Слова мої помножаться колись…Тамара СЕВЕРНЮК

Чорний вітер

Стою в житах… А там, за житнім полем,
Кудись біжить дорога в далечінь.
І чорний вітер, ще не охололий,
Окрай дороги виживляє тінь.

Так, начеб справді він за кимось стежить…
З косою, що незрима на плечі,
Заходить сонце за земне безмежжя,
Про щось — між себе — шепчуться кущі.

Смиренно-тихе їхнє шепотіння,
А чорний вітер нашорошив слух…
Стою в житах, в гарячім палахтінні,
І не зважаю на смерковий пруг.

А вітер, вітер все когось шукає,
Його коса невидима дрижить,
А тінь невловна всесвіт обіймає,
А та дорога все кудись біжить…

Гора  Чернеча…

Почнеться май — душа холоне,
Пече вогнем печать золи.
…І одпрягли на мості коней,
І на руках його везли

Уздовж Дніпра. Уздовж Скорботи.
В його — нарешті — вольні дні.
О воля, воля… Де ти? Що ти?
Вінок терновий на труні.

Свинцевий гріб. Сльоза таїнна.
І німота — як сон цупкий,
Та гомоніла Україна:
А пам’ять шаблі? А — віки?

А степ? А кручі? Добра сила?
Горбів у світі тьмуща тьма.
Але висока ця Могила
І цій Горі — сестри нема,

І дух кобзарський ще не вимер,
І не погасла слова суть,
І висоти найвищий вимір —
Ті душі, що її несуть.

При великому…

Бійся слова, що мовлене всує,
І не вішай живого на крюк.
Златоустик ізнов галасує
Про любов — біль Тарасових мук,

Біль його перехресних принижень,
І ярів, де Украйна лежить…
Бійся слова, що гаслами дише
При задумі тяжкій — верховіть.
Галас… Гасла… — споріднені звуки,
І від них вже знайома луна…
Так здіймались скулачені руки
До любові… Пручалась вона.

Бо вже знала: в парчеві порізи,
В чорним хрестиком вишиті дні
Златоустик єлейно пролізе,
Або й в’їде на білім коні.

Ми з коріння — Шевченкові діти,
Ми всотали у кров — боротьбу,
Щоб не вмерло в крові заповітне…
Перетнімо ж провини тужбу

Добросердям роботи. Не криком!
Не биттям в порожнісіньку грудь.
При великому будьмо великими,
Пам’ятаючи страдницьку путь.
Злам

Зламався шлях. Шепоче злам: “Спіши…”
Стійка печаль — ні риски, ні півслова.
Немає Вас… і голодно душі,
Снується біль, як ниточка сурова.

Бенкетний дім зростає на очах,
Та що печалі, хто у нім домує?!
Немає Вас… І тонко тьмить свіча,
І ще тонкіш бузковий пах димує.

Біжать стежки від шляху вусібіч,
Куди-яка… Ніхто їх не займає,
А понад злам — одна одній навстріч
Моя і Ваша —

Хоч і нас — немає.

Безпритулля…

Спадає стемнення завіса,
Співає Тихонов й Аліса,
І тиха вόда греблі рве,
І безпритулля вік збігає,
Що він забрав — ніхто не знає,
А я читаю Талалая,
Що теж не знати-де живе.

Закинув шлях за білу хмарку,
Відклав перо… Відсунув чарку…
І вимкнув світло…
— Не гаси! —
Ніхто не встиг спинити руку,
Щоб відвести цю чорну муку…
Тепер ідуть туди без стуку
Всі безпритульні голоси…

Співає Гмиря й Кириченко,
Козловський і Мірошниченко…
Такий короткий вік і час…
А ми, немов прибиті мором,
Усе говоримо… говорим…
І не пече нам душі сором,
Як мертві дивляться
На нас.

*  *  *

Ці лукаві плачі в непристойностях гри,
Ці топтання брудні по святинях
пречистих,
Надосадили душу, хоч впадь та й умри,
Аж тоді вчуєш спів, що у висях не вистиг.

Ця пустеля блукань, підмальований шлях,
Ці розгублені дні, мов розсипані вишні,
Запеклись на потрісканих правди устах,
Аж здригнулися з жаху дороги колишні.

Озирнуся на мить. Дотулюся до них…
Там, на смертному тлі, поряд Авель і Каїн.
А з полотен життя стільки барв осяйних!..
Приголублю святе… За гріховне —
покаюсь…

Пригублю пелюстки насторожених мальв.
Із лукавих плачів сльози вивільню щирі…
І вони освятять золоту пектораль,
І займуться шляхи благостиною в мирі.

Вівтарі

Не вірю в підлість. Злоби не приємлю.
Хоч мук від них спізнали ми сповна.
Та скільки нас? Я думаю про землю —
Як тяжко нині вражена вона…

Хто чим захоче, тим об неї вдарить,
Спадають трави з висхлого лиця.
Історіє! Що ж у тобі владарить,
Що ні початку несть, ані кінця?

Вже стільки слав посаджено на палі,
А слів, а слів — аж серце осліпля!
Історіє, а далі що? А далі?
На чий вівтар впаде моя земля?

Недобрий дух слабка душа вдихає —
Летить недобрий пил земних доріг.
Громи стихають. Кров не висихає…
Це добре знають терті вівтарі.
*  *  *

Опертись на камінь, незрушний, як доля,
Один серед степу, поміж ковили.
Вдихнути відбуле і видихнуть: воля!
Вклонившись дорогам, якими пройшли.

Ми там спотикались об різне каміння,
Об жах оніміння на мертвій траві.
Єднались і ранились в згубах боріння,
Та стигм не лічили — прозрінням живі…

Прозрінням і поступом в недовідоме,
Щоб, врешті, збагнути, пізнавши світи,
Що в самовигнанні  із отчого дому
Єдиний рятунок — вернутись туди.

І легко зітхнути: солодка неволя —
Вертатись й вертати своєму своє.
Опертись на камінь, незрушний, як доля,
Який всепрощенням тобі постає…

*  *  *

День проминув, як минають сніги й
листопади,
В храмі надій шерехтять гострі
сколи скорбот.
Тихе моління зривається з серця: не падай
В мул перебіжних, заляканих вирами вод.

Вири — це гарт, це очищення духу від смути,
Втомлені крила на хвилях полегші спочнуть,
Мул не минає… Чіпкі його спрутові пута,
Не загубись. Не згуби свою істинну путь.

Ти не зав’язнеш в “нічому”, в “ніде” і
в “ніколи”
І не зречешся ні битих, ні вбитих доріг.
Станемо разом в очищене вирами коло,
Переступивши і лет, і падіння поріг.

День проминув, як минають свята і напасті,
Сяйво по тому зійшло голубе-голубе…
Слово чекало й діждалось святого причастя,
Серце людське — через нього —
почуло себе…

Освідчення…

1.
Вітчизна! — Це слово, як дума старої
дзвіниці,
Як чари Куїнджі над тьмарищем
довгих ночей.
Ти дивишся зорям самотнім у темні зіниці,
А зорі самотні шукають привітних очей.

Вітчизна! — Ти пам’ять голгоф, і хреста,
і зернини,
Задимлених нив, де зросли бур’яни забуття.
І куля, яку посилала людина людині,
І зірочка та, що вінчала і смерть, і життя.

Вітчизна! Ти кара і мука моя, і неволя,
Незрушна печаль… Але ти сумноту
полиши…
Вітчизно моя! Моє щастя, і втіха, і доля,
Дивись в мої очі — там світло Твоєї душі.

2.
Ти в серці лишилась такою, якою була.
Чужий мені вишкіл озлоби
безбожницьких сил.
Мій щит — а не меч — твоя велич, рождена
з тепла,
І з люто плюндрованих чистих
високих могил.

Їм квіти травневі, як душу нетління, несу,
Безчестя твоїх заколотників – ложних синів —
Тебе не зганьбило… Лиш гірко
помножило сум,
Чим далі від честі — тим ближчає
праведний гнів.

Я родом з твого найвірнішого із поколінь,
Зів’януть чужинці… Минеться хвала і хула.
Ти в серці лишилась для гордості —
не для хвалінь,
Найбільш — для любові, з якою і вмру,
як жила.
Ворота

Не всі заспраглі ще перевелись,
Не всіх данайців і дарів бояться.
Слова мої помножаться колись
І ненаситні злидні спопеляться.

Уста неложні душу збережуть
Від руйнувань і сорому, і зблуду.
І вища мудрість вкаже віщу путь
До тих воріт, де жебраків не буде.

*  *  *

А я все йду, а я все йду до тебе,
Хоч із могό крайсвіття не дійти.
Твоє чоло торкне цілунок неба
І ти збагнеш принаду висоти.

Не ту, де сон, в якім ніщо не сниться,
Чи лиш громів кинжальний перетлум,
А ту, де вільна вічності служниця
Єднає межі душ людських і дум.

Але пощо мені оті єднання,
Коли з тобою ми, немов чужі,
На тій межі, що може не остання,
Але яка не має сторожі?!

До тебе йду без тебе… та з тобою,
Моє крайсвіття осипає без.
Нащо сторожа, де царюють двоє,
Хай і порізно… та з велінь небес.

О. О. М.

Десь край лісу Ваш дім… Ну а мій в
автопеклі  носиться.
З Вами — тиша висот… А зі мною лиш
автогроми.
Вам і в тиші не чути, як серце до серця
проситься.
Так не чують тепла зачакловані стежі зими.

Сніг нашіптує блюз. Дивовижно близька
мелодія.
Ви далеко… То й що? Віддаляє не відстань,
не час…
Може, вперше в житті так насправді
щаслива сьогодні я,
Може, вперше в житті все так осторонь
світу і нас.

Я шукала себе понад межі, табу і умовності,
Дух то падав, то знов підіймавсь
на пробите крило.
Я шукала й знайшла… і живу в нерозгаданій
повності
Поза тим, що було, і що бути ніяк не могло.

Десь край лісу Ваш дім… Висота… І мене
Ви не знаєте,
Ви далекий… То й що? Велемовна незнань
тишина.
Вільноплини чуттів… І забутість поранень…
Осяяння…
І щаслива, щаслива, щаслива моя однина…

*  *  *

І справді — що в світі нового?
Все вертає на круги своя.
Але стежечка кожна й дорога
Починаються з власного “Я”.

І нема на землі їм подоби,
І для кожного з нас — не знайти.
Всі ми наймити часу до гробу,
Та ні хвилечки не осягти.

Хай ті хвилі-хвилини лиш тіні,
І здається, що вловні вони,
Та у шпарах камінь — їх коріння,
А в корінні — зерно таїни.

Кожен прагне дістатись до нього,
І дарма, що одвіку… Дарма…
І насправді — нічого нового…
Є дорога… Подоби нема…

м. Чернівці

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment