«Байдужість до Бога…»

“Наш Афон” — назва виставки художньої фотографії грецького майстра Костаса Асіміса, яка відкрилася 18 квітня в Музеї історії Києва. Вона відбувається на прохання і за підтримки голови Київської міськдержадміністрації. Понад півсотні світлин, виконаних талановитим фотохудожником, дають не повне, але яскраве уявлення про нинішнє життя насельників Автономної чернечої держави на Святій горі. Тих, хто дав обітницю Божій Матері і відрікся від зовнішнього світу.

Микола ЦИМБАЛЮК

У Греції всі є
На неприступних скелях Халкідонського півострова, що врізається в Егейське море, на 80 км завдовжки й 22 км (у найширшому місці) розкинулася ця чернеча республіка. Майже півтора тисячоліття тому цей півострів віддав у виняткове володіння монахів візантійський імператор Костянтин Погонат. Перший монастир — Велика Лавра — був заснований 963 року. Тепер їх 20. Один із них, Пантелеймонів, вважається руським. Російська Православна Церква називає його тепер не інакше як російським.
Насправді тісні стосунки християн Київської Русі історія фіксує ще за часів князя Володимира. Наприкінці Х ст. у монастирі Есфігмен постригся в монахи преподобний Антоній (у миру Антип), засновник КиєвоПечерського монастиря. Мощі християнського святого й досі перебувають у лаврській печері в Києві, де він і помер. Він родом із Любеча, що на Чернігівщині. Повернувшись зі Святої гори, Антоній став засновником нашого монашества, яке організовувало своє життя і діяльність згідно з тимтаки афонським статутом, що приніс його в українські землі преподобний.
Згодом, на початку ХІ ст. на Афоні з’явився перший монастир, заснований вихідцями з Київської землі, названий на честь Богородиці Ксилургу. Ченців там було багато, тому вони змушені були просити в Священного Кіноту (вищого самоврядного органу) Святої гори надати їм один із великих тамтешніх монастирів. Прохання задовольнили і передали їм обитель святого Пантелеймона, який здавна називали “Русик”, тобто “Руський”. За часів існування Козацької держави на його території виник винятково український Іллінський скит, його ще називали козачий чи запорізький. Тепер Пантелеймонівська обитель перебуває у віданні Московського патріархату — Російської Православної Церкви. До речі, більше половини, а це понад півсотні його ченців — українці.

Застигла і жива музика віри
На представлених фотороботах можна побачити не лише Пантелеймонів, а й решту афонських монастирів. Стародавні будівничі уміло використовували рельєф і красу природи для зведення своїх сакральночернечих споруд. Переважну більшість із них будували тоді, коли християнський світ і віра повсякчас зазнавали агресії з боку охоплених жагою влади володарів, особливо під ісламським прапором. Тож архітектура монастирських споруд більше нагадує фортечні мури з високими оборонними вежами. Зовнішній вигляд монастирів має певні національні риси, бо будували і добудовували їх, окрім греків, серби, грузини, представники інших народів, зрештою, й наші співвітчизники. Грецький фотохудожник Костас Асіміс у кожній роботі зумів віднайти саме той ракурс, який найповніше і найпривабливіше закарбував красу і неповторність об’єкта. Його світлини можуть скласти серйозну конкуренцію найвідомішим полотнам художників на цю тему.
Особливо це помітно в майстерності піймати ту миттєвість, глибокохарактерні прояви людської душі ченця, коли він молиться, працює, просто споглядає цей навколишній світ. Кожен окремий його портрет — це роман з життя і віри людини.
Окрема частина робіт Костаса — пейзажі. Звичайно, гори, море, екзотична рослинність Греції викликають неабияку зацікавленість, а передана майстерно і з врахуванням експозиційних тонкощів, світлотіньових ефектів і поготів. Автор так уміло використовує зображуваний об’єкт, що підносить його до рівня символа. Наприклад, світлина хамерію (у нас, у Карпатах, його називають ще іванчаєм) — висока рослина з квіточками помаранчевого кольору на прямовисній скелі, яка там зачепилася. Або ромашки, що ростуть на цих горах, де внизу синь морська, а вгорі — небесна.
Відкриває і закінчує фотохудожню експозицію частина архівних робіт невідомих авторів ХІХ ст. з колекції Святої гори. Чорнобілі дагеротипи зафіксували різні моменти з життя афонських паломників і ченців — приїзд на прощу, роботу в майстернях, на будівництві.

Любов і байдужість
— Усі їдуть в Афон за якимсь дивом, — сказав гарною російською мовою на відкритті виставки Костас Асіміс, — і вони його знаходять, бо в генах наших людей православні корені.
Для себе він відкрив Афон 1984 року, коли друг, хірург, познайомив Костаса з монахами. Перед цим він сказав йому: поїхали зі мною на Афон, тобі буде цікаво. І він, який народився в Совєтському Союзі, в Ташкенті, куди в 1950х роках емігрували його батьки, а повернулися на батьківщину, в Грецію, 1975го, донедавна справді там не бував. Коли побачив, то прикипів до Афону всім своїм єством. Хоча живе він у Салоніках, але час від часу наїжджає туди. У нього там, в одній із келій, своя фотолабораторія. Він представник монастиря в Салоніках. Свою роботу оцінює скромно: “Я не професіонал, а фотолюбитель”. Як він пояснив, у Греції фотомайстром чи фотохудожником вважають того, хто цим заробляє собі на життя. Для Костаса Асіміса це — аматорство, мистецькохудожньому рівню якого позаздрять найвідоміші професіонали.
Може, таїна тут у вірі в Бога, яку богослови трактують як любов. І стосується це не лише фоторобіт Костаса Асіміса. Це відчувається в його почуттях і вияві своєї належності до грецької культури, свого народу. Він, грек, народившись за межами батьківщини, там, в Узбекистані, не забув мови батьків. Під час відкриття виставки Костас говорив російською, з друзями й земляками — рідною, грецькою. Посол Греції в Україні — рідною, хоча знає й російську. Як можна інакше, якщо любиш і пишаєшся рідним?
Виступали й наші, українські представники: голова Київської міськдержадміністрації О. Попов, менш помітний чиновник від культури, клірик Афонського “подворья” в Києві. Говорили вони не своєю, Богом даною їхнім батькам українською, а мовою сусідньої держави. І не грецькою, що можна було б ще розцінити як вияв їхньої високоосвіченості й шанобливого ставлення до гостей. У хорі захоплень було чути і їхнє зачудування виставкою, та так, що не звернули уваги на слова афонського старця Паїсія Святогорця: “Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment