Кобзар

Михайло АНДРУСЯК,
лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка,
м. Коломия
Запах буйноцвіття з придорожніх садів наповнював кабіну гуркітливого студебекера, паморочив розгарячілу голову, проте майор Красніков сидів побіля розімлілого від літепла весняної днини молодого водія, мов грозова хмара. Причин для доброго настрою не було жодних. Знову, вкотре уже, випустив ледь не із самих рук заядлого “бандита” Кобзаря. Вже й лік утратив своїм невдачам у поєдинку з отим затятим бандерівцем. Щоразу, здавалося, залишається лише схопити загнаного у безвихідь Кобзаря, а він випорхує, мов безтілесний, з-під самісінького носа.
Ось і цього разу… Вірні люди доповіли, що цей верховода перебуває лише з двома охоронцями у хаті-пустці посеред села навпроти сільради. Господарів усією родиною майор особисто запаковував до товарняка кілька років тому, щоби не пособляли бандитам. Так ні ж — аж із далекого Сибіру продовжують допомагати. Бо влаштували собі лісові вовки лігво в їхній господі. Вогнем треба було, вогнем… З димом до біса мусилося пустити все кубло ще тоді… А зараз — пізно…
Похмуро зиркає майор на пропалені халяви новісіньких чобіт, озирається на закіптюжених солдатів, що тісняться у кузові вантажівки. Тільки зуби виблискують на весняному сонці. Смішно їм, бач, падлюки… Бандитів проворонили, а зуби скалять, мов сука до ґрісу. Хіхоньки-хахоньки їм усе… Почекайте, посмієтеся ви у мене, на кутні засмієтеся. Тюхтії, мішки з половою, опудала городні…
По кільканадцять разів поспіль примушував себе прокручувати у розгарячілій голові подробиці невдалої операції. Все передбачив заздалегідь, нічого не забув. Вночі понад тридцять досвідчених бійців безшумно охопили покинуту господарку в тісне кільце — здавалося, муха не пролетить. Достеменно знав, що схрон облаштовано під стодолою, навіть відав, у якому місці вхід. Вирішили брати їх серед дня, при сонячному світлі, щоб нічого непередбаченого не сталося, бо надто добре вивчив майор звички Кобзаря. Майже сім років полює на нього, ще від літа сорок п’ятого. Скільки разів сходилися чоло до чола, але крім глуму, нічого не зазнав. Ні схопити його, ні застрелити… Наче заворожений Кобзар. Іноді намагався заспокоїти себе думкою, що повстанця немає і ніколи не було, проте ні-ні, та й лягали на стіл начальника районного МҐБ перехоплені агентурою оунівські “комунікати” з кучерявим підписом провідника Кобзаря. В такі хвилини майор Красніков звірів, ладен був замордувати весь світ.
Потайними щурами просиділи емґебісти всеньку ніч у засідці, але ні в стодолі, ні побіля неї не проявлялося жодних ознак людської присутності. З надійного сховку Краснікову добре було видно все, що коїлося довкіл. З першими ранковими півнями село поступово оживало. Чулося, як селяни тарабанили відрами, порали худобу. Зрідка гавкали пси, непомильно відчуваючи в селі чужих. Вранішню тишу розрізав скрегіт замка в дверях сільради, зайшовся нестримним кашлем її голова. Поодинці і групками селяни поспішали до єдиної на кілька сіл церкви. Майор промацував кожного пильним поглядом запалених від безсоння і напруги очей. Протяжно рипнули двері сільради і звідти одна за одною висунулися три старезні жінки в довгих кожухах і сірих хустках, кожна з ціпком у руці. Шамраючи щось своє, баби повагом попленталися центральною вулицею…
Сонце зачепилося за верхівку височезної тополі, відчутно припікало потилиці під червоними кашкетами, солдатам дошкуляв голод, а покинуте дворище продовжувало німувати. Раптова здогадка боляче вколола в тім’я, підкинула майора на ноги. Вихором перелетів через дорогу, влетів до приміщення сільради. Мов хто жменю холодних мурашок сипнув за комір. Просто перед ним лупав з-за столу безтямними очима змотузований голова сільради із кляпом у роті. Не спам’ятався, як опинився на обійсті перед стодолою. Закричав щось дике і безтямно стріляв у блакить весняного неба з пістолета, аж сусідські кури перелякано закудкудакали. Очманілі солдати з розбезпеченими автоматами обступили розкустраного командира, а той, мов зірваний із ланцюга пес, скажено гасав трав’янистим подвір’ям, шалено розмахував зброєю, його перекошений рот вергав на голови підлеглих дошкульне матюччя.
Небавом озлоблені довгим нічним вичікуванням і командирською чорною лайкою солдати знайшли в стодолі дерев’яну ляду, що закривала вхід до бункера. Ніхто з червонопогонників не відважувався опуститися в страшне своєю мовчазністю підземелля. Тому закидали люк гранатами. Коли курява від вибухів трохи осіла, в бункер з розбезпеченим автоматом і ліхтарем поліз сержант Дубінін. Солдати з наготовленою зброєю оточили зяючий темрявою вхід. Майора Краснікова з’їдала нетерплячка, поки Дубінін по-ведмежому вовтузився в схроні. Чекав його появи, здається, вічність і тому здригнувся всім тілом, коли почув прокурений сержантів голос за спиною. Той увійшов до стодоли, сяючи округлим рябим поличчям, гордо тицьнув майорові в руку якийсь папірець.
— Таваріщ майор, у бандітов запасной виход в сєльсавєтє. В бункєрє нікаво нєт. Но я нашол партрєт іхнєва прєдвадітєля, етава… Кобзаря. Вот відітє, напісано — Кобзар… Тєпєрєча он у нас в руках. Надо размножіть і тада ми єво точно паймаєм, ґада…
Від люті кров шуганула Краснікову в кулаки. З розмаху втелющив Дубініна кулачищем у підборіддя, аж щось у ньому квакнуло. Довго й безладно топтав розпростерте вгодоване сержантове тіло чоботами, місив бідолаху до цілковитого безсилля. Нажахані солдати порозбігалися подвір’ям, мов кури від кібця. Кожен потайки радів, що не на ньому зганяє свою нестримну злість роз’юшений начальник МҐБ…
Виїжджали з принишклого враз села, залишивши по собі гаряче попелище від добротної колись господарки та… конфіскованих по всьому селу книжок “Кобзарів”.
Обсмалені, і від того ще зліші, солдати похмуро похитувались на дерев’яних лавках у кузові студебекера. Майора Краснікова в кабіні обсіли тривожні думи… “Кобзар, Кобзар… Що за народ такий?.. Кобзар… Скількох вбиваємо, арештовуємо, вивозимо… Вагонів не вистачає… А вони? Звідки терпіння? Де черпають сили? Кобзар… У хатах голодно, холодно, але в кожній — “Кобзар”. Розвелося їх… на мою голову. Знову перепаде від обласного начальства, гори воно все вогнем…”.
Машина натужніше заревіла, долаючи крутий підйом, і знагла обірвала невеселі роздуми. Коротко, але дошкульно кольнуло в грудях. Майор повільно розстібав ґудзики на задимленому кітелі. Рука наткнулася на папірець у кишені. Вихопив, мов жарину з-за пазухи. Суворий поетів погляд з-під високого чола пропік наскрізь. Майор, шаленіючи, почав шматувати тремтячими пальцями портретик на дрібнесенькі клаптики.
“Ось вам… Ось… Кобзар!.. Кобзар?.. Кобзар?! Чи довго ще мені з тобою воловодитись?”
Із ближніх кущів коротко затататакало… То приніс відповідь Кобзарів несхибний скоростріл…
Автомобіль жваво котився в’їждженою польовою дорогою, що кривуляла вділ поміж золотожнивних піль. Здиблена колесами змія дорожньої куряви намагалася застрибнути до дерев’яного кузова, але натомість вляглася гарячим тілом на розімлілий придорожній спориш. Михайлові кермувалося легко. Перша ж бо поїздка по рідній землі. А наїздився він чужими дорогами — не кожному й присниться. Десять нелегких років водила його доля чужинами. В сороковому призвали до Червоної армії, аж на Урал завезли. Завершив же війну у самому Берліні. Перелітним птахом рвався після перемоги в рідні краї, проте доля розпорядилась інакше. П’ять років ще дослужував у Німеччині. Повернувся бравим капітаном, груди в орденах-медалях, бо ніколи не ховався за чиїсь спини. Не такого він роду-племені. Густо дірявив у запеклих боях його молоде тіло німецький розплавлений свинець, але, хвала Богові, додому повернувся живий і дужий, нівроку.
Багатьох друзів-товаришів у селі не дорахувався, знищили нелюди. Велику й дружну їхню родину переполовинено. Гинули в борні з окупантом: коричневим і червоним. Батько, його мудрий і розважливий дєдьо, лише три дні не дочекався сина. Зустрів свого первістка свіжою могилкою на сільському кладовищі. Чорні звістки про загибель синів-повстанців одна за одною гасили у ранимій душі старенького пломінь життя. Третя, що долетіла зовсім недавно аж з-під Чорногори, про геройську смерть його мазунчика Василька, його співучого жайвороночка, задмухала останню іскорку. Відійшов у кращі світи спокійно й достойно, як і жив. Все це, зі слізьми радості й горя, оповіла мама. Збідована й згорьована, висушена лихоліттям, його ненька-чаєчка здавалася крихіткою у спорожнілій, колись гомінкій і гостинній, хаті. Пригорнув лагідно рідну душу до широких грудей і заридав… Як ще ніколи в житті…
Праці для Михайла, доброго фахівця, знавця кількох іноземних мов, бувалого в бувальцях фронтовика, ні в рідному районі, ні поза ним не знайшлося. Заслужені гарячою власною кров’ю бойові нагороди виявилися нікому непотрібними цяцьками-брязкальцями та ще… предметом неприхованої заздрості кабінетно-чиновницької братії. Зрозумівши, що нічого не виходить в областях-районах, вирішив осісти у рідному селі. Виручив приятель дитинства Малярчук, що бухгалтерував у новоствореному колгоспі. Влаштував Михайла водієм вантажівки…
Мов лиховісні тіні війни, що відгриміла, дорогу зненацька перетнули озброєні люди. Натиснув на гальмо, аж машину кинуло в густу стіну високої кукурудзи. Звідти зеленими червонопогонними арідниками вистрибували розкустрані солдати. Досвідченим оком розвідника Михайло нарахував чотирнадцять автоматників. П’ятнадцятий, старший лейтенант, шалено розмахував пістолетом поруч із кабіною і щось безладно викрикував. Розгледівши Михайлову офіцерську форму, дещо присмирнів і зумів витиснути з розпашілих грудей: “Впєрьод!.. Там бандіт!.. Нада даґнать!..” А тоді владно гаркнув на солдатів, які зусібіч обступили вантажівку: “К машінє, ідіоти!” Поки солдати штурмували кузов “полуторки”, допоки вантажівка вичмихала заднім ходом із кукурудзи, Михайло вловив розвідницьким чуттям присутність того, за ким полюють погоновані “мисливці”. Зрозумів, що втікач замаскувався в заростях біля недалекого ставка. В ту ж мить прибережні верболози обізвалися короткою, лункою автоматною чергою. Солдати посипалися в кузов, наче стиглі кукурудзяні качани в порожній шпихлір. Лютезна лайка поранених червонопогонців глушила відгомін пострілів понад ставом. Тим часом переслідуваний вихопився з густого хабаззя на трав’янисту стежку і замелькав підошвами чобіт вздовж потічка, що довжелезною звивистою стрічкою краяв пасовисько Зброди навпіл — ліворуч віконське, праворуч — вербівське. Михайло відразу впізнав у втікачеві бувалого вояка — біг напригінці, невеличкими зигзагами, швидко, але непохапливо. Проте в ситуацію хлопець потрапив вельми скрутну. За ним женеться піввзводу, а тепер солдати ще й на колесах. Наздогнати його для переслідувачів — дитяча забава. Ще й післяполудневе сонце, яскраве, воно засліплюватиме втікачеві очі, коли той заляже, аби відстрілюватись…
Вояцькі роздуми знагла обірвав підкріплений твердим штурханом пістолетного дула в бік окрик старшого лейтенанта: “Жмі! Впєрьод… тваю мать! Бистрєй!” Розгадав таки офіцер нехитрий водіїв задум, коли той безпричинно вертів кермом вліво-вправо, від чого солдати не могли прицільно стріляти, кулі то збивали гілки на кущах, то косили височенькі лопухи пообіч стежки. Рвучко сіпнув до себе ручку коробки передач, люто, мов на гашетку кулемета, натиснув ногою на акселератор, аж вантажівка здибилась. Здавалося, одним стрибом досягне “полуторка” з емгебистами недалекого втікача, який заліг за невеличким горбком із налаштованим для стрільби автоматом, розчавить його, мов хробака… Солдати щось дико горланять, постукують кольбами по кузову, підганяють водія…
Михайло, кусаючи пересохлі губи, аж кров виступила, подумки опирався — оголосив емгебистам війну. Права нога його впевнено й твердо тисне на гальмо, а дужі руки різко вивертають кермо вліво, аж машина брикнула правими колесами. Далі все відбувалось, як на війні. Михайло вихопив у старшого лейтенанта, що ніяк не міг прийти до тями від зіткнення з лобовим склом, пістолет. Коротко вдарив офіцера ліктем правиці у скроню, від чого той зім’як на сидінні. Сам вихопився з кабіни і перекотився в недалекий виямок, ловлячи на мушку солдатів, які гнилими падалицями гупали з дерев’яного кузова простісінько під перехресний вогонь автомата й пістолета. Протяжна луна вкрила Зброди від ксьондзівського ставу аж до урочища Кам’янки. Михайлові здалося, що він знову на фронті і довкіл гримить канонада. Коли в пістолеті забракло набоїв, охопив зором побоїще. Курява мляво осідала на вантажівку. Довкола машини безладно валялися тіла в брудно-зелених уніформах. Не було жодного поруху, навіть вітерець не дмухне. Сонце продовжувало сліпити очі, тиша оглушила. Тому громом прозвучало звідкілясь збоку, наче під вухом: “Здоров, брате!” Крутнувся праворуч і поруч побачив осяйну братову усмішку. Микола усміхався широко й білозубо, як умів усміхатися тільки він. Брати міцно обнялися, аж щось затріщало в кістках…
Дорогою Михайло мимоволі обмацував поглядом доладну братову постать у старшинському однострої, зауважував рани на обличчі і шиї. Вони його пекли більше, ніж свої. А той все віджартовувався. “Оце залишили на згадку німці”, — тицяв пальцем у рваний шрам на правій щоці. “А оце, ось, — гладив кривавий рубчик на міцній шиї брат, — це вже оці, “дорогі визволителі…”.
Вкритий рясною сивиною чуб молодшого брата свідчив про нелегке повстанське життя. Пройшов Буковину, Карпати, Придністров’я… Чотовий, сотенний… А зараз командує боївкою… Розмовам не було б кінця-краю, якби їх, обвішаних трофейною зброєю, не перестріли в чагарях озброєні повстанські стійкові…
На постої боївки її провідник Богун, розпашілий і незвично розчулений, познайомив друзів із новим бійцем, псевдо котрого оголосив після деякої заминки… “Брат”.