Василь КЛІЧАК
Кожна нація, кожен народ сильні тоді, коли володіють двома величинами — хлібом і словом.
Хоч би якою могутньою була армія, хоч би які надпотужні були в неї знаряддя зброї, нічого це не варте, якщо в країні немає хліба.
1963 року Радянський Союз як надмілітарна і вже космічна держава розписався у власній неспроможності господарювати, почавши закуповувати зерно в американських фермерів.
У листопаді 2004 року разом із Михайлом Слабошпицьким і групою колег я їхав у мікроавтобусі в Запоріжжя відкривати черговий конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. У Києві вирував Майдан, у розпалі Помаранчева революція. Ще не було снігу. Їдучи південними українськими землями, як дитина села я звернув увагу на те, як доброякісно, по-господарськи було оброблено безмежжя ланів аж до небокраю. І подумалося, що якщо так і далі оброблятимуть землю, буде вона плодоносити, то не страшні нам жодні революції і соціальні катаклізми.
Почув якось по радіо, що Україна експортує 22 мільйони тонн зерна і посідає 10 місце в світі з його виробництва.
Отже, ці дані свідчать про те, що наш народ буде з хлібом. А як зі словом? Рідним українським словом? Щоб воно пишно розквітало, його, як і хліб, треба доглядати, плекати, як казав класик, “як парость виноградної лози”. Задля цього потрібні насамперед словники. Розуміючи й усвідомлюючи це, з ініціативи й підтримки Павла Мовчана спільно з Інститутом української мови НАН України тоді ж, пам’ятного листопада 2004 року, ми почали роботу над Словником української мови тлумачного типу. Робота тривала 7 років. Словник побачив світ минулого року і дістав схвальну оцінку науковців, лексикографів, знавців і просто шанувальників рідного слова.
У відомій праці “Історія української літературної мови” у статті “Українське словництво” Іван Огієнко охарактеризував історичний шлях творення Словників української літературної мови, детально розглянув кожен із них. Виявляється, наприкінці ХІХ століття дозволялося друкувати словники української мови, але російським правописом. Ось чому такий химерний вигляд має знаменитий “Словарь” Бориса Грінченка.
Із великим болем пише Іван Огієнко про те, як совєтський уряд року 1934-го остаточно покинув гратися в українізацію, а Інститут наукової мови, як окрема установа, був скасований, усі його термінологічні словники понищені й у життя не ввійшли.
Звідтоді почалися справжні гоніння на українські словники, почали вилучатися питомі українські слова, а замість них вставлятися тотожні зі словами-термінами російськими. Як влучно зауважив Іван Огієнко: “…закріплюються російські налетілості (підкреслення моє. — В. К.) на українську мову”.
Думаю, потішився б Іван Огієнко, тримаючи в руках наш Словник, в якому нема жодних налетілостей, і в якому є, за висловом одного ученого, українська душа…
