Станьмо плечем до плеча, серцем до серця!

img_0226m
фото Ксенії Гладешевої

Юрій МУШКЕТИК,
лауреат Національної премії
ім. Т. Шевченка, Герой України

Стоїмо над прірвою — в кожному з нас намагаються вбити українця, знищити все українське всіма способами, донищити дорешти українську державу. І зринає палюче питання до тих, хто поруч: ти ще українець? Ти ще син своєї землі, чи тобі вже “без разніци”? Москалеві в тайзі, в клопівнях “разніца” є, він “руський”, син “великого” народу. Жорстокого, хижого, дикого, але свого народу. А ти? Ти стоїш над національною прірвою, перед національною катастрофою. “Бути чи не бути?” — сьогодні зринає перед кожним українцем, хоч багато хто намагається його не помічати: “моя хата скраю”. Кожен українець мусить вирішити це питання на користь “бути” і всіма способами утверджуватись. Бо це залежить тільки від нас, від кожного.
Москва заповзялася стерти нас з лиця землі, перетворити на німих холопів, як це було при припадкуватому Петрові і хвойді Катерині. Чужа народові нікчемна влада сприяє цьому. Українська армія розвалена, її військовий потенціал понищений, чи й просто військовими частинами командують чужі Україні люди, безборонно проникає ворожа агентура. Українська, державницька патріотична ідеологія в нас цілеспрямовано відсутня, український інформаційний простір ліквідовано: телебачення, радіо, преса, книговидання — в руках русифікаторів. На сцені гнилозубий московський гумор, де висміюють усе українське; заводи, фабрики, торгівля, енергетика в чужих руках — у руках російських бізнесменів, підтримуваних нашим владним кримінальним режимом. Живемо в страшних злиднях, в убозтві. Але — не всі. Ми другі в Європі по смертності і другі по дорогих автомобілях. Скажімо, у президента Франції 2 резиденції, в нашого — 14, у парламентарів Швеції — 2 пільги, у наших — 27, у Європі податок на прибуток багатих складає  понад 50 %, у нас дядько, який руками робить рами на вікна і двері платить податку на прибуток 40 %, а Ахметов — 4 %, ще й має низку пільг і прибутку 1 000000 доларів на них. У своїй країні ми не чуємо рідної мови, не бачимо своєї культури. Наше керівництво як чорт ладану сахається євроінтеграції України — мовляв, не хочу, щоб Україна була цивілізованою, хай дедалі більше проймається дикою російською азіатчиною. На Сході ж, за таких правителів, Україну чекає самоізоляція. Наша людина принижена владою, владою живота, кендюха. А людина ж приходить у світ для творчості, для мислі, для польоту, — та хто з української влади, українських олігархів бодай процитував Шевченка, Франка, Лесю Українку?! Високі урядовці, вчорашні комуністи, галасливі комсомольці порозквашували губи, йдуть цілувати руку московському попові, бо на тій руці годинник за 30 тисяч доларів, і та рука намагається пригребти українських православних у “Русскій мір”… та й учорашні комуністи, які гукали “бога нєт”, зараз стали “православними” і заїдають кутею коньяк “Хенессі”!..
Так, нам нелегко протистояти насильству. Впродовж віків намагалися вбити нашу українськість всіма способами: забороняли вивчати українську мову, закривали школи, звільняли з посад людей за українство, засилали в Сибір, садовили в тюрми. У нас забрали нашу назву, відомо ж бо з давніх літописів, що руси — ми, що ми постали з племені полян, “альбо русів”, які проживали в межиріччі річок Рось, Роська, Росава, Роставиця, це була невелика територія, де й започаткувалася Київська Русь, туди не входили навіть древляни (Житомирщина), дреговичі (Білорусія), а тільки поляни — Київщина, південь Сіверщини (Чернігівщини) і Переяславщина. А там, де нині Москва, жили не слов’янські, а фінські племена чудь, меря, весь, мордва, і Київська Русь зрештою на лихо колонізувала їх. І далі то не була Русь, читаймо “Літопис руський”, там московські князі Юрій Долгорукий та Андрій Боголюбський щоразу кажуть: “Наші купці поїхали в Русь, у Київ”, “До нас їдуть купці з Києва, з Русі”. Україна — це була внутрішня назва (від “край”, “країна”, а не окраїна Москви, якої тоді ще і в помині не було, у літописі за 1187 рік сказано: “І помер Переяславський князь Володимир Глібович, і вся Україна за ним много потужила”).
Богдан Хмельницький підписувався: “Богдан Хмельницький, самодержець землі Руської”, а наступний за ним гетьман Іван Виговський був “великим князем Руським”. Його угоду з Польщею і Литвою, за якою ці три держави творили одну конфедерацію, кожна зі своєю адміністрацією, армією, освітньою системою російська історіографія, як і совіцька, згадували тільки з лайкою, жодного разу не висвітливши її суть. На всіх тодішніх європейських мапах є держава Московія, або Моксель, наприклад, на мапі і книзі відомого французького інженера Боплана помічено: “Опис України від кордонів Московії до кордонів Трансільванії”. Московію наказав називати Росією Петро І вже аж 1721 року, й писалася вона з одною “с”. Лише після того Катерина II створила комісію, яка зібрала літописи по всій імперії — більше ста, — і всі вони були спалені, залишено два — Лаврентіївський та Іпатіївський, в яких підтирали, виривали сторінки, вписували туди все, що їм було треба.
А ще ж був перед цим довгий період монголотатарщини, де московити й татари перемішалися, були одним цілим, у Московських містах урядували татарські баскаки. Іван Калита то був Калга, а Олександр Невський — зведений брат Батия, він із татарами двічі спалив дорешти свій Новгород, а син Батия Сартак був кревним братом сина Олександра Невського. А в Москві стояв монголотатарський бовван (ідол), московити приходили до нього, кланялися й приносили пожертви.
І якби московити були людьми посутніми, доброзичливими, вони були б вдячні, що ми хоч трохи цивілізували їх. Так, перед Переяславською Радою (про що вельми докладно й виразно написав Алепський, секретар вселенського патріарха Макарія, побувавши в Москві і в Україні) в Москві не було жодної друкарні і не було грамотних людей, декілька разів переписане од руки Євангеліє не тільки не розуміли миряни, а й священик, який їм його читав. І тоді 1652 року до Москви їде академіст КиєвоМогилянської академії (існувала з 1632 року) Єпифаній Славинецький із тридцятьма академістами, і перекладають у Москві з грецького оригіналу Євангеліє, псалтир, інші богослужбові книги, і книги вчені, і світські (напр., “Житіє Олександра Македонського”), а далі приїздить звідти ж, з Могилянки, Семен  Полоцький і привозить систему віршування (силаботонічну), а тоді приїздить Феофан Прокопович, привозить драму “Володимир” і ставить її в Москві, і складає проект Московської академії (майже всі її президенти далі були українці) і фактично очолює московську церкву, а Степан Яворський стає блюстителем патріаршого престолу й укладає першу справжню бібліотеку. Так було й далі, і тривало довгий час. Капела при імператорському дворі була суціль з українців, керували нею і писали музику Бортнянський і Боровиковський, і видатного вченого Ломоносова вивів у світ гетьман України, президент Петербурзької академії Кирило Розумовський, і таке інше.
За все те нам увесь вік віддячували в зворотний бік. Почавши від Переяславської Ради, за якою основні пункти визначали спільну боротьбу Московії і козацької України, бо війна ж тривала на теренах Білорусі, і московити в ній участі не брали, а коли козаки під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка (який там і здобув собі смертельну рану) визволили міста Гомель, Вітебськ, Старий і Новий Бихів, Москва зажадала віддати ці міста їм, відтак уклала з Польщею таємний мир. Так була вперше порушена, зраджена Переяславська угода. Коли козаки про те довідалися й козацька депутація поїхала під Вільно, їх не пустили і в шатра. Хворий Богдан Хмельницький нуртував на смертельній постелі: “До чорта в зуби підемо, до турків підемо”. Турки справді на той час пропонували протекторат без анексій і без викупів, і пропонували союз Швеція і Семигород (Трансільванія). Але Богдан лишився вірним Переяславській угоді, проте поляки напирали, і він послав проти них корпус наказного гетьмана, київського полковника Ждановича, й козаки взяли Краків і Варшаву, за допомогою Семигородського князя Ракочія. (Про це в імперській і совіцькій історіографії — жодного слова, як і про мир Московії з поляками у Вільно).
Москва посилає свій “корпус” — розкладати корпус Ждановича, москалі діють підкупом, залякуванням, і врешті корпус деморалізовується, вертається, це добиває Богдана Хмельницького і він помирає. А далі триває безкінечне нашестя Москви на Україну, де настає Велика Руїна й повна окупація Москвою України. А з нею всі оті горезвісні Петровські, Валуєвські, Емські укази на заборону всього українського, і металеві лещата кріпацтва, і знову ж гаки понищення всього українського, розстріл “Просвіт”, сфабрикована справа СВУ. Нині ж усе повертається, посилюється: на всі посади ставлять так званих донецьких, будь це начальник міліції — донецький, прокурор — донецький, суддя і т. ін. Сьогодні регіоналів, які обдурили народ, ненавидять по найглибших глибинках, але вони тримаються на силі, на владі. Або хоча б і невизнання УПА. Жодного разу ніхто не роз’яснив, не оповістив, звідки постала УПА, за що боролася, а тільки істеричні крики “бандєра”. А все як на долоні. Візьмімо газети 1939 року: Радянська Армія входить у Західну Україну, її зустрічають квітами, сльозами радості, поцілунками, така правда, і правда те: коли вона 1941 року відступає, стріляють у спину. Чому, що змінилося за два роки? Мені, який давно осягнув усю брехливість, підступність радянської влади, і то дивно. Дивно, нащо після приходу радянської влади людям роздали землю, реманент і худобу з панських фільварків, а коли люди посіяли і посадили — цю землю відібрали і оголосили колгоспи. Нащо було роздавати землю, адже знали, що будуть колгоспи, нащо дратували? І друге — релігія. І в Совіцькій Україні церкви закривали, а священиків відправляли до Сибіру, але ж не всіх, і це був довгий процес. А тут — враз. Та ще треба врахувати, хто були ті священики, скільки віків вони боролися з польським покатоличенням (Українська Церква й там тоді була православною), священик для людей був і сповідальником, і наставником, і пропагандистом. А ще — КПЗУ — Комуністична партія Західної України, після ВКП(б) — найчисельніша і найпотужніша компартія в світі. Її також ліквідували одразу: “Здай партквиток”. — “Я за нього одсидів десять років у страшній польській тюрмі Березі Картузькій”. — “А, не здаєш — у Сибір”. Закрили “Просвіти”, бібліотеки, поляки в школах встановили навчання польською мовою, тепер школи переводили на російську.
І народ повстав. Адже рух УПА — масовий, інакше б так довго не тримався і совіцькі органи, військо не витратили б стільки сил на боротьбу з ним. А звинувачувати народ — справа завжди неправа й паскудна. Щодо насадження донецьких, то тільки в колоніальні часи метрополія насаджувала своїх білих серед туземців. Оце нині туземці — ми, хто сповідує себе українцем, а свою землю Україною. Донецькі, як і всі наші урядовці, вказівки отримують з Москви і щільно проводять їх у життя.
Віками ми згоджувалися, що та ж татарська Московія називала себе старшим братом, що зрадник Кочубей був патріотом, а Мазепа — зрадником, що Петлюра був ворогом, а вішатель Муравйов захисником українського народу, що ОУН—УПА — вороги, а енкаведисти, кадебісти — наші добродійники. Сьогодні туман російського інтернаціоналізму вже не вступає в очі українського громадянина, ним захлинаються більшовикикомуністи та спритники регіонали, але й сонце національного патріотизму мало хто бачить. Для нас, українців, було й залишається: якщо ти комуніст (маю на увазі його совіцьку інтерпретацію, якої сьогодні дотримуються симоненківці), то ти не українець. І навпаки. У пам’яті мені рядки письменника Валер’яна Поліщука: я більшовик, я завжди там, куди посилає мене партія, і мене хвалять за це, доки сюди не долучається слово “український”, тоді я ворог народу. Так, і його розстріляли як ворога народу. Розстріляли всіх кращих синів України. Така була таємна постанова: винищити всіх українських патріотів, винищити всю українську інтелігенцію. І сьогодні ми великою мірою обезкровлені. Та ще й у глибинах нашої національної свідомості залягло угодовство. А ще ж і у всьому світі мрячно. Жодних проектів цінностей попереду не видно, відмовляє механізм науковотехнічного прогресу, який кілька віків визначав розвиток людства, розвіявся такий потужний і вабливий ренесанс, у всіх повно своїх клопотів. І ми в цьому скаламученому світі нікому не потрібні.
Такий світ і така наша Доля, і все ж ми, хоч і значно понищені, затиснені, вистояли до сьогодні. До речі, таке бувало в історії, колись вистояла перед Московією Польща, витримало Косово сербський прес, вони вистояли. Маємо вистояти й ми! Стиснувши, зціпивши зуби, чіпляючись за кожен рубіж, кожен із нас повинен усвідомлювати себе бійцем Визволення. Кожен повинен бути готовим померти за Україну. Іншого нам не дано. Станьмо плечем до плеча, серцем до серця. Добиймося українського парламенту, українських Рад в областях, районах і селах, плюймо в обличчя всіляких костусевих і колесніченків, маємо приклади Махатми Ганді в Індії та Лютера Кінга в Америці, до нас говорить кров Шевченка, Петра Дорошенка, Івана Виговського, Івана Мазепи, нескорених бійців УПА. Так довго не мусить бути, адже є в світі правда, є Бог. І нехай хоч як лютує гидка, жорстока Московська імперія, її гнилодушні адепти, її підступна, брехлива преса, ми вистоїмо, а їй надійде кінець!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment