Чи варто зрікатися рідного слова?

Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки і техніки України

Під час зустрічі в Криму 7 серпня 2012 року з представниками української інтелігенції Президент України, як повідомила його тодішня радник Ганна Герман, пообіцяв, що день переголосування мовного закону із змінами стане “днем об’єднання українського народу” і це станеться вже у вересні того ж таки року. Тим часом маємо травень 2013 року, але поки що ніяких змін до нашвидкуруч склепаного закону “Про засади державної мовної політики” навіть не запропоновано. Принаймні про це нічого невідомо. Як кажуть росіяни, “с глаз долой — из сердца вон”.
Тим часом діє записане в пункті 1 статті 3 цього закону чи не унікальне в світовому законодавстві концептуальне положення: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання”. Не будемо розглядати його політичного спрямування. Спробуємо лише з’ясувати, наскільки це положення справді гуманне і як його застосування може забезпечити права людини.
Мова існує у двох нероздільних взаємозалежних психічних процесах: як набір мовних засобів, який ми тримаємо в пам’яті, і як мовлення, яке виявляється в творенні та сприйманні речень і тексту. Мовні засоби збагачуються й удосконалюються завдяки мовленню. Мовлення, зі свого боку, є матеріальним виявом рівня і якості мовних засобів індивіда, а відтак, і рівня його розумового розвитку. Ще Сократ казав: “Заговори, щоб я тебе побачив”.
Мовні засоби — це фонетика (набір звуків), лексика (набір слів) і граматика (набір правил і засобів поєднання слів у речення).
Фонетика, з одного боку, формує в пам’яті ідеальні образи слів, а з другого — є зовнішньою оболонкою мови, тобто матеріально оформляє слова у висловлювання. Завдяки чітко визначеним звукам ми передаємо інформацію іншим людям і сприймаємо її. У кожній мові своя неповторна система звуків і посвоєму вони вимовляються. Щоб у цьому переконатися, досить зіставити українську й справді російську вимову подібних слів. Українська мова в устах українців за звучанням набагато ближча до іспанської чи італійської, ніж до російської, у якій вимова угрофінська, хоч слова в ній слов’янські, не кажучи вже про мелодику мовлення.
Адже немовля ще до шести місяців починає розрізняти в людському голосі інтонацію, висоту, силу й тембр, які цілком різні в людей різних національностей. Ця властивість становить основу для подальшого сприймання й засвоєння дитиною звуків рідної мови. При цьому складові елементи вимови передаються майже незмінними з покоління в покоління протягом багатьох століть. Людині, яка хоче поміняти свої мовні уподобання, щоб не спотворювати чужої мови, треба докорінно перебудовувати зв’язки між нейронами мозку, які відають роботою мовних органів. Ніби й технічна це справа, але небажаний акцент при цьому завжди дає про себе знати й нерідко спотворює природне звучання слів, утруднюючи спілкування.
Граматика своїми умовними засобами узагальнено відтворює зв’язки, які існують і можуть існувати в реальності між речами та явищами, а також позначає деякі найзагальніші властивості буття, такі, як час, множинність, залежність між речами і явищами тощо. І знову ж, у різних мовах граматичні закони різні. Візьмемо відображення часу: в російській мові є тільки три часи дієслова, в українській — чотири, у сербській — шість, у французькій — десять, в англійській — дванадцять. В українській, сербській, французькій мовах є три прості форми наказового способу: друга особа однини, перша й друга особи множини, а в російській та англійській — тільки дві: друга особа однини і друга множини. Останнє свідчить, що названі мови цим народам були привнесені ззовні завойовниками, які в розмові з тубільним населенням не могли вживати наказового способу в першій особі множини, що означало б закликати до спільних дій. В одних мовах є відмінки, в інших нема, їхні функції виконують інші засоби. А в тих мовах, де вони є, їхні значення далеко не збігаються. Тому при зміні мовних уподобань сплутування граматичних значень неминуче, а отже, й спотворення чужої мови теж.
Найтісніше з глибинними психічними процесами людини пов’язана лексика. Наш мозок (за різними оцінками, від десяти до ста мільярдів нейронів і з безліччю зв’язків між ними) фіксує й зберігає всі подразнення, які надходять від реального світу. А вони йдуть навально й хаотично. І ось тут слова є тими якірцями, навколо яких сортуються й групуються наші враження. Інакше кажучи, лексика членує, причому порізному в різних мовах, всесвіт, який існує в нашій уяві, на окремі більші й менші, порізному залежні між собою частини й присвоює їм назви, які ми використовуємо в спілкуванні як певні символи. За кожним словом закріплено певний, у кожній мові дещо інший узагальнений образ, який викликається словом. Без того слова були б позбавлені смислу.
І саме в лексиці існують найбільш разючі відмінності між мовами. Для прикладу візьмемо хоч би слово рука. В українській мові це “кінцівка людини від плечового суглоба до кінчиків пальців”; в англійській такого поняття нема: є hand “кисть” і arm “від кисті до плеча”. В українській мові палець і на руці, і на нозі — в англійській на руці finger, на нозі toe. У сербській мові — чотири прсти і п’ятий — палац (мається на увазі великий палець) — як бачимо, звичайний для нас вислів знаю, як свої п’ять пальців тут був би недоречний, але вислів один як палець цілком вмотивований. На перший погляд видається, ніби вода в усіх мовах “вода”. Тим часом у сербській слово вода в контексті може означати ще й “піт”, “сльози”, “слина”; в англійській water — це ще й “акварель”, “мочити”, “поливати”, “зрошувати” тощо, не кажучи вже про різні значення цього слова у фразеологізмах.
Цілком справедливий висновок мовознавця: “Ідентичність значень у різних мовах — це скоріше виняток, ніж норма. Повний збіг значення стосується лише власних назв — особових і географічних, наукових і технічних термінів, назв місяців і днів, а також числівників” (Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства. — К.: ВЦ “Академія”, 2006. — С. 305). Але й це, додам, не завжди.
На основі лексики формується свідомість людини і її мовна картина світу. Як стверджують психологи, новонароджене немовля світ сприймає цілісно, неподільно. Коли ж у його мовленні з’являються перші слова, у суцільній картині світосприймання починають виникати розрізнені острівці свідомості, закріплені окремими образами: мама, тата, на, дай, гам. До кінця першого року в мозку дитини утворюється до дванадцяти таких слівострівців. Коли набирається певна критична маса їх, дитина раптом (у півторадва роки) усвідомлює своє “я”, тобто завдяки мові виокремлює себе з навколишнього світу.
Із часом за нормальних умов, якщо дитина постійно чує рідну мову й активно пізнає навколишній світ, кількість слів у її свідомості неухильно зростає — від 1000 в три роки до 4000 і більше в сім. При цьому в дитячій свідомості постійно відбувається корекція значень кожного слова і його зв’язків з іншими словами в узгодженні з оточенням, яке дедалі — завдяки збільшенню кола спілкування, через засоби масової інформації, літературу, виховання в дитсадку — розширюється до всенаціонального. І на цій основі відповідно розвивається й мислення дитини.
Активний словник дорослої людини в середньому нараховує, як стверджують психологи, 6—8 тисяч слів і приблизно стільки, а може, й більше пасивний. Цей словник у процесі спілкування (слухання, читання рідною мовою) поповнюється не тільки окремими словами, а й їхніми переносними значеннями, яких є більше, аніж слів, тобто за нормальних умов словниковий запас людини виявляється чи не вдвічі більший, ніж кількість засвоєних нею лексем. Такий словник забезпечує їй адекватне сприйняття дійсності, а відтак і створення власної мовної картини світу, суголосної і співмірної з мовними картинами світу людей близького й далекого оточення, людей тої самої національної культури й менталітету, а отже, й взаєморозуміння в суспільстві, адекватний обмін думками, чого не може забезпечити чужа, привнесена й відповідно збіднена мова.
Людина розумна й соціальна формується завдяки колективній, у сучасних умовах загальнонаціональній мові. Соціальність, розумність і мова, як вважав ще Арістотель, є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину зпоміж інших істот.
Вважати розбіжності між мовами лише випадковістю виховання навряд чи виправдано. Ці розбіжності зумовлені певними психічними і навіть фізіологічними особливостями природних носіїв тої чи іншої мови. Адже чомусь привнесені ззовні чужі мови їхні нові користувачі засвоюють не цілком ідеально, а зі значними відхиленнями і втратами. Легко впізнати українця, білоруса, грузина, який розмовляє російською мовою, відрізняється мова американського негра від мови американського англосакса — і не тільки акцентом, а й усім своїм ладом.
У цьому разі дають себе знати не лише розбіжності у набутих навичках, а й особливості, успадковані на генетичному рівні. Доведено, що існують вроджені програми соціальної поведінки людей; отже, з такою самою ймовірністю можна припускати й наявність у людини вродженої етнічної мовної програми. “На початкову порожнечу, яку судилося заповнити ембріонові в материнському лоні, подається генетично програма, яка містить уже прожиті предками життя” (Расторгуев С. П. Информационная война. — М.: Радио и связь, 1999. — С. 28). Новонароджена дитина, як дійшли висновку вчені, до двох років зберігає в собі генетичну пам’ять, записану всіма її історичними предками, отже, й схильність до певної мови як основного носія духу народу. Чи можна легковажно цим нехтувати?
Усе це, як і інші, не названі тут особливості, властиві мовам, пов’язане з менталітетом носіїв певної мови, з їхнім світосприйманням і, врештірешт, з особливостями мислення. Чи легко повноцінно перемкнутися з одного способу бачення світу на інший, з національного способу мислення на чужий? Тут збіднення в мисленні неминуче.
Мовної картини світу взагалі, яка б підходила людині будьякої національності, не існує — це абстракція. “Реально існують і можуть аналізуватися тільки мовні картини світу конкретних національних мов — національні мовні картини світу” (Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. — 2е изд. — М.: ЧеРо, 2003. — С. 113). Мовні картини світу формуються на основі національних мов. Образ світу співвідноситься з особливостями національної культури й психології, оскільки “в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, когнітивних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна одним “перекодуванням” перекласти на мову культури іншого народу” (Леонтьев А. А. Языковое сознание и образ мира // Язык и сознание: парадоксальная реальность. — М., 1993. — С. 20).
І мови народів, і мовні картини світу окремих людей — неповторні й цінні тому, що національні, тобто побудовані на колективному багатовіковому досвіді великої національної спільноти. Безнаціональних мов, як і безнаціональних культур, не існує. Мудро свого часу сказав великий філософ Григорій Сковорода: “Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус? Будь ним… Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду”.
Відомо, що буквальний, тобто дослівний переклад будьякого тексту з однієї мови на іншу спотворює оригінал. Так само при вульгарній зміні мовних уподобань, при заміні рідної мови іншою нібито рідною руйнується раніше вибудувана й великою мірою генетично зумовлена в свідомості індивіда мовна картина світу — звичайно, якщо вона є і якщо належним чином впорядкована. Одна справа — знати кілька мов і за потреби користуватися ними, інша — зректися своєї, виплеканої багатьма попередніми поколіннями відповідно до навколишніх умов існування і в злагоді з ними. Слова, взяті напрокат з чужої мови, виявляються обчухраними, позбавленими багатьох переносних значень і побічних асоціацій. Для українця близьке: Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть… І зовсім відчужено сприймається дослівний переклад: Вишнёвый садик пред избою, майские жуки над вишнями гудут. Втрачається психологічний й емоційний зв’язок з навколишньою дійсністю, різко звужується база для естетичного переживання й асоціативного мислення.
Таким чином, пункт 1 статті 3 закону “Про засади державної мовної політики” з повною підставою слід оцінювати так само, як би й публічне заохочення до вживання наркотиків. Гуманно? На позір ніби й так: турбота ж про задоволення прав людини. Але насправді це положення спрямоване на отуплення, дебілізацію людської особистості, а відтак і всього суспільства, на розклад, руйнування його, на розвал. І це ж не тільки ця одна стаття така в цьому законі, а більшість їх.
Тож чи довго ще будуть діяти в Україні антилюдські, антиукраїнські норми названого закону, чи довго ще чекати нам його поліпшення, як обіцяв Президент? Чи, може, це все спеціально так і заплановано з певною метою?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment