Свідчення з-під потрощених стереотипів

Микола МАХІНЧУК,
письменник, заслужений журналіст України

Незалежна Україна важко ідентифікує свою історію й культуру, що досі були затушовані імперськими штампами “старшого брата”, який у всьому наплодив “море брехні” — і про себе, і про сусідів, котрі, за історичних обставин, не мали можливості дискутувати з ним, захищати, обнародувати свою пам’ять і духовність наступним поколінням.
Ця важка ідентифікація спричинена шаленою інформаційною війною, яку веде супроти нас північний сусід, часом руками й голосами доморощених безбатченків і “п’ятої колони”. А ще ж не треба забувати і про брак першоджерел, а відтак — живучість стереотипів про “вєлікій, могучій” і упослідженість народівсусідів. Тож кожне відкрите джерело у стократ важливіше справедливої, але не підкріпленої авторитетними фактами голої публіцистики.
З огляду на це саме такою — “вибуховою” — є праця науковця і культуролога Олександра Борґардта “Дві культури”, яка побачила світ нещодавно (К.: Видавничий дім “Простір”, 2012) завдяки зусиллям невтомного дослідника маловідомих нам сторінок української науки та її подвижників — доктора фізикоматематичних наук, наукового співробітника Інституту фізики НАНУ Василя Шендеровського.
Олександр Борґардт (1919—2002) — фізиктеоретик, останні 30 років його життя пов’язані з Донецьким фізикотехнічним інститутом ім. О. О. Галкіна НАН України. А ще він був краєзнавцем, членом донецької “Просвіти”. Як пише в нарисі про нього у третій книзі “Нехай не гасне світ науки” В. Шендеровський, “професор Борґардт активно цікавився літературою та історією, вільно володів кількома європейськими мовами, мав унікальну самостійність мислення, на яке не впливали усталені “істини”. Останні 15 років він особливо плідно працював у царині есеїстики та культурології. Одна за одною виходять його книги: “Бич Божий”, “Дві культури”, “Аналітична історія України” у трьох частинах. Остання праця є чи не першою спробою аналітичного осмислення історичних фактів, подій та їхніх наслідків. Автор зазначає, що його цікавлять не самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають та до чого і в який спосіб призводять…
Усе, створене пером професора Борґардта, відзначається гостротою аналізу, скепсисом науковця і вірного патріота… У своїх публіцистичних працях він понауковому логічно доводив, що український етнокультурний пласт настільки потужний і багатющий, що він неминуче скине імперську полуду русифікації та комуністичної аморальності, які тримаються на насильстві і диктатурі…”.
Отже, “Дві культури”. Цю роботу О. О. Борґардт написав 1994 року, 1999го вона побачила світ в його інституті накладом аж … 100 примірників і, зрозуміло, не могла виправдати сподівань автора, що не залишить байдужим жодного читача України, і не тільки. Тож аби це сталося, за справу взявся В. А. Шендеровський. На допомогу прийшла колега О. Борґардта — членкореспондент НАНУ, доктор фізикоматематичних наук Людмила Цимбал, яка багато зробила, щоб не тільки ця праця побачила світ, але сама, на жаль, не побачила її другого, накладом 1000 примірників, видання.
Подвижники доброї справи одностайні: книга Олександра Борґардта “Дві культури” — спроба (можливо, й перша) зіставити та порівняти дві культури: “вєлікую русскую” та “провінційну і занедбану” українську. Хоч остаточне порівняння не завжди на користь “вєлікой”, так би мовити, за визначенням.
О. Борґардт не притягав до розгляду матеріалу ні марксизму, ні навіть фрейдизму та структуралізму, обмежуючись незаперечними фактами, і тим, що можна з них отримати шляхом логічного аналізу. У гострій публіцистичній манері, притаманній йому, все зветься власними іменами, без звичних для кінця ХХ ст. евфемізмів.
Факти — річ уперта. На них і будує свій аналіз О. Борґардт, дотримуючись авторитетних, не радянських джерел історії та культури двох народів, народжених і самими росіянами.
Скажімо, російський мовознавець, професор Ростовського, Софійського та Віденського університетів, один із засновників фонології князь Микола Трубецькой 1927 року в Парижі у своїй книжці зазначив: “Та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним продовженням не московської, а київської української культури”.
Спираючись на силусиленну історичних джерел, зокрема й літописів, легенд, казок, народних обрядових пісень, ученийкультуролог чітко дає зрозуміти, що є первинним і хто його творець. І як імперіядиявол подається її “патріотами” янголом. Послухаймо автора.
“Наша українська культура, хоч і розвивалась якийсь час під гнітом російської й не без її розтлінного впливу, — значною мірою спромоглася уникнути всього цього, повторивши загалом нормальний шлях розвитку нормальної європейської культури. До того спричинили принаймні дві сприятливі обставини.
Поперше, первісні демократизм і толерантність українського сільського суспільства, які простежуються на тлі тисячоліть, від самих початків нашої давньої історії.
Подруге, це солідний вік нашої культури, котра була давньою, зрілою та розвиненою ще тоді, коли ніякої Росії не існувало. Тому що не українська культура та українська мова пішли від російської, як то пнуться нас переконати покоління російських вчених — шахраїв від історії, а якраз навпаки. Російська культура, у давнішій своїй частині, є дочірньою стосовно української. Хоча підкреслимо: гордитися тут нема чим. Радше навпаки — шкодувати…
Без інтелектуального потенціалу України, культурної європейської країни, без її допомоги та сприяння зійшли б нанівець усі просвітницькі афери Петра І, Росія і досі перебувала б десь на рівні Івана ІV. Тому що не купа європейських покидьків, запрошених до Росії Петром І, змінила та просвітила її, а тисячі не відмічених (а іноді й відмічених) історією українських інтелігентів, що безкорисливо прийшли на допомогу Росії. Зацікавлених у тому, щоб мати поруч з Україною більшменш цивілізованого сусіда. Не полінуємося ще раз навести стриману оцінку М. Костомарова: “Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века”.
Все це обернулося, однак, нещадним пограбуванням нашої культури, так само як і намаганнями її знищити, які тривають і досі”.
І висновок автора: “Російська культура… є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є соціально небезпечною для будьякого демократичного суспільства… Тому будьяке поширення правди про них — смертельне для репутації Росії. Тому й потрібно її поширювати. Всіма засобами. Щоб на майбутнє ніхто ніколи не думав, що на висоти слави можна вибратись не самовідданим трудом на благо людства, а нахабством, пропагандистською брехнею та обманом”.
Оцінюючи книжку “Дві культури”, Людмила Цимбал наголошує: “Видання адресоване саме Тобі, Читачу, якщо Ти прагнеш відшукати істину, якщо Ти здатен опанувати і прийняти істину, якщо Ти певен, що мусиш знати істину. І хай Тобі щастить на цьому тернистому шляху пізнання!”.
Благословляючи видання у світ, подвижник його другого народження Василь Шендеровський закликав: “Нехай ця книга змусить замислитися кожного, хто її читатиме, хто живе в Україні, і не тільки, що таке українська культура у світовому вимірі. Читайте, думайте і робіть висновки”.
Я теж закликаю до цього.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment