Яка тота полонинка

Марія ВЛАД,
киянка з Карпат

Яка ж тота полонинка навесні весела
Як овечки у ню ідут із кождого села.
Як овечки у ню ідут самі біленькії,
А за ними вівчарики хлопці молодії.
(З гуц. співанки)

Тужу собі в Києві за Карпатами, часто сниться мені, що ходжу полонинами. Багато десятків кілометрів сходили колись мої молоді ноги високими полонинами. Йдеш плаєм стрімко вверх кілька годин, добре би не перепочивати, бо “сила губиться”, перебороти втому і спрагу, а тоді відкривається “друге дихання” і можна йти хоч як далеко вгору. Це знали в давнину наші гірські предки, цим покеровуються і нинішні туристи.
Мій дідо Мирін мав полонину Луковиці, там і хату поклав, і решту будівель. Мама і всі Миронові діти (а було їх 14) виростали на Луковицях. Це були 20ті роки минулого століття. Яке то було тяжке, але повне цікавих, незвичних притрафунків, життя! Якими загартованими і відважними виростали там діти! У серпні може замести снігами — годуй людську і свою худобу чим хочеш, а то до осені затягне мряками, що за крок нічого не видно. Отоді орудують вовки і ведмеді —б’ють маржину (худобу). А кожна штука дорого відшкодовувалася…
“Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти шо ни знают ходити і управ’єти єк си належит свої землі, — гласить народний гуцульський календар 1935 р. — Тай ни знают, єк то так повести своє ґаздіуство, аби си уно уплачювало и було жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеция, Норвеґія дают нам єкнайліпший примір. Швайцарський верховинец виковав свий маєток на ледах и скалах, а шведский селянин на студених та каменистих земнях дійшоу до такої культури, шо може заустидати найуроженніші земні”.
Далі в своїх господарських порадах Гуцульський календар закликає вірити в те “шо и ми из наших гирских маєткіу при заузєтій праци та відповідним знанню потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у нашу Швайцарию и то ни за помічоу других людий через ружні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу”. І гуцули вчилися у рільничих школах, переймали досвід у сусідів, практикували — і вийшли на сильних господарів. А газдувати було на чім: понад 30 тисяч кв. км займали вже на той час (близько ста років тому) самі полонини. Там, на вершинах Карпат, гуцули заповзято “зауше вели войну из гирскоу природоу”, для виборення кращого матеріального забезпечення. “Від вікіу горєне займалиси випасом рогової маржини и овец та прєтанєм бриндзи и лісовоу роботов. Бо коли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти и їх розвивати та уліпшувати”.
Мені особливо імпонує, що ті Гуцульські календарі, багаті на практичні поради, уміли підтримувати і заохочувати селян до прогресу: “Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини и овец, тай до того має охіть, и коли тілько покажетци єму, єкто  си має робити, то певно ишє завитит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє ґаздіуство на пасовисках и царинках ни гірше вид них”.
Далі йдеться про впорядкування права власності, кадастри і що ліс треба шанувати і в ньому цілком інакше господарювати, як на полонинах. У лісах, особливо молодих, зась випасати маржину, а полонину ґазда ділить надвоє: пасовисько і кішницю.
Але що то є, ота полонина, що за нею душа тужить? Проф. Володимир Шухевич, усе життя закоханий у Карпати, писав 1900 року:
“Полонини — се то рівні, то горбоваті, то хвилюваті обитри вершин високих гір, що від осени до половини мая вкриті снігами, стоять безлюдними дикими пустарями, а скоро тілько літом повіють теплі полудневі вітри, топлять ся сніги, гори зашумять тисячами потоків, і ті, передше снігові обшири покриваються густою, буйною травою.., а за тим закипить на тих обширах житє тисяч овець, коров, коний, а попри них і тих, що сокотять найбільше гуцульське майно — маржину. Властителямидепутатами полонин були донедавна гуцули; тепер перейшло богато полонин і то найкрасчих на чужинців…”
Потім були колгоспи. Полонинське життя якось жевріло, хоч уже господаря там не було. А по розвалі колгоспів усе занепало. Рідко котру полонину взяв підприємливий ґазда в оренду. А так — пристановисько для вовків і ведмедів!.. Може, Бог наверне владу на розумне господарювання в Карпатах, бо є на чім заґаздуватися. Та й без овечки гуцул — не гуцул, ні бринзи, ні ліжника, ні кожуха. Овець винищили за Хрущова, як і коникагуцулика — найвигідніший транспорт у горах. Гуцулові — хоч плач, хоч трісни, нема життя…
А могло би бути, як колись: буйно, весело й заможно для всіх. Бо перезимує ґазда овечки, корівкудві, коника, виоре навесні свій ґрунтець — і гайда всю маржинку до депутата на ціле літо випасати на полонину. І худібка вгодована зійде восени, і маслабриндзи на всю зиму буде мати гуцул. Почесному, гречно заплатить йому депутат, аби ґазда й на друге літо схотів до нього, а не до іншого, дати свою маржину на полонинські випаси.
Зате депутат старався з усеї сили. Поділив свою полонину на пасовисько і на сінокос, обгородив то, що мав косити. Пасовисько ж: “частина полонин посеред лісів, жеребів, зрубів, зломів, каміння, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину; скрізь по потоках на пасовиськах покладені довгі дерев’яні корита, якими простує вода з чуркалів або малих потоків до дерев’яних жолобів, з яких п’є маржина” (за проф. В. Шухевичем).
Посеред пасовиська вибирає депутат найзручніше місце на стоїще; воно повинно бути легкодоступне для вівчарів (пастухів) і маржини, охоронене від вітрів, догідне на нічліг та приступне для мішінників (людей, що приходять із села за своїм добутком). Коло стоїща мусить буте джерело ладної води для людей. На приступнім для людей сухім місці кладе депутат стаю (житловий будинок), а трохи далі осібні загороди на кожен рід худоби: кошєру на вівці, телєтник, стаднаркукінник на коні, єлівник для ялової худоби, кучу на свиней. Окрім того, мусить бути загорода для подою корів, окрема — для всього товару. До кожної кошари ведуть окремі воротаобгін.
Стая кладеться в зруб, як хата, тільки без вікон, без стелини, зверху зводяться кізли, на них — дощатий дах. Є діра для проходу диму. До стаї провадять одні двері. Досить обирна стая (5х10 м) поділена на дві частини: ватерник і комору.
В стаї урядує вотаг. Він відповідає за харч і відпочинок полонинників, робить сир, бринзу, масло…
Якби це все розумно відновити, то не їли би ми молочні товари з пальми, а м’ясні з канцерогенної сої та іншого безголов’я на наше життя. Чому, віками дійшовши мудрості господарювання на будьяких своїх теренах, сповзли на стезю вимирання?!
Інші народи все ж, попри вибрики глобалізації, пильнують досвіду предків. За тридорога наші заможники купують іспанську ковбасу з м’яса і швейцарський сир із молока. А самі не можемо? Чи не вміємо? У чому річ?!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment