Олесь ГОНЧАР: «В Дніпропетровську я почав існувати для наших жерців літературних»

Віталій АБЛІЦОВ,
Київ—Дніпропетровськ—Київ

В історії бувало, що за видатну постать сперечалося кілька міст. Хрестоматійний приклад: Флоренція, де Данте — поет високого європейського Відродження, народився, і Равенна, де йому довелося жити у вигнанні, претендували на право називати своїм класика світової літератури.
У вітчизняній літературі теж достатньо подібних прикладів.
Найперше скажемо про Олеся Гончара — нинішній рік є роком 95ліття талановитого прозаїка. Відзначення ювілею відбулося у Києві, на Полтавщині, у Харкові, у Дніпропетровську та інших містах і областях. І це закономірно, адже, незважаючи на гостросюжетні дискусії на теми життя і творчості автора трилогії “Прапороносці”, романів “Собор”, “Людина і зброя”, “Твоя зоря” та інших книг, Олесь Гончар був і залишається у центрі уваги літературної громадськості України (а якщо є зіткнення різних думок і оцінок, значить, є про що полемізувати, є що обговорювати. Важливо лише, щоб обмін думками відбувався у цивілізованих рамках, щоб, особливо опоненти Олеся Гончара, демонстрували і достатній рівень культури, і, головне, глибоке знання й розуміння уроків одного з Майстрів української прози ХХ століття).
У Дніпропетровську — на батьківщині письменника, віддано шанують свого земляка: зберігся будинок, де жив і працював майбутній прозаїк, у давньому місті на Дніпрі живуть його родичі й однодумці. Особливо багато прихильників таланту письменника у Дніпропетровському національному університеті імені О. Гончара та Національному гірничому університеті, обласній науковій бібліотеці імені Першовчителів слов’янських Кирила та Мефодія, літературному й історичному музеях. Ці два ВНЗ, бібліотека і музеї демонструють Києву, як треба об’єднуватися заради утвердження здобутків вітчизняної культури й національної духовності. Адже, може, ми й не занадто задумуємося над цим, нині переживаємо надскладний процес осмислення (і переосмислення) себе, нашої історії, завтрашнього дня України. У Дніпропетровську гідно вшановують більшість тих, хто прославив індустріальний гігант: споруджують пам’ятники, відкривають Алеї Слави, увічнюють імена видатних діячів у меморіальних дошках. І тут хочеться додати лише те, що добре було б краєзнавцям уважніше читати літопис і Катеринослава, й Дніпропетровська. Гадаю, що вдячна згадка про вихідців із Придніпров’я, котрі досягли значних успіхів на світових видноколах, тільки збагатить історію славного міста на Дніпрі. Наприклад, є епізодичні спогади про видатного американського біолога Катерину Есау (1898—1997), яка народилася в сім’ї колишнього мера Катеринослава. Її фундаментальне дослідження “Анатомія рослин” вважається у світовій науці Біблією анатомії рослин. Інший колишній катеринославець Едвард Гінцтон (1915—1998) став у США винахідником радарів, що зіграли значну роль у створенні системи протиповітряної оборони США. Ім’я Е. Гінцтона увічнене у Залі Слави заокеанської країни (цікаво, що генеральним конструктором радянської системи ПРО став теж катеринославець Г. Кисунько. Щоправда, тепер його батькіщина — село Більманка (Куйбишеве), у Запорізькій області. Історію культури краю добре було б доповнити ім’ям живописця Петра Гримма (1898, Катеринослав—1979, Париж).
Серед письменників Дніпропетровська найяскравіші три зірки: Валер’ян Підмогильний, Віктор ПетровДомонтович та Олесь Гончар.

Незалежний Катеринослав 1918 року одержав і університет, і талановитого письменника, ім’я якого носить цей ВНЗ
І справді, 11 квітня 1918 року в передмісті звільненого військами Української Народної Республіки від більшовиків Катеринославі прийшов у світ майбутний автор роману “Собор” (твір був написаний на вулиці, яка нині називається Клубною в АмурНижньодніпровському районі міста). А через чотири місяці — 20 серпня 1918 року Міністерство народної освіти уряду Української Держави гетьмана П. Скоропадського затвердило проект статуту нового вищого навчального закладу.
Отже, Олесь Гончар народився і залишив цей світ у незалежній Україні (помер 14 липня 1995 року в Києві), а прожив життя в Українській Радянській Соціалістичній Республіці.
Уже ці обставини виснували йому непросту долю.
Навчався майбутній прозаїк у Харківському університеті. З початком Другої світової війни потрапив на фронт. Був поранений, пройшов випробування й полоном, і СМЕРШем (радянська контррозвідувальна каральна організація), знову воював…
Тож побачив кола Дантового пекла з його “Божественної комедії” не в уяві, а наяву.
Він мріяв стати письменником: старанно вивчав творчі уроки класиків вітчизняної літератури Василя Стефаника та Івана Франка, збирав матеріали для роману, присвяченого філософові Григорію Сковороді. Але провідною темою його творчості стала війна. Трилогія “Прапороносці”, романи “Людина і зброя”, “Циклон”, оповідання й новели ввели його до кола європейських авторів воєнної прози, де він став поряд із Генріхом Бьойлем, Гюнтером Грассом, Віктором Астаф’євим, Юрієм Бондарєвим та іншими, кому пощастило повернутися живими з війни й виконати свій обов’язок перед товаришами по зброї — розповісти про пережите, застерегти майбутні покоління від глобальних мілітарних конфліктів.
До Харкова не повернувся, бо не міг бачити міста, де пережив приниження окупантів (полонених червоноармійців ганяли міськими вулицями на роботу з холодногірського концтабору і Олесь Гончар над усе боявся, що хтось знайомий побачить його). Були й особисті причини.
Доля привела демобілізованого сержанта до Січеслава, до хати рідної сестри Олександри. Тут, у Ломівці, він знайшов душевну рівновагу й родину, а згодом подружню любов.
Після закінчення Дніпропетровського університету приїхав до Києва навчатися в аспірантурі Інституту літератури Академії наук України. Молодий прозаїк знайшов у столиці доброзичливих наставників і порадників, передусім Юрія Яновського.

“…все й перелилося в таку гарячу, таку одержиму любов до України…”
Суха чи Ломівка? Полтавщина чи Дніпропетровщина?
Відповіді на ці питання Олесь Гончар, здається, за життя не знайшов. Тому й згодився з варіантом: “Хай буде так, як усталилося і в шкільних підручниках, і в довідковій та енциклопедичній літературі” (на початку публікації вказана документальна дата — 11 квітня (за старим стилем 29 березня) — народження письменника згідно із записом у церковній книзі села Кам’янки Новомосковського повіту Катеринославської губернії).
Тож 95річчя від дня народження Олеся Гончара відзначають і на Полтавщині, і в Дніпропетровську, і в Харкові, і в Києві, і по всій Україні.
У Дніпропетровську та області, на мій погляд, ювілейні заходи були масштабнішими — тут підготувалися до видатної події фундаментально. Обласна державна адміністрація підтримала ініційований громадськістю комплекс заходів, що розпочався рухом “Дніпропетровщина читає Олеся Гончара”. Популяризацію творчості видатного земляка дніпропетровці (передусім бібліотечні працівники й активісти) ведуть і вестимуть на літературних вечорах, лекціях, конференціях, конкурсах і читаннях. У місцевому музеї “Літературне Придніпров’я” відкрилася виставка, що познайомила охочих з новими документами, які розширюють знання про біографію письменника. Зокрема прихильники творчості автора “Собору” вперше побачили рукопис незавершеного роману Олеся Гончара “Великий Луг”, присвяченого видатному дніпропетровцю історику Дмитрові Яворницькому.
Масовими були й події, що відбулися у Палаці студентів Дніпропетровського національного університету імені О. Гончара. Центральна подія — VІ Всеукраїнська наукова конференція “Творча індивідуальність Олеся Гончара в українському літературному контексті”.
Відкрив захід ректор ДНУ професор Микола Поляков.
Емоційно зустріли присутні виступ поета Івана Драча. У своєму виступі “Олесь Гончар зблизька і на відстані” він наголосив: “Коли бачиш дух цього степу, цього краю, вашого університету, розумієш, що без Олеся Гончара немає української історії, українського духу, України”. Київські професори Михайло Наєнко, Юрій Ковалів, луганець Олександр Галич та інші ознайомили учасників конференції з новими дослідженнями життя і творчості Олеся Гончара.
Конференцію вітала з Києва телеграмою дружина видатного прозаїка Валентина Гончар.
Завершився перший ювілейний день спектаклем студентського театру факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства “Відлуння” за повістю Олеся Гончара “Спогад про океан”. Юні самодіяльні талановиті актори й митці Наталія Ускова, Ліна Куц, Дарія Уланова, Єлизавета Білецька, Владислав Дозоренко, Андрій Євтушенко, Павло Колода, Артем Лівшиць та інші разом із режисеромпостановником доцентом кафедри української літератури Олександрою Гонюк відкрили глядачам захопливий зміст і психологічну напругу твору.
Гостинним був і директор Палацу студентів Вадим Стукало, який познайомив гостей університету з унікальною “Галереєю гетьманів України” (студенти — майбутні живописці, створили вірогідні портрети кількох козацьких вождів, чиїх портретів історія не знає).
Поїздка до Новомосковська, де височить знаменитий козацький Троїцький собор, нагадала учасникам ювілейних заходів сторінки роману “Собор”…
А потім була Ломівка, де Олесь Гончар написав не тільки трилогію “Прапороносці”, а й романи “Собор”, “Твоя зоря”, “Тронка”.
Сюди приходили довгоочікувані послання з Києва від Юрія Яновського, Андрія Малишка, Петра Панча, котрі підтримували молодого прозаїка.
Хранителем пам’яті про видатного брата вже ось понад півстоліття є 99літня Олександра Терентіївна Сова. Вона радісно зустріла гостей, розповіла про ломівські дні Олеся Гончара та його родини. Племінниця письменника Тетяна Гаврилівна пригощала науковців, запрошувала не забувати дороги до Ломівки.
Не знаю, як хто, а я, повертаючись до центру Дніпропетровська, дивувався тому, у яких невибагливих скромних післявоєнних умовах працював Олесь Гончар, пишучи головну книгу свого життя — трилогію “Прапороносці”. Її сторінки диктувала йому доба (сьогодні мало про це говоримо, але вже на початку 50х світ стояв на порозі нового збройного конфлікту (ситуація в Югославії, Греції й загалом у Європі, поділ людства на протилежні за ідеологією дві частини тощо). Тому опоненти письменника глибоко помиляються, коли оцінюють трилогію за мірками нинішнього часу.
Дніпропетровську Ломівку Олесь Гончар і його родина не забували й по війні.

ххх
Дорогою до Києва, сподіваюся, в учасників весняних Гончарівських днів у Дніпропетровську виникла думка: “Мабуть, саме тут, у Ломівці, народилися слова автора “Собору”: “Дякую Богові, що дав мені народитися українцем”. Любити цей світ можна, лише захоплюючись до глибини власної душі якимось конкретним куточком рідної землі — тим, де народжуєшся.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment