За творчим доробком Арсена Річинського.
Анатолій КОЛОДНИЙ,
доктор філософських наук
Учення Ісуса Христа, як це засвідчує Новий Завіт Біблії, переросло вузьконаціональні рамки й стало світовим. Цим самим було висловлене негативне ставлення до націоналізму (шовінізму), який возвеличує один народ над іншим, веде до винародовлення інших, й утверджено націоналізм, побудований на прагненнях кожного народу до самостійності. Сходження Духу Святого на Апостолів, від чого вони стали говорити новими мовами, призвело до того, що організація Христової громади набула національного характеру. Тому на Трійцю в Церквах співають: “Мовами різними народів оновив Ти, Христе, Своїх учнів, аби ними проповідувати Тебе, Безсмертне Слово Боже”. Згідно з Одкровенням Івана Богослова, Христос своїм благовістям нас “викупив Богові кров’ю Своєю з кожного племені і мови, і люду, і народності” (Одкр. 5:9).
У цьому контексті нового звучання набрали слова з Нового Завіту, що немає ні еліна, ні іудея, ні скифа. Вони вже утверджували не наднаціональністність учення Христа, а рівність прав кожного народу на його осягнення і форму цього осягнення, право кожного народу залишатися самим собою, будучи водночас і послідовником вчення Спасителя. Апостол Павло вже пише, що “коли хто про своїх не дбає, той віри відцурався: він гірший, ніж невірний” (І Тим. 5: 8). Апостоли в своїх Посланнях закликають вже не до любові у Христі до Його Церкви, а “перед лицем Церков”, підкреслюючи цим їхнє багатоманіття і водночас рівність, можливість різних шляхів до Вічного.
Ці міркування автор статті зробив на основі опрацювання праці Арсена Річинського “Проблеми української релігійної свідомості”, яку з нашого відзнайдення і за нашою редакцією видрукувано в Тернополі в 2000 і 2002 роках. Особливу увагу в ній мислитель приділив проблемі мови церковно-релігійного життя. Безсумнівним А. Річинський вважав той факт, що тільки молитва рідною мовою відповідає релігійній психіці й давнім традиціям українського народу. “Хто має на думці правдиву християнізацію мас, — зауважує він, — той не повинен із чужої обрядової мови творити кумир, який тільки задержує пересякання євангельської науки у народний побут”.
А. Річинський наголошує на тому, що з приходом на українські терени обрядової церковнослов’янської мови почався “процес асиміляції її на новім національнім ґрунті”. Це асимілювання проходило: шляхом відступу від “болгарського первовзору”; пристосуванням чужої мови до живої місцевої вимови: українщенням її фонетики. Зрештою “ця зукраїнізована болгарщина була вже дуже близькою народові”, — відзначає А. Річинський.
Природний процес наближення запозиченої обрядової мови до народної призвів до того, що в добу першого українського відродження XV—XVII ст. всі церковні відправи виголошувалися хоч і за слов’янськими книжками, але з вимовою і наголосами суто українськими. Якщо серед греко-католиків Галичини і православних Буковини цей звичай ще зберігся, то в регіонах України московськоправославізованих українська вимова була замінена ще від часів наказу Катерини II “голосом, свойственным россійскому наречію”.
Із XVI століття українська народна мова входить і в читання Св. Письма. З’являються різні українські переклади останнього. Це — славна Євангелія з Пересопниці (1556—1561 рр.), Євангеліє з Володимира-Волинського (1571 р.), Новий Завіт Негалевського з Хорошева, що на Остріжчині (1531 р.), Євангелія Тепинського (1570 р.). А. Річинський при розгляді цього процесу згадує ще й Галицьку (або Крилоську) Євангелію 1144 року.
І хоч мова цих перекладів не була ще чисто народною, а поєднанням різних мовних елементів, проте справа нашої обрядової мови стояла вже фактично на порозі остаточного полагодження в дусі старих українських традицій. Лише церковно-політичні події 1686 року, коли Українську Церкву-матір нахрапно поглинула, всупереч будь-яким канонам, її дочка Московська Церква, перетворена, за Т. Шевченком, у “церкву-домовину”, цей процес призупинився.
Російський церковний історик професор Є. Голубинський відзначав: “Богослужение должно быть понимаемое людьми, для которых оно совершается… Право молиться на своем собственном языке столько же принадлежит каждому народу, сколько и право говорить на нем”. Враховуючи це, Російська Церква, з метою християнізації “інородців”, організувала переклад Св. Письма і молитов алтайською, алеутською, зирянською, якутською, китайською, японською, навіть чукотською мовами. На таке місіонерство спеціально працювала в Росії Казанська духовна академія.
Але що можна було робити для інородців з метою їхнього закабалення, те Російська Церква, слугуючи також колонізаторській політиці царизму, не допускала в Україні. Вона не допускала будь-що богослужіння в Україні рідною мовою її народу.
Як зазначає А. Річинський, аргументи проти вживання живої обрядової мови наводилися при цьому різні, але всі — безпідставні. При цьому насамперед вказують на тисячолітню традицію церковнослов’янської мови, її милозвучність та придатність до висловлення найглибших правд віри. Але якщо це так, то тоді чому б не дотримуватися грецької мови, яка має двотисячолітню традицію, або староєврейської, освяченої ще в Старому Завіті? Певно, що наймилішими для українців будуть звуки тієї мови, “котрою вчила нас всіх ненька говорити, ненька наша мила” (С. Воробкевич).
Що ж стосується висловлення глибоких правд християнської віри, то кожний культурний народ, зауважує А. Річинський, знайде спосіб опанувати і засвоїти собі ту глибинну ідею, до якої він доріс. Якщо є зміст, то знайдеться і форма. Приклад із тими ж зирянами, якутами, алеутами, що дістали від Російської Церкви національне рідномовне богослужіння, засвідчує це. Та й досвід Галичини з її високою українськомовною релігійністю також може слугувати підтвердженням цього.
До того ж, відзначає А. Річинський, “сильно помиляється той, хто вважає церковнослов’янський текст нібито найкращим Для передання “правди віри”. Чому ж тоді про одне й те саме у Новому Завіті цією мовою говориться по-різному? Наприклад, “вдаде и делателем” (Мф 21: 33) і “вдаде его делателем” (Лк 10: 22). Безліч тут у цій мові вульгаризмів вихідного грецького тексту, хибних конструкцій речень і побудови слів.
Звертаються інколи, як аргументу, до того, що літургійна мова, на відміну від живих мов, незмінна. Але це — неправда. У тексти нею багато змін внесли Могила, Балабан, Остріжський центр. А Москва зробила за настановами свого Синоду стільки “оригінальных русских вставок”, що тут слушна думка Івана Огієнка (митрополита Іларіона): якби завітали до нас святі Кирило і Методій тепер, то вони не пізнали б тієї церковнослов’янської мови, первовчителями якої були.
Із метою виправдання вживання в церковному житті церковнослов’янської мови наголошують на якійсь її “піднесеності”. Але при цьому, як зауважує А. Річинський, “забувають, що поважного або легкого характеру надає бесіді зміст і стиль, а мова служить для змалювання однаково і високих й низьких сторін життя; зміст, а не форма вирішує питання про значення кожної річі. Коли б тільки мертва мова мала додавати піднесеного характеру нашим молитвам, то це свідчило б надто зле про них”.
Інколи зауважують на тому (і тут Арсен Річинський має на оці греко-католицького римчукуватого єпископа Г. Хомишина), що звертання до народної мови в літургії позбавить Церкву її особливого характеру як “інституції надсвітової”, зведе її “до рівня звичайної земної установи”. Але при цьому не враховано те, що Церква, по-перше, є не інституцією, а “містичним організмом”, і, по-друге, не надсвітовою установою, бо охоплює і наш світ, зокрема і нас, смертних, і вже усопших. Багатовікове життя народу, який у своїх повсякденних молитвах, у домашніх обрядових дійствах користувався живою мовою, засвідчує неспрофанованість від цього глибокого змісту релігії. Коли Церква приймає таке таїнство, як сповідь у живій мові вірних, то й поривання людської душі до єднання з Вічністю і Всеперемагаючим Добром у молитві своєю рідною мовою не повинне зустрічати жодних перешкод.
“Чи ми й далі маємо держатися ще примітивної магії слів, замість того, щоб зрозуміти, що містика християнства полягає в глибині його ідей? — гнівно запитує А. Річинський. — Чи знову повернемося на рівень старого магічного світогляду, коли люди вірили в непереможну силу слова й гадали, наприклад, що саме ім’я Боже є вже частиною Бога і має божеську силу?”.
На основі численних історичних фактів А. Річинський доводить, що в перші віки християнства ще не існувало якихось канонічно визнаних сакральних мов. Це засвідчує і той факт, що із заснуванням 381 року Вірменської Церкви без якогось супротиву цьому мовою її обрядового вжитку стала вірменська. Із проголошенням навіть 601 року автокефалії Грузинської Церкви вона стала вільно грузинськомовною. З житія Феодосія Метафраста дізнаємося, що ще 381 року мізійські слов’яни (Мізія — нинішня Сербія і Болгарія) вели відправу своєю мовою. Іван Золотоуст вдоволений був тим, що “скити, фракійці, сармати, маври, індійці й інші, що живуть на кінці світу, філософствують, переклавши кожний мовою своєю Слово Боже” .
У IX столітті з’являються започатковані Костянтином і Мефодієм слов’янські переклади “священних книг”. Проте цікавий той факт, що під час своєї поїздки до Херсонесу в 860—861 роках Костянтин знайшов тут Псалтир і Євангеліє, написані “роуськыми письмены”. Дослідники по-різному оцінюють це письмо: варязьке (Шафарик, Миклошич, Голубинський та ін.), слов’янське (Срезнєвський, Будилович, Огієнко та ін.), готське (Малишевський, Фортунатов). Костянтин Грамматик (XIV ст.) навіть вважає переклади Костянтина і Мефодія русько-українського походження. На його думку, за основу вони брали не болгарську, не сербську, а саме русько-українську (“Обаче роусь вящше”) мову. Аргументом Костянтину за утвердження рідної мови в богослужінні слугувало: 1) приклади народів, які мали вже свій національний християнський обряд (вірмени, перси, абхазці, грузини, сугди з Криму, готи, хозари та ін.); 2) думки ствердні щодо цього із Св. Письма (Ів. 1:12; 17: 20-21; Мт 28: 18-20; 1 Коринт. 14: 5-40; Филип. 2: 11 та ін.); 3) докази здорового глузду, побудовані на логічних аргументах: “та чи ж Бог не посилає дощу рівно на всіх? Чи, може, сонце також не сяє усім; (Мт 5: 45), і чи не однаково дишимо ми всі повітрям? і як ви не стидаєтеся визнавати тільки три мови, наказуючи всім іншим мовам та племенам бути сліпими й глухими? Скажіть мені, запитує Костянтин, чи ви хочете зробити Бога немічним, що він не може цих (слов’янських книг) дати, або заздрим, ніби він не бажає те зробити?”.
Питання мови богослужіння завжди було в центрі уваги майже всіх конфесій. Багатьма з них вона розглядається взагалі як святість. Порушення правильності вживання сакральної мови розглядається як великий гріх.
Відстоюючи неодмінність церковнослов’янської мови як мови богослужіння, Російська Православна Церква цим самим переслідувала і нині переслідує чітко визначену мету: з одного боку, за рахунок протиставлення світського і релігійного, зокрема релігійних (трансцендентних) і нерелігійних (житейських, розмовних, іманентних) мов уособитися в суспільстві, не розчинитися в ньому, а з другого, — виступаючи з ідеєю “Церква — наднаціональний інститут”, насправді слугувати власне національним інтересам російського народу, Московії.
Обстоюючи якусь особливість церковнослов’янської мови в літургійному житті православ’я, богослови при цьому обходять увагою те, що, власне, ця мова, як одна із важливих, простих, невироблених, навіть “варварських”, “базарних” як на той час мов, зрештою все ж стала благословенною. При цьому не враховується також і те, що церковнослов’янська мова ніколи не була однаковою в усіх слов’янських народів. Вживана нині Московською патріархією, а також підпорядкованою їй Українською Православною Церквою, вона далека від того македонського наріччя староболгарської мови, до якого зверталися Кирило і Мефодій.
Церковнослов’янська мова зазнала складної еволюції. Жива мова одного зі слов’янських народів, вона з часом прийшла в Росії до такого національного її варіанта, в якому було вже більше російського, ніж солунського.
Порівнюючи нинішню церковнослов’янську вимову Російського Православ’я з вимовою давньоукраїнською, яка ще подекуди збереглася на Буковині й Волині, в Греко-Католицькій Церкві, переконуємося в тому, що православні церкви України, які перебувають у підпорядкуванні Московського Патріархату, відійшли від останньої, зупинилися на зросійщеному наголосі. Конкретний факт. Ще 1995 року, готуючись до 400-літнього ювілею Петра Могили, автор статті попросив ректора Київської духовної академії залучити студентів чи викладачів її до перекладу сучасною українською мовою церковнослов’яномовних праць митрополита, то одержав відмову, через те, що їхня мова не узгоджувалася з тією церковнослов’янською, яка викладалася у КДА.
На основі аналізу “священних книг” християнства, кодексу канонів, вивчення історії становлення і розвитку мов обрядово-культової сфери різних релігій, традицій релігійного життя А. Річинський приходить до повністю обґрунтованого висновку, що якихось вагомих аргументів (окрім суб’єктивних міркувань), які б заперечували можливість використання національних мов у богослужбовій практиці історичних щодо України Церков, немає. Навпаки, на його думку, є низка чинників, що зумовлюють необхідність їхнього вживання. Розглянемо їх окремо.
Біблійні установки
У біблійній книзі Буття відзначається, що був час, коли на всій землі були “одна мова та слова одне” (11:1). Після зруйнування Богом Вавилонської вежі і змішування мов, пишеться тут, люди розселилися “у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх” (10:5). Кожний народ одержав можливість “ходити стежками своїми” (Дії 14:16). Оцінюючи ці біблійні міркування щодо критеріїв виокремлення народів, богослови звернули увагу на те, що класифікація ця проведена з чотирьох основних точок зору: географічної (“у їхніх краях”), лінгвістичної (“за мовою своєю”), соціальної (“за своїми родами”), етнічної (“у народах своїх”). Наголошуючи на надприродності процесу появи мов і народів, теоретики богословської етнології на основі аналізу Біблії зауважують, що в плани божественного світобудівництва не входило вивершувати один етнос над іншим. Продовжуючи цю думку, певно, й ми, на думку А. Річинського, зробимо висновок про рівність мов, невивершеність якоїсь із них.
Своєрідним лінгвістичним твором Біблії є Перше послання ап. Павла до коринтян. Автор його не заперечує рівноправності мов. Саме цей біблійний твір наголошує на необхідності кожному народу в своїй богослужбовій практиці користуватися своєю рідною мовою. Апостол Павло текстово наголошує на тому, що слово, сказане чужою мовою, адресоване Богу, але воно йому не потрібне доти, доки це слово не буде почуте людьми їхньою рідною мовою.
Якщо ми звернемося до “Дій апостолів”, то побачимо, зауважує А. Річинський, що Бог не дав різним народам дару розуміння єврейської мови Ісуса Христа, а навпаки — через Святого Духа. Він зійшов на апостолів і в такий спосіб справдилася обітниця, що вони “говоритимуть новими мовами” (Мк 6: 15-17).
Історичні чинники
Не описуватимемо те, як стали сакральними староєврейська, грецька та латинська мови. Зауважимо лише, що чогось надприродного в цьому процесі не було. Тут нас більше цікавить церковнослов’янська мова як одна із сакральних мов, оскільки проти її заміни на національні (в нашому випадку — на українську) часто виступають служителі культу з Московського Патріархату і його юрисдикції УПЦ. Першим аргументом на користь того, що ця мова стала саме через історичну потребу сакральною, є те, що вона (використаємо тут вживаний аргумент богословами) такою не постає на основі Нового Завіту. Другий аргумент — слов’янська мова не є рідною для св. Костянтина. Саме місіонерська діяльність переконала його в тому, що без рідної мови місіонованих надіятися на успіх проповіді не можна і що лише рідною мовою людина може прийняти якесь вчення в свій духовний світ.
Саме політичні моменти — протистояння в IX столітті римських пап і візантійських патріархів із-за непомирення за Балкани — спонукали Папу Андріана II визнати слов’янські переклади книг Священного писання Кирилом і Мефодієм як Божу працю, “оголосити їх вірними і законними” й благословити слов’янське богослужіння по них.
Комунікативні чинники
У Новому Завіті зазначено, що коли йде молитва чужою мовою, то все говориться на вітер, бо залишається розум без плоду, оскільки вірянин не пізнає те, про що говориться. Відтак той, хто говорить, “будує тільки самого себе” і не будує Церкву. Тому апостол Павло закликає тих, хто пильнує про “духовні дари”, дбати, щоб “збагачувалися через них на збудування Церкви”. Церква, яка допускає мовне винародовлення своїх вірних, втрачає свій авторитет національної святині, а відтак шкодить сама собі.
Лінгвістичні чинники
У християнстві посередництво з Богом перебрала каста духівників. Останні до того ж зверталися в молитві до Бога особливою, недоступною простому народу “священною мовою”. Цю “незручність” внаслідок певної подібності болгарської і тодішньої української мов із часом їм вдалося дещо мінімізувати шляхом асиміляції церковнослов’янської на новий для неї національний ґрунт.
Але, як зазначає А. Річинський, жодна “українська вимова” не могла зробити церковнослов’янський текст молитви зрозумілим для народу. Він наводить у своїй праці “Проблеми української релігійної свідомості” аж вісім ознак, які засвідчували неприродність цього синкретизму: 1) великий залишок у слов’янській мові Костянтина грецьких слів, які без спеціального перекладу не можна було зрозуміти; 2) наявність багатьох слів, особливо складних, які перекладені з певним наслідуванням грецького взору; 3) невдале розміщення слів на основі сліпого наслідування грецьких зразків; 4) збереження грецької конструкції речень; 5) велика кількість болгарських архаїзмів; 6) наявність виразів зі старим (архаїчним) змістом, тоді як у сучасній мові ті слова вже мають інше значення, часто непристойне; 7) перейняття деяких прикмет елліністичного мислення, зокрема персоніфікації прикметників, одухотворення неживих речей тощо; 8) чисельні гебраїзми в запозичених зі Старого Завіту текстах молитов.
На думку А. Річинського, ті ратування за збереження церковнослов’янської мови обряду з метою забезпечення “єднання всіх слов’ян”, які ми подеколи чуємо, “мають під собою явний політичний підтекст, оскільки зорієнтовані не стільки на забезпечення цього “єднання”, скільки на утримання України в сфері культурних та релігійних впливів Московської Церкви — “саме при помочі зросійщєної церковної мови”.
