“Тілько сльози за Украйну…
А слова — немає…”
Т. Г. Шевченко
І
Ми викликали й викликали їх:
підземний сопух і сарматський сміх
стоять у Києві
і Лавра хилить плечі:
придибали сюди для злих утіх
неоковирні діти порожнечі —
ненатлі, злісні, розумом щербаті,
широкі спини, а серця горбаті,
глевкі душею, з світом норовисті,
тугі на слово та на руку бистрі!
Знетямивсь люд і…
проклина Майдан —
не впала манна!
Прецінь, мудра Анна
залізному господарю “осанна!”
провістувала за лихий талан
тлумити в Україні Україну:
святу кротити землю і державу,
у нужнику сховавшись золотім
на фоліантах князя Ярослава…
З нутровища пітьми, із перепалу,
з торговища біди, катрупства і потали
ми викликали й викликали їх…
Так, наче пальма коваля Мерцалова
Залізним листям замете наш гріх:
зреклися не кайданів, а майданів!
Помазаник із гвинтокрила гляне —
Москвою делегована охрана
вохристим оком на хрести змигне:
чи янгол помаранчевий на банях
ще не сурмить у небеса вогнем?!
Чи Крути сплять в Аскольдовій Могилі?!
Чи не прокинулись в печерах над Дніпром
духовні ратники?!
Чи не верта молитвений пором
від Бога душі тих, що вміли
стоять за мову, віру і народ?..
ІІ
— Йдемо стрічати! Прапори виносьте,
дівчат ведіть і хліб на рушнику!
На сцені — опозиція і гості,
і ряжена в терновому вінку.
— Базар люду насходилось
та й панства не трохи…
Москва таки дошукалась Великого Льоху?
Чи вже самі розкопали?! Ідемо в нікуди…
Базар люду насходилось — стороннії люди
ще й два Йвани —
так назвала синів лиха мати:
один мав би, як той Гонта, катів катувати,
а другого зачинали… катів рятувати!
Ні, не зорі, а ворони злили трунок в чаші:
удержавлені близнята і обоє — наші…
Обом доля намастила губи й п’яти салом —
і єдналися, й братались!
Ще й універсалом
підперлися у лиху годину,
щоб сміялась і ридала уся Україна!
— Що ця стара тут шепоче?!
— Шевченка читає! Наплутала,
на свій манір слова підбирає…
— Женіть звідси свідомитів —
годі вже, дістали!
Усе, знай, “ганьба-слава” двадцять літ кричали
та вештались по мітингах, вбогі маргінали!
— Їхній Кобзар у кожусі, а наш — на паркетах,
у салонах петербурзьких!
Он САМ з Кремля із указом до нас прилітає!..
— медальки кидає тічці тій,
що по московській увесь народ лає?!
Ярчуки та недоріки, хоч по Москвах вчились…
— А немного ль “вышываних” сюда
просочилось —
петлюровцев, бандеровцев, недобитков Руха?!
Эй, охрана! Уведите глупую старуху!
— Де хористи? Хай співають — про Дніпро
і кручі…
— “Заповіт”? Нам не веліли сумним людей
мучить!
— Тоді уріж веселої:
“І задком,
І передком
Перед паном Хведірком”!
ІІІ
…Він приведе не воїнство небесне:
із чорних копанок, з підземних мертвих вод,
з степів запроданих востануть і воскреснуть
ті, що не знають, що вони народ.
Донецьким кряжем і Великим Лугом,
і Криворіжжям — ні сторін, ні меж! —
за Кобзарем ітимуть як за плугом
ті, що не знають в гніві обереж.
Важка хода глибокий шлях розбудить.
Прихилить небо душ прозрілих гул
і щит гранітний підросте до пругу
земель розірваних.
Замісять ноги попіл і намул
і мертвий переліг зазеленіє…
Народ воскреслий сам собі месія:
судить неправедних і волею засіять
на добрі жнива веде їх Слово.
Народ воскреслий стане як гора
від Ворскли, Псла і Кам’яного Бугу,
Лугані, від Самари і Дніпра —
за Кобзарем ітимуть як за плугом…
А з ними разом — гострі рала й борони
Господь нам шле і час дає на те,
щоб небеса і землі переорані
ми обернули в збіжжя золоте.
Із попелу воскреснуть віщі книги
і, розточивши небуття вериги,
озветься голос і розділить час
на тьму і правду в кожному із нас:
У КИЇВ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ТАРАС!
