знав, характеризували Федора Сав’юка одним словом — мудрий чоловік. А він був не просто мудрим, а й далекоглядним філософом. Недарма творець “Січей” Кирило Трильовський хотів мати за зятя не якогось панича, а саме цього сільського красеня, парубка Федора Сав’юка з Микитинець. Передалися Маркіянові в багатодітній родині мудрість, шляхетність, талант. Він був завжди привітним, уважним, скромним. Аж надто скромним, бо ніколи не вихвалявся зробленим чи тим, що ще має намір зробити.
Коли Маркіян Федорович Сав’юк приступив до праці в Ковалівській школі, мешканці села відразу охарактеризували його як особливу людину: зранку бігає, робить фізичні вправи, обливається холодною водою, багато не говорить, не вживає алкоголю, веде здоровий спосіб життя. А як інакше міг утверджувати себе педагог, коли на нього звернені погляди дорослих і дітей?
— Знаєте, я ніколи не давав приводу для обмовляння. Жив і живу правильно, по совісті, не порушуючи моральноетичної норми, — відкрився в одній із розмов Маркіян Федорович. — Так, для мене важлива громадська думка. Однак я не завжди реагую на те, хто і що саме про мене думає. Тут уже вмикається критичний аналіз, спрацьовує певний самозахист. Бо постійно реагувати на те, що кажуть інші, не завжди варто. Буває, хтось може помилитися, щось мовити зі зла, позаздрити, бо людська вдача не ідеальна. Треба в такому випадку утриматись від пустої полеміки і залишатися самим собою. У цьому і вся наука людського буття. Та й досвід приходить із роками, треба вчитись на чужих і своїх помилках.
Ми, як однодумці, часто спілкувалися. Мені було цікаво послухати небуденні, наукові, філософські роздуми про людину і світ. Я збагачувався знаннями, які мав мій старший приятель. Він був ближчим до практики життя, аніж до теоретичних положень. Це підтверджували його селянські, зашкарублі від роботи на городі руки. Сільський інтелігент, який носив краватку, не боявся праці в домашньому господарстві, та ніколи не хизувався трудовими мозолями. Його так виховали батьки, тому не соромився своєї віддушини, бо інакше не зміг бути собою. Білі рукавички були не для нього.
Так само Маркіянова дружина Марія з Микитинців, учителька математики, присвячувала себе сповна домашній роботі. І їхні двоє синів навчені працювати, бо подали добрий приклад батьки.
Сав’юки тримали город, адже вижити на малу вчительську зарплатню нелегко. Влітку підробляли екскурсоводами в турбюро. Поволі будувалися. Але про нестатки не говорили, це вважали нетактовним питанням. Маркіян Федорович культурно обминав цю тему. Його педагогічна участь була значно вища, ніж реальні побутові запити. Сільський учитель нагадував мовчазного, сповненого незмірного терпіння трудового вола.

Зустріч зі Стусом
Маркіян Федорович любив книги. Учитель фізики повторював школярам, що пізнання явищ, предметів, речей навколишньої дійсності розширює свідомість людини. Тому треба читати, вдумуватися у прочитане. Адже Тарас Шевченко не дарма наголошував: “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”. А куди в новий час без української мудрості? Якщо вона є, то кожна людина й народ убезпечені від пітьми в голові, злих думок, незлагоди.
Гортав сторінки історичних книжок, хотів знати все про шлях України до незалежності, про тих борців, які віддали за неї життя. А якось заговорили у нас про уродженця с. Уторопи на Косівщині, відомого поета, колишнього політв’язня Тараса Мельничука, який останні роки терпів злидні у Коломиї, помер у березні 1995 року. Маркіян Федорович навіть спілкувався з ним.
Маркіян Сав’юк під час служби в армії зустрівся з майбутнім видатним поетом, пізніше політв’язнем, посмертно Героєм України Василем Стусом.
— З ним я познайомився влітку 1961 року в місті Чебаркулі Челябінської області, — розповів Маркіян Федорович. — Термін служби в сухопутних військах був тоді три роки, але хто мав вищу освіту та проходив короткотривалі збори — після успішного складання іспитів на офіцера запасу служив лише два роки. Бажання на рік швидше повернутися додому і привело сюди. Так, мабуть, потрапив сюди і Василь. Він приїхав на збори чи не одним з останніх. Тому з ним бачилися не більше місяця.
Ми знаходили час на дружні розмови. Василь серед нас вирізнявся серйозністю, вдумливістю, зрілістю думок, широтою поглядів на життя, хоч усі ми були майже ровесниками. У його словах вчувалася глибока стривоженість за долю української культури, за історію народу. Дізнався від нього, що навчався в Донецьку, де до нього зневажливо ставилися,  бо він намагається  писати вірші.
Мова Стуса виразна, милозвучна. Поводився Василь скромно, просто, потовариському. Вражали його розумні, проникливі очі. Він був міцної статури, чорнявий, середнього зросту, з гарним чубом. Відчувався вольовий характер.
Після складання іспитів ми роз’їхалися у військові частини. Більше зі Стусом зустрітися не довелося. І лише газета “Літературна Україна” воскресила 1989 року пам’ять про Василя. Тоді в старому альбомі знайшов фото, де в першому ряду справа Стус, прізвище якого колись записав на звороті світлини. Трохи пізніше серед моїх записів знайшлася адреса поета: Сталіно26, вул. Концедалова, 19, Стус Василь Семенович.
Я вдячний долі, що звела мене з такою талановитою, мужньою, сильною духом людиною, яка до останнього подиху любила Україну, віддала їй своє життя, не зламалась у тюремних застінках, куди кинули за інакодумство, назвали ворогом народу. У моїй пам’яті назавжди закарбувався образ цього незламного поета.
Пригадую, цим коротким спогадом зацікавилася письменниця Михайлина Коцюбинська, яка укладала видання творів Стуса, їй знадобилася фотографія. Так само виявив цікавість поет Олег Орач, який надіслав Сав’юку книгу спогадів про Стуса. Літературознавці мало знали про Стуса в часи військової служби. Тим паче, що він ще не фігурував як поет, хоч мав свої твори. Ось вірш, датований 1958 роком, який почув із уст поета Маркіян Сав’юк:
Не одлюби свою тривогу ранню, —
той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір’ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти — на хвилі, на землі —
шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.
Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить —
ми віддані життю, і нам віддасться
в славі!
А цей вірш “Ліс випустив мене з своїх обіймів” написаний Василем Стусом 31.12.1961 року після місячних військових зборів у Чебаркулі. Він є в збірці Стуса “Дорога болю”. Я показав його Маркіяну Федоровичу і він зауважив, що поет вловив час на перо, коли знайшов образ суспільного застою:
І як тут зможеш вибитись на шлях,
коли ти сам, мов дерево, котрому
верхів’я зрізане. Коли тобі
якийсь неспокій душу облягає,
ще й примітає віхола сліди!

Маркіянові книжки
Хто на кого вплинув більше — Маркіян Федорович на дружину Марію Іванівну чи навпаки, коли вони потягнулися до літератури, до художніх і документальних творів? Ні, вони таки були двома половинками одного духовного світу. Дружина,  просвітянка шанувала творчість Дмитра Павличка, захоплювалася віршуванням, бувальщинами, сценаріями шкільних свят. Дещо зі свого творчого доробку опублікувала в місцевих газетах. А чоловік згодом став автором книжок “Марія, любов моя…”, “Микитинці. Історія села очима однієї родини”, “Кузня знань. Століття Ковалівської школи”, “Жарти на уроці і на кожному кроці”, “Ковалівка. Війна і людські долі”. Три з них оформив художник з Ковалівки Микола Котлярчук.
Маркіян Сав’юк часто звертався до мене. Треба було порадитися, переконатися, розвіяти сумніви — я ніколи не відмовляв йому. Бачив, що продовжує літературну справу дружини. Я не випадково був редакторомупорядником першої книжки, присвяченої Марії Іванівні, яка передчасно пішла у вічність. Маркіян Федорович залишився наодинці з самотністю, що обертається пусткою. Значно полегшало життя, коли переступила хатній поріг вчителька Ольга Іванівна Курищук.
— Стало з її приходом інакше, вона розділила мою думку, що треба видати книжку про світлої пам’яті Марію. Сини Любомир і Ростислав також підтримали мене. Так відкрилося друге дихання.
Щоб не думати про швидкоплинний час, Маркіян Федорович узявся за збір народних пісень, притч, бувальщин, приповідок. Почав вести щоденник, пошкодував, що раніше цьому жанру не приділяв уваги, бо тут уся хронологія подій.
У Ковалівській школі він також не стояв осторонь мистецького заходу “Слово. Мелодія. Нитка”, у якому взяли участь композитор Євген Боднаренко, лауреат Шевченківської премії, майстриня Ганна Василащук та автор статті, читаючи свої вірші.
А ще їздили ми до Стопчатівської школи, де працювала Ольга Іванівна, котра  організувала зустріч із поетом, який сфотографувався з учителями та учнями.
Нас запросила до себе в Шешори незабутня Ганна Василащук. Ми там і справді набулися, чаруючись її рушниками, до яких вона промовляла поезією Кобзаря. Напередодні Маркіян Федорович сказав, що мисткиня хоче розповісти історію про повстанця Лебедя і його дружину, які загинули поруч у схроні над рікою, де ми побували. Залишилася їхня донечка, яку нібито хтось підкинув Василащукам. А через кілька десятиліть вона дізналася правду про себе та своїх справжніх батьків. Ганна стала її духовною мамою, змушена була не розголошувати таємницю.
Маркіян Федорович, вражений розповіддю, сказав, що якби був кінорежисером, зняв би про це фільм.
Він любив мандрівки. Пригадую, одного разу хтось постукав у двері. На порозі стояли Маркіян Федорович і Ольга Іванівна, які приїхали велосипедами з Ковалівки. Я був украй здивований, адже це таки шмат дороги до Коломиї. Виявляється, вони вже побували своїм екологічним транспортом у Пістині, Микитинцях, Уторопах, Косові.
— Зручно, пального не треба, покрутив педалі й покотився. Здоров’я прибуває, край рідний зблизька видно, душа співає. А машиною то не те, я вирішив ходити краще пішки, — міркував. — А взимку ми не відмовляємося від лиж. Із дитинства їх люблю. Це також неабияка насолода руху.
Маркіян Федорович щоразу згадував Марію Іванівну. На її могилі завжди квіти. Улюблені троянди, посаджені нею, ростуть біля хати, яку збудували з дружиною дітям. Батьки не дожили до того часу, щоб порадіти гронами онуків у двох синів. Вони би почули дитячий щебет і це було б для них неабияким раєм на землі. Бо заради чого живе людина, як не для продовження роду?
— Він займався спортом, поважав тих, хто тримає себе у добрій фізичній формі, — каже голова Коломийської “Просвіти” Василь Глаголюк. — Він став прихильником принципу корисного і прекрасного, адже фізик повинен не забувати про фізичні закони. На терези участі поклав бажання служити рідному народові, бути просвітянином, берегти рідну культуру, історію, друкувати свої праці в часописах, видавати книжки. Це було його програмою і самовираженням активного українця.
У зошитах його акуратним, виразним учительським почерком рясніють рядки. Тут є вислови відомих людей. Це те багатство, яке має засвоїти розум і переплавити серце. Наприклад, думка генія Івана Франка: “Народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумово, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожний буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне”.
Отож Маркіян Федорович шукав істину, мислив, осягаючи суть явищ і речей. Це було його життя. Він залишив по собі світлий слід.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment