Наш демократичний політикум час від часу охоплює (принаймні так здається) невтримний потяг до об’єднання. Саме це слово наполегливо повторюють як заклинання, як мантру. Причини та безпосередні приводи для об’єднання найблагородніші: об’єднаймося на вибори в парламент, на президентські вибори, на вибори мера Василькова, Жмеринки, Глухова і т. ін. Нарешті, просто об’єднаймося, бо в єдності сила. Абсолютно правильні слова! Але варто пильніше придивитися до чергових об’єднавчих потуг, задекларованих на цю весну і літо, на суб’єктів цього процесу, де вже вималювалися професійні багаторічні “об’єднувачі”.
Петро АНТОНЕНКО
Фото автора
Парламентська опозиція
Почнімо з парламентської опозиції, яка на недавніх виборах отримала підтримку більшості виборців країни, якщо говорити про пропорційну складову виборів, а саме вона, а не куплена-продана мажоритарка, відбиває істинні настрої електорату.
Є певна смислова колізія з терміном “Об’єднана опозиція”.
“Об’єднаною” ця опозиційна колона назвалася у виборчу кампанію, аби підкреслити свою вагомість і запросити інші демократичні партії вливатися в неї. Згідно з оновленим виборчим законом, ліквідували блоки партій. Тож треба було йти на вибори від певної партії. Обрали найпотужнішу — “Батьківщину”. Інші партії просто задекларували свою участь у цьому об’єднанні, підписавши меморандум і угоду про спільну участь у виборах і роботу в парламенті. Це: “Батьківщина” ( лідер — Ю.Тимошенко), “Фронт змін” (А. Яценюк), “Громадянська позиція” (А. Гриценко), “За Україну” (В. Кириленко), Народний рух України (Б. Тарасюк), партія “Реформи і Порядок” (С. Соболєв), “Народна Самооборона” (партія Ю. Луценка).
Отже, саме від цих семи партій виборці чекали об’єднання в єдину політичну силу. Таку вимогу поставила перед партіями й ув’язнена лідер опозиції Юлія Тимошенко. Цього вимагав і гіркий п’ятирічний досвід чвар за помаранчевої влади.
Але вірогідність об’єднання тих семи партій в одну нульова! Деякі з них і далі волітимуть залишатися в статусі “самостійних”, цебто диванних і віртуальних, деякі підуть (чи задекларують, що підуть) на об’єднання в інших конфігураціях, яких вимальовується немало.
Марно виборцям апелювати і до передвиборних декларацій та обіцянок. На попередніх парламентських виборах, на які йшли і блоки партій, балотувався виборчий Блок “НУ—НС” (“Наша Україна—Народна Самооборона”). Не зайве нагадати ці 9 партій: це Народний Союз “Наша Україна”, “Вперед, Україно!”, Народний рух України, Українська народна партія, Українська республіканська партія “Собор” , Партія Християнсько-Демократичний Союз, Європейська партія України, Громадянська партія “ПОРА”, Партія захисників Вітчизни. Вони не просто пообіцяли об’єднання після виборів в одну. Була офіційна ухвала — спершу з’їздами всіх 9-ти партій, потім об’єднавчим з’їздом усіх партій блоку. Та про обіцянку об’єднатися забули відразу після виборів.
Потоптаний “Союз патріотичних сил”
У парламент пройшли нові політичні сили, багато старих національно-демократичних сил спіткало фіаско. Уже у виборчу кампанію було очевидно, що демократичне поле не вичерпується трьома колонами, що йшли в Раду, партіями “Батьківщина” (з представництвом згаданих інших), “Свобода” і УДАР. Була потреба в потужній виборчій колоні, яка представляла б мільйони виборців. У пресі не раз наголошувалося на цьому. Скажімо, політична сила, створена на базі партій “Наша Україна”, Українська народна партія, за участю КУН (Конгресу українських націоналістів). Очікувалося, що більша і структурованіша частина колишнього Народного руху — УНП і партія Майдану “Наша Україна” мали б пройти в парламент. Натомість — повний провал, менше півтора відсотка голосів.
У “Нашій Україні” трапився розкол на кшталт розколу Руху 1999 року, тільки в фарсовому варіанті. Партія після поразки Ющенка на президентських виборах швидко деградувала, нічим не завершилося і її задеклароване восени 2010 року оновлення. А вже цього року настав фінал з обопільним поливанням брудом. Розкол пішов по лінії: Віктор Ющенко, почесний голова партії, Сергій Бондарчук, юридично голова партії, голова її Політради, якого у керівництво “НУ” восени 2010-го привів Ющенко. Дійшло до того, що Бондарчук разом із представниками обласних організацій “Нашої України” провів з’їзд “НУ”, на якому ухвалили рішення… про “розпуск партії”. Натомість Політрада, більшість у якій за Ющенком, призначила на другу половину травня партійний з’їзд. Що далі? Судитися щодо того, існує партія чи розпущена?
Інша ситуація в УНП. Тут начебто завершується процес об’єднання з Народним рухом України. Правда, уже не вперше. У НРУ вже встигли на з’їзді замінити Тарасюка на справжнього рухівця Куйбіду. В УНП шукають заміну Костенку. Але річ не в персоналіях, а в тому, що при об’єднанні неминуче виникне запитання: а чому, власне, доводиться об’єднувати розколотий Рух? Що було на початку 1999 року — “весна оновлення”, як заявили ті, хто пішов проти Чорновола, чи “приватизація партії”, як заявив він сам? Хоч би як там було, а навіть більша частина колишнього Руху, що оформилася в УНП, за ці 14 років програла всі 7(!) загальнонаціональних виборів — 4 парламентських і 3 президентських. Або гучно програвали, або не йшли на вибори зовсім, чи в кращому разі, окремі представники партії “пролазили” в Раду на хребті якихось виборчих блоків. Чи ж буде зроблено такий чесний аналіз? Його так і не зробили 2009-го, на 20-річчя Руху і 10-річчя його розколу. Як же рухатися далі?
Конфігурації об’єднання
Між тим, попри нездатність об’єднати бодай дві партії, заяв і прожектів об’єднання вистачає. В УНП один із її нинішніх лідерів Валерій Асадчев, очевидно ж, від імені партії, недавно кинув заклик до такого об’єднання демократичних партій. В НРУ теж повели мову не лише про об’єднання з УНП, тобто відтворення в якійсь формі колишнього Руху, а й про готовність стати центром об’єднання демократичних сил.
Уже добрих півроку, одразу після виборів, працюють у цьому ж руслі і в партії Українська платформа “Собор”. Хоча дехто з аналітиків називає це сумним фінішем Української республіканської партії. Згадаймо, що це взагалі була перша із зареєстрованих політичних партій незалежної України, утворена на основі Української Гельсінської Групи борцями за незалежну демократичну Україну. Далі цю партію спіткали чвари, розколи. Останній, коли партія вже називалася УРП “Собор”, став особливо болісним. Кілька років бродила ідея об’єднання в “Українську правицю” тріумвірату УНП—НРУ—УРП “Собор”, яка теж завершилася нічим. І ось “Собор” було “злито” з “Українською платформою”. Але що далі?
Після розколу УРП “Собор” частина партії, яка підтримала Левка Лук’яненка, створила і зареєструвала Українську республіканську партію Лук’яненка. Згодом прізвище зі своєї назви партія прибрала. Але недавно знову виринула в інформаційному просторі: патріарх нашого націонал-демократичного руху Левко Лук’яненко оголосив про відхід з політики і склав повноваження голови партії. А сама ця мікроскопічна партія раптом теж заявила, що прагне стати центром об’єднання демократичних сил.
Ще один “центр” вималювався в особі того ж Бондарчука. Програвши бій із партією “Наша Україна”, він теж проголосив якийсь об’єднавчий проект з умовною назвою “Праві” (наголос на першому складі).
Важко сказати, що дадуть ці та подібні проекти, якими нині заряснів наш політикум. Реальнішим є план згуртування позапарламентських опозиційних сил довкола Юрія Луценка, який не буде осторонь справжніх об’єднавчих процесів, про що заявив недавно.
Спроба післямови
Власне, післямову, вирішальне слово мали б сказати самі партійці, виборці, громадяни. Їм уже давно набридли більш як 20-річні чвари й розколи у нашому демократичному таборі. Бо марно апелювати до партійних вождів і вождиків місцевого розливу. Вони воліли б, щоб і далі існували ці понад 200 партій і партійок, щоб столичні партвожді постійно крутилися в політикумі, щоб і далі тяглися фінансові крапельниці до партійних кас від тих чи інших бізнесових структур, перетворюючи й самі партії в бізнес-політпроекти. На рівні областей місцевих партфункціонерів і далі влаштовує, щоб у кожному обласному центрі було з десяток партійних офісів. Але до чого тут інтереси простих партійців, виборців, громадян, інтереси країни, яка застрягла між тоталітарним минулим і демократичним майбутнім. Не в останню чергу через отаку слабкість національної демократії.
Тому вирішальне слово за громадою. Яким би мало бути це слово? Найрадикальніший варіант — негайний ультиматум партійців до всіх партфункціонерів: не просто вкотре “почати”, а якнайшвидше завершити об’єднання десятків дрібних партій у декілька потужних. Відмовки вождів відомі. Наприклад, киватимуть на недосконалість законодавства, яке, мовляв, не дозволяє простого об’єднання, злиття партій. (Хоча давно можна було внести ці кілька поправок у закон). Ще називатимуть інші “проблеми”: як бути з партійним майном, яку назву дати новій партії: наприклад, УНП(НРУ) чи НРУ(УНП)? Ультиматум рядових партійців повинен мати конкретну форму: в разі невиконання абсолютно резонних, наболілих вимог про об’єднання партійці мають заявити про вихід із таких партій. Це саме стосується і членів громадських організацій, суспільно активних людей, які складають основу партій. То чи не час їм на повен голос заговорити зі своїми партфункціонерами?
…У ці дні заплановано проведення з’їздів кількох демократичних партій. Після погрому на парламентських виборах минуло вже понад півроку, час і підсумки підбити. Досить чвар і розпорошення! Тому тема об’єднання, напевно, звучатиме на цих з’їздах. Чого від них чекати? Обговорять? Поговорять? Роз’їдуться?
