Інна РУСНАК,
м. Новодністровськ
Чернівецької обл.
…Якось перебирала старі родинні пожовклі фото, ніби перегортала чиїсь дописані життєві книги, між уявними сторінками яких знайшла дві вицвілі світлини, де зображувались незнайомі мені люди. Показала їх мамі, аби зрозуміти, хто ж усе-таки оті три серйозні юнаки, а вона дивилася на потерті фотокартки з особливим, зрозумілим, мабуть, лише їй завмиранням подиху, бо один із молодих хлопців — її дідусь Кирило, котрого мама пам’ятає тільки з розповідей своєї бабусі й… збережених двох світлин: рядового Кирила Семеновича Тодорашка мобілізували 1941 р. …безповоротно…
Про те, як солдат Кирило вбив двох німців, не підозрюючи, що і на нього ззаду чатує смерть, бо один із ворожого війська фашистів безпощадно розстріляв у спину рядового Тодорашка, повідала колись моя бабуся Оля, щемливо згадуючи уламки розповідей своєї матері, що надто рано стала вдовою. Але тривожить інше: який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору та далеко за його межами?.. Бо й інший мій прадід — рядовий Федір Боднарюк, мобілізований 1944 р., за розповідями вже покійного дідуся Михайла, зазнав жаских тортур у німецькому полоні, після чого загинув від ран. Не знаю, чи так воно було насправді, чи ні, бо тепер усе відомо лише Господу.
А нам відомо, що втрата чорним болем обперезала дружину Ганесію і ще маленьких діточок — доньку Олечку і сина Семенка, котрі вірили, любили, молились і… чекали свого чоловіка, батька — Кирила. Траурною пеленою їдкої печалі оповила звістка про смерть і сім’ю Боднарюків, щемко увіп’ялася пазурами в стривожене серце дружини Ксенії та трьох малих хлопчаків: Василька, Михайлика та Іванка, котрі назавжди втратили змогу вимовити трепетне: “Тату…”
…Лише дві чорно-білі світлини з ледь помітними завитками літер, що поступово стиралися, як, власне, і пам’ять на скрижалях історії про Кирила Семеновича Тодорашка (на жаль, не знайшлося жодного фото іншого прадіда — Федора), озвалися внутрішнім, відомим тільки мені болем несправедливо втрачених прадідівських доріг зрушили камінь щоденної рутини, аби нарешті розпочати власні пошуки місць поховання предків.
Мій задум укомплектувати ретроальбом і таким чином зберегти всі родинні фотокартки уже з власними підписами і поясненнями до кожної світлини, щоб наступне покоління не втратило незримий ланцюжок взаємозв’язку з предківським корінням, блискавично перетворився на нездоланне бажання уклонитися і подякувати прадідівським могилам за щастя жити на вільній українській землі. Моя невситима жага дізнатися про долі Кирила Тодорашка та Федора Боднарюка не полишала ні вдень, ні вночі, бо навіть у сновидіннях чомусь почали з’являтися незрозумілі фрагменти боїв: сотні людей у військовому вбранні, вибухи гранат, кулеметні черги, задимлений світ, обірвана струна безневинних життів…
Завдяки вагомій допомозі дослідника історії свого рідного села Ломачинці, багатого на цікаві факти, мальовничі місцини, легендарні оповіді та знаменитих вихідців, Михайла Михайловича Шундрія, у котрого виявилася “Книга пам’яті України” та який не один день просидів над горою старовинних рукописів у пошуках родовідного дерева Тодорашків та Боднарюків, поступово складалися пазли обірваних свідчень у яскраву картину подій 1941—1945 рр. Михайлу Михайловичу, завдяки тривалому перебуванню на посаді сільського голови вдалося зберегти дещо зі старих офіційних паперів і рукописні зшитки церковних книг храму Архангела Михаїла с. Ломачинці, 5 округ, Хотинський повіт”, датованих 1825—1917 рр.
“Todorasco Chiril” — саме цей, ледь помітний підпис олівцем румунською мовою (оскільки відбувалася агресивна, насильницька румунізація українського населення Буковини, зокрема й прізвищ, — І. Р.), на щастя, мені таки вдалося розгледіти на одній зі світлин, верхній краєчок якої зберіг невеличкий отвір від цвяха (мабуть, це фото колись висіло на видному місці у прабабусі). Інша фотокартка легкокрилою птахою прилетіла до адресата з лінії фронту, замережуючись кількома словами вказаного кінцевого пункту прибуття: “Черновицкая область, Секурианской район (сучасний Сокирянський районний центр у документах за 1886 р. зафіксований як Секурянська волость, тож певний час мешканці району користувались усталено-звичною для них назвою — І. Р.), село Ломаченцы. Тодирашко Анисии”. Чорно-біла мить зафіксувала нетлінну вічність, де мій прадід Кирило у військовому мундирі з дотліваючою цигаркою в руці, наче недопалком життя, та два його бойові побратими, один із них бережно горне до себе дві світлини з нечітким зображенням (мабуть, родинні фото). І кожен мріяв лише про одне: аби грозові небеса усміхнулися нарешті блакиттю мирної днини! Тільки плата за те щастя виявилася надто високою: Кирило Семенович Тодорашко, 1916 р. н., загинув 23 березня 1945 р., місце поховання невідоме (Книга пам’яті України: Чернівецька обл. — Т. 2. — Чернівці: Прут, 1995. — С. 269), не дізнавшись про те, що ціною його життя і мільйонів життів таких, як він, 9 травня того ж року прийшла омріяна Перемога.
Безпробудним сном мирно спочиває на чужині, у Північній Угорщині, селі Гардоні Пусто, в окрузі Ноґрад, що межує зі Словаччиною, прах Федора Арсенійовича Боднарюка, 1903 р. н., рядового 222 гвардійського стрілецького полку 72 гвардійської стрілецької дивізії, який загинув 27 грудня 1944 р. (Книга пам’яті України, с. 262).
Оті червоні, мов кров, крапелинки ягідок, що яскраво виблискують проти сонця на ломачинецькому подвір’ї у Михайла Боднарюка, поодинокими сльозинками впали на угорську землю села Гардоні Пусто, де знайшов вічне пристанище його батько — Федір. А грудочка рідної землі, котру з гілочкою калини ми привеземо з двоюрідним братом Романом на могилу прадіда, Федора Арсенійовича, мимоволі полегшить важкість кам’яної плити.
Вірю, що незабаром пошуки місця захоронення Кирила Тодорашка теж дадуть позитивні результати, аби ми, його нащадки, через десятиліття змогли доземно вклонитися його могилі, його життю, покладеному на вівтар миру і благополуччя Батьківщини.
