Віктор КОРЖ
Я переплив Дніпро —
ніхто не дивувався…
Я ж переплив Дніпро! —
і дивувався сам, —
пручався він, як міг,
і так телесувався —
аж трепетно було
дрімотним небесам.
Ходили хвилі ходором,
крутили
холодні чорториї геть до дна,
і пагорбами чорними крутими
ледь бовваніла тверді далина.
Я плив, як в космосі…
І чув стихій паролі,
од вуст палючі зорі одгортав,
і чув: мене приборкують поволі
і течія,
і кляті пута трав.
В’язали руки водорослі люто,
щоб канув я…
Щоб я навік пропав! —
мов світ підводний щупальцями спрута
мене вже, як свого, щомить торкав.
Я плив і плив…
Горів на тому боці
яркий вогонь, він грів мене здаля,
мов хто стояв у вогняній сорочці
і мій двобій з водою надивляв.
До нього я дістався ще не скоро,
задиханий підбіг, дзвеніла кров…
— Ти хто? —
вогонь спитав мене суворо.
Я усміхнувсь:
— Я той, що переплив Дніпро…
Він дрібно затремтів…
Він реготався! —
гіркавим димом в очі мої вповз,
він сліз моїх щемливих дошукався
і мовив, аж пройняв мене мороз:
— Тут бій колись лунав за берег правий,
стогнав метал, Дніпро до дна кипів,
тут батальйони йшли на переправу
крізь дикі хащі вогняних стовпів.
І досі тут живе відлуння бою,
земля громами виповнена вщерть,
тут сто смертей гуло над головою
тих, хто прийняв свою єдину смерть…
І хай тебе гординя не лоскоче,
не жди од мене й тихої хвали —
перед святим лицем тієї ночі
ти просто покупавсь…
Вони — перепливли!
