Музей у Верховині

Олександр МАТЯШ,
Ірина ЗЛОБІНА,
м. Харків

Верховина, Гуцульщина, Карпати… Чарівні назви. Небагато в Європі є місць, де збереглися не просто залишки минулого, музейні артефакти, частини незайманих ландшафтів, а саме живий дух життя людей, що будували унікальне, єдине історичне буття, своє місце на землі. Звичайно, смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, його зміст і сенс, а нащадки сучасного небуття — серця народів, душі людей і зв’язок днів наших із днями тих, кому ми лише нащадки.
А Верховина існує. “Жаб’є — гуцульська столиця” — стоїть в оточенні гір, лісів, далеко від міст і великих доріг. Непросте життя мешканців цих величних місць: важко працюють селяни, як і колись давно, але не вмирає жартівлива говірка гуцулів, на свята оживають пісні, щедрівки, колядки. Є й те, що колись змусило кращих синів цього краю постати проти ворогів рідної землі. Кілька років тому Космач відстояв свого голову, громада — своє право. Такі приклади важко знайти в зруйнованій країні, відданій на годування олігархам та їхньому оточенню різнопартійного походження.
Чому збереглася Верховина, її мешканці, небайдужі до інших людей і власних душ? Завдяки традиціям? Завдяки горам, блискавкам, рікам?
Єдина можливість посправжньому зрозуміти людей — жити з ними їхнім побутом, їхнім життям — хоча б трішки, але саме жити. Так колись зробив Гнат Хоткевич, і ми досі маємо театр його імені, книжки, після прочитання яких раптом починаєш бачити у знайомих якісь схожі риси. Але ж ця земля напоїла натхненням і Коцюбинського, і Франка, — щось їй повернули вони. Тепер неможливо бути на Гуцульщині й не згадувати про Марічку та Івана, про танець Чугайстра, про пристрасті людські, які не вщухли, а палають вогниками в гуцульських очах…
Колись відомий дослідник мистецтва Гуцульщини Дмитро Гоберман писав, що багато унікальних речей збереглося в приватних музеях гірського краю. Є такий і в сучасній Верховині, в садибі Галини Іванівни Яцентюк. Там зібрані прості речі, речі побуту, речі для свят: весілля, Водохреща тощо. Також зразки вишивки, одягу — ця вишукана простота є рисою гуцульського мистецтва, народної творчості, коли вмілі майстри й люди, що виробляють необхідні речі для власних потреб, не розділені так званою непрохідною стіною, а доповнюють одне одного, будуючи великий космос гуцульського мистецтва.
Ще музей Галини Іванівни дає унікальну можливість зрозуміти, відчути зв’язок кожного предмета з тим світом, у якому він виконував свою функцію, де символізм починається з потреби, а потреба виростає зі стосунків людей та матеріприроди. Ці символи, речі — частина гуцульського світогляду, пов’язані з великою кількістю пісень, обрядів, розповідей. Берегиня цих скарбів, Галина Іванівна Яцентюк, розповість про кожну найдрібнішу річ, про давні гуцульські обряди, про значення візерунків на сорочках і рушниках, про те, як ішли дівчата на свято Водохреща, коли вдягали бесаги, що співали. Співають і зараз гуцули на святах. Музей зберігає ці духовні та матеріальні зразки гуцульського життя саме в динаміці: поруч горнятко, якому понад двісті років, і сучасна фабрична вишиванка для немовлят, яка, звичайно, дуже відрізняється від тих сорочок, яким уже більше ста років, кожна з них унікальна єдина в світі, бо колись була вишита, не на продаж, а для людини. Адже всі люди унікальні.
Музей Галини Яцентюк розташований в її садибі, де завжди можна зупинитися й не просто пожити серед гірських краєвидів, а відчути гуцульське життя, яке триває і в ХХІ сторіччі, відчути й на рівні побуту, й на рівні високої поезії, бо Карпати колись сформували певний тип культури, тип людей, який виявився настільки сильним і міцним, що і зараз дає можливість гуцулам будувати саме свій світ: справжній, щирий, заради якого можна їхати тисячі кілометрів, бо ніде на світі немає другої Гуцульщини, немає людей, врослих у цю землю, які за складних умов побудували свій унікальний побут, зберегли зв’язок із цією землею, з предками, з власною совістю.