Олександр РЕЄНТ,
доктор історичних наук, професор,
членкореспондент НАН України, заступник директора Інституту історії України НАН України, голова Національної спілки краєзнавців України
Закінчення.
Поч. у ч. 15, 16 за 2013 р.
Відновлення громадівського руху і особливо ефективне використання українофілами у своїй діяльності легальних можливостей відкритого 13 лютого 1873 р. за сприяння київського генералгубернатора ДондуковаКорсакова Київського відділу Російського імператорського географічного товариства (РГТ), а також керованої ними редакції газети “Киевский телеграф” — усе це швидко призвело до загострення на ґрунті світогляднонаціональних розбіжностей у взаєминах між українофілами та їхніми опонентами з числа малоросів, що відстоювали офіційний концепт “триєдиної” національної ідентичності східнослов’янських народностей під спільним ім’ям “русский”. Додаткової гостроти ситуації надавав особистісний конфлікт між провідними українофілами у Київському відділі Російського географічного товариства — його секретарем П. Чубинським і фактичним редактором “Киевского телеграфа” М. Драгомановим з одного боку, та їхніми опонентами, теж співзасновниками відділу — головою Київської археографічної комісії М. Юзефовичем і редактором та видавцем “Киевлянина” В. Шульгіним — з іншого. Програвши боротьбу за вплив на генералгубернатора ДондуковаКорсакова та не маючи за собою більшості у Київському відділі РГТ, останні, гучно вийшовши з його членів, розв’язали у пресі кампанію проти нього та українофілів.
У жовтні 1875 р. М. Юзефович подав на розгляд міністра внутрішніх справ Тимашева записку, в якій характеризував українофільський рух як “измышление австрийскопольской интриги”. Він же підготував затверджений Нарадою 24 квітня 1876 р. проект її рішення з 11ти пунктів, а далі домігся його підпису 18 травня 1876 р. в Емсі імператором Олександром ІІ у більш жорстких формулюваннях, ніж це планувалося Тимашевим, зокрема, наполігши на закритті Київського відділу РГТ і на висилці з краю П. Чубинського та М. Драгоманова.
Емським указом, що зі зрозумілих причин в українофільських колах дістав назву “закон Юзефовича”, не дозволялося не лише друкувати “на малорусском наречии” оригінальні та перекладні твори, окрім історичних пам’яток за умови їхнього друку загальноросійським правописом, а не “кулішівкою”, а й завозити у межі Російської імперії такі книжки, надруковані за кордоном. Також заборонялися будьякі українські сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання (“как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций”). Встановлювався ретельний нагляд по учбовому відомству за політичною благонадійністю вчителів і викладачів “по отношению к украинофильским тенденциям” (неблагонадійних пропонувалося переводити на службу у великоросійські губернії, заміняючи їх викладачами звідти), а також за недопущенням викладання будьяких предметів “на малорусском наречии” в початкових училищах. Із бібліотек усіх нижчих та середніх училищ підлягали вилученню раніше надруковані українською мовою книги, заборонені указом.
Із упровадженням у життя суворих, а у деяких пунктах — бездумно надмірних правил Емського указу українофільський рух у Російській імперії не згас, а лише помітно зросло моральнопсихологічне відчуження його прибічників від російської ідеології, що вже у наступному поколінні мало своїм результатом поворот від етнографічного культурництва до формування національнополітичних цілей і вироблення програм з їх досягнення. Окрім того, позбавлена відповідних можливостей у себе на батьківщині значна частина української інтелігенції перенесла свою громадську, наукову та видавничу діяльність за кордон, переважно в австроугорську Галичину, що багаторазово збільшило роль зовнішньополітичного чинника в “українському питанні” у найменш прийнятному для офіційного Петербурга варіанті.
Так, М. Драгоманов і С. Подолинський виїхали на початку 1876 р. за кордон, згодом у Швейцарії заснували українську вільну пресу. У Женеві вони публікували те, що не могло бути видане у Російській імперії. У “Передовому слові” до “Громади” 1878 р. М. Драгоманов виклав кредо “громадівського соціалізму”: насамперед у ньому підкреслювалося, що “український соціалізм не партія, а громада” — об’єднання тісно пов’язаних між собою товариств. Програмні засади М. Драгоманова базувалися, зокрема, на таких гаслах: “жити по своїй волі на своїй землі”, “чиста справа потребує чистих рук” тощо. Політичний аспект його програми передбачав забезпечення Україні автономних прав.
Найпоміркованіші старі громадівці у 80–90х рр. згуртувалися навколо редакції часопису “Киевская старина”, що з 1882 р. видавався у Києві. Тут і в інших містах України вони й далі займалися культурноосвітньою діяльністю, а коли на початку XX ст. стали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці почали вступати до їхніх лав.
Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (син відомого історика“старогромадівця”) та Михайла Русова — разом із представниками таких самих громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголосила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації. Свої визвольні ідеї рупівці викладали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети “Селянин” і журналу “Гасло”. Один із лідерів РУП, харківський юрист Микола Міхновський, у програмній праці “Самостійна Україна” висунув гасло “Україна для українців”.
1904 р. в Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Уже наступного року вони злилися в Українську демократичнорадикальну партію (УДРП).
1905 р. відбулася реорганізація залишків РУП, яка після цього отримала іншу назву — Українська соціалдемократична робітнича партія (УСДРП). Її провідниками були мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра і вченийсоціолог Микола Порш.
Чисельнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціалдемократична спілка. Вона закликала пролетарів міста й села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби УСДС не схвалювала, а земельне питання пропонувала вирішити демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної конституційної ради. Спілчанська газета “Правда” друкувалась у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки Спілки користувалися серед залізничників і сільськогосподарських робітників.
В умовах загального спаду політичної активності після революції 1905—1907 рр. знекровлена арештами і переслідуванням з боку влади українська соціалдемократія (УСДРП та Спілка) не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності. 1909 р. Спілка розпалася, а керівники УСДРП — Симон Петлюра і Валентин Садовський — почали шукати союзника у новоорганізованому 1907 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів Української демократичнорадикальної партії, що самоліквідувалася) — Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційнопарламентський шлях боротьби за “українську справу”.
Провідники ТУП — Михайло Грушевський, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко — на той час уже мали певний парламентський досвід. Вони не були депутатами перших трьох скликань Державної думи Російської імперії, проте керували діяльністю створеного за їхньою ініціативою припарламентського політичного клубу — “Української думської громади”. На його засіданнях, у яких добровільно брали участь окремі депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених та майбутніх промов. Спілкування в “Українській думській громаді” національно свідомої української інтелігенції із селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни почали виголошувати промови проти соціального й національного гноблення українського народу, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.
“Українське питання” з початку XX ст. поступово і неухильно пересувалося в центр суспільного життя підросійської України, набуваючи поміж іншими статусу одного з найголовніших. Українська громадськість домагалася безплатного загального навчання рідною мовою в школах, права користуватися нею в пресі, на сцені, в державних установах. У цьому її підтримувала Російська академія наук. Її члени Федір Корш, Олексій Шахматов та інші склали 1903 р. ґрунтовну записку та винесли її на розгляд загальних зборів Російської академії наук і після схвалення надіслали до уряду. Записка учених категорично вимагала дозволити говорити публічно й друкувати книжки українською мовою.
У зв’язку з революційними подіями 1905—1907 рр. та даруванням височайшим маніфестом 17 жовтня 1905 р. основних політичних свобод (слова, зібрань, друку) український рух у Російській імперії отримав низку важливих легальних можливостей для свого розвитку.
Невдовзі почала виходити періодика українською мовою. 1906 р. в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі й інших містах України, а також у Петербурзі та Москві з’явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал “Киевская старина”. Він почав видаватися під назвою “Україна”, але проіснував недовго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду й відступу революції царизм під різними приводами закривав одне за одним українськомовні періодичні видання.
Зазнавали переслідувань царської влади також засновані в період революції 1905—1907 рр. українські культурнопросвітницькі організації — “Просвіти”. Ними керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національносвідомої української інтелігенції. Активну участь у роботі “Просвіт” брали найвидатніші діячі української культури, літератури, мистецтва, науки: в Києві — Борис Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка), Микола Лисенко; в Чернігові — Михайло Коцюбинський; у Полтаві — Панас Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі — Дмитро Яворницький; в Одесі — Михайло Комаров; у Миколаєві — Микола Аркас. “Просвіти” створювали бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науковопопулярної літератури, організовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), вистави й концерти з участю самодіяльних акторів.
Влада всіляко перешкоджала діяльності “Просвіт”. Вона побоювалася пропагованих ними ідей, що могли похитнути підвалини імперії. “Просвіти” проголосили, а деякі з них навіть записали в своїх статутах наміри розвивати національну самосвідомість народних мас. Водночас “Просвіти” не обмежувалися вузьконаціональними питаннями. Вони встановлювали ділові зв’язки з культурними діячами інших народів Російської імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях, які перебували під владою АвстроУгорської монархії.
На засіданнях Державної думи четвертого скликання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про “українське питання” заговорили й депутати від робітництва України. А коли 1914 р. російський уряд фактично заборонив повсюдно святкувати 100річчя від дня народження Тараса Шевченка, це викликало протест більшості депутатів Державної думи: від крайніх лівих до крайніх правих. Зокрема багатий землевласник граф Капніст — публічно заявив, що заборона Шевченкового ювілею є образою для всієї України.
Характерно, що саме святкуванням ювілеїв і річниць визначних українських постатей культурномистецького життя недалекого минулого (Івана Котляревського 1903 р. і Тараса Шевченка 1911 та 1914 рр.) — судилося стати в останні десятиріччя існування Російської імперії тим мобілізуючим і прихильників, і ідейних супротивників українського руху “інформаційним приводом”, що привертав до себе увагу широкого загалу, ставив “українське питання” на порядок денний суспільного дискурсу та слугував потужним поштовхом до різкого збільшення числа пробуджених до свідомого національного життя неофітів.
20 січня 1910 р. з’являється циркуляр губернаторам про “інородчеські товариства” за підписом П. А. Столипіна як міністра внутрішніх справ із вимогою припинити реєстрацію “інородчеських”, зокрема й “українських”, національних культурнопросвітницьких товариств як таких, що “мають на меті об’єднання “інородчеських” елементів на ґрунті виключно національних інтересів”, а тому становлять, на думку міністра, загрозу “громадському спокою та безпеці”. У той же час циркуляр закликав губернаторів, у разі наявності для того підстав, до закриття встановленим порядком уже існуючих (зареєстрованих) “інородчеських товариств”.
Те, чого так довго марно домагалися провідники українського національного руху у Російській імперії — офіційного визнання окремішності від народу російського українців (читай — малоросів) і їхньої національної самобутності, — було зроблено руками голови Ради міністрів і водночас міністра внутрішніх справ — “своєї людини” у російському націоналістичному дискурсі початку ХХ ст., тісно пов’язаної з російськими (у сенсі доктрини про “триєдиний” народ) націоналістичними організаціями імперії, зокрема й тими, що діяли на її українських теренах. Відомо, що П. А. Столипін неодноразово приймав депутації від таких організацій ПівденноЗахідного краю (зокрема — “Киевского клуба русских националистов”) і мав можливість бути добре обізнаним з їхніми поглядами на “українське питання”. І тим не менш, саме він підписав циркуляр, який уперше у державній практиці Російської імперії фактично спростував офіційну доктрину про “триєдиний” “русский народ”, “вилучивши” зі складу останнього українців (малоросів), у такий спосіб надав їм формальне право заявити про свої національні потреби як окремого народу імперії, а в той же час позбавив прав як її народутворця. Тож не дивно, що саме малороси з подвійною ідентичністю, які не відкидали її загальноросійської (“общерусской”) складової, з табору ідейних опонентів українського руху першими відчули “дискомфорт” від ключового формулювання Столипінського циркуляру й почали доводити неприпустимість вжитих у документі “штампів”.
Столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р. був документом фактично прямої репресивної щодо українського руху в його легальних формах дії. Він не лише ускладнив реєстрацію нових українських товариств, звівши саму її можливість майже нанівець, а й призвів, у порядку перегляду діяльності вже раніше зареєстрованих, до закриття частини з них. Одним із найдошкульніших для українського руху безпосереднім його наслідком було закриття “назавжди” 8 квітня 1910 р. потужної та впливової Київської “Просвіти”.
До початку Першої світової війни Департамент поліції МВС організаційно спромігся забезпечити щільний нагляд за проявами українського руху в усіх його формах, а також систематизувати зібраний матеріал на доволі високому аналітичному рівні у виданій в другій половині 1916 р. ґрунтовній “Записке об украинском движении за 1914—1916 годы”, яка і до сьогодні зберігає актуальність як непересічне інформативне джерело з історії українського руху в зазначений період. Як засвідчує “Записка”: “Украинское движение в России всех оттенков и направлений есть течение противогосударственное, и если за культурнопросветительным направлением украинства можно признать известную безопасность для государственного порядка, то эту безопасность при широком государственном взгляде на этот вопрос надлежит считать делом времени, так как и в исключительно культурном течении украинства посеяны зерна обособленности населения Малороссии, именуемого украинским народом, — той обособленности, на почве которой могут легко произрастать весьма заманчивые для украинцев политические тенденции, угрожающие государственному порядку. Сущность украинского движения сводится к отторжению Малороссии от Российской империи и образованию из нее самостоятельной политической единицы”.
Одним із найважливіших завдань Російської імперії у Першій світовій війні була інкорпорація населених українцями Східної Галичини, Північної Буковини та Угорської Русі (Закарпаття). Така мета публічно була задекларована під гаслом “Да не будет больше Подъяремной Руси!” вже 5 серпня 1914 р. у відозві верховного головнокомандувача російської армії великого князя Миколи Миколайовича “К русскому народу в Австрии”. Стратегічні плани Російської імперії не в останню чергу були продиктовані наміром знищити “закордонну базу” українського руху з тим, щоб далі радикально покінчити з цим рухом вже у самій імперії.
Помилково відчувши можливість “близької смерті” українського руху і намагаючись пришвидшити її настання, російська влада заходилася у брутальний, репресивний спосіб ставити “фінальну крапку” в його історії. Але такі дії не призвели до його зникнення, а сприяли активізації нелегальних форм українського руху; превентивні арешти та заслання найбільш авторитетних провідниківсимволів, таких як професор М. Грушевський та митрополит ГрекоКатолицької Церкви Андрей Шептицький так само, як і відверто репресивне ставлення до будьяких організаційних форм українського життя в окупованих Східній Галичині та Буковині, сприяли радикалізації настроїв в українському середовищі, а також завдавали політиці російської влади відчутних “іміджевих” втрат в очах російської та світової громадської думки.
Саме Перша світова війна в сукупності всіх її внутрішніх і зовнішніх чинників стала потужним чинником модернізації українського суспільства та каталізатором формування модерної української нації, що швидко постала на ґрунті донедавна ще “сонного” багатомільйонного, переважно селянського народу.
Активна культурнопросвітницька й ідеологічнопропагандистська діяльність учасників національного руху підготувала підґрунтя для розв’язання “українського питання” на політичному рівні. Поява українських політичних партій, декларація в їхніх програмах вимог демократичного розв’язання національного питання в Російській імперії виводили визвольний рух на якісно новий рівень. Революційні події 1905—1907 рр. створили можливості для легального волевиявлення тієї частини українського суспільства, яка вважала своїм громадянським обов’язком боротися за свободу власного народу, за його право на самобутній і вільний розвиток. Апогеєм цих зусиль стали визвольні змагання 1917—1921 рр., які увінчалися відродженням (хоча й тимчасовим) суверенної Української держави.
Аби зрозуміти, який величезний стрибок у своєму розвитку — від особистої справи сотень подвижників до свідомої позиції значно ширших кіл — зробив у перші два десятиліття ХХ ст. український рух у Російській імперії, варто пригадати хоча й не позбавлений певного перебільшення, проте дуже влучний образ, використаний Євгеном Чикаленком при описі полтавських урочистостей 1903 р. із нагоди ювілею І. Котляревського. Згадуючи, що чи не всі свідомі українські діячі, що вирушали на урочистості до Полтави з Києва або через Київ (включно з делегацією від українських товариств та організацій АвстроУгорщини) розмістилися у двох вагонах одного потяга, Є. Чикаленко писав у своїх “Спогадах”: “Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації…”. І поряд, для контрасту, враження від величезного українськомовного, але ще не пробудженого до свідомої національної праці селянського океану: “Від Перемишля чи Львова їдеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією, суцільно заселеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії — волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже без одмін, без діалектів від Карпат до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону…”. Цей українськомовний на кілька діб подорожі залізницею океан врешті зробили своїм союзником “два вагони” свідомих українських діячів початку ХХ ст., які намагалися говорити від його імені про його нагальні потреби у сфері національного життя.
