Україна ще не усвідомила всієї величі Тараса!

Легка життєва дорога ніколи не випадала борцям-українцям. І чим більше той борець старався за долю свого народу, тим важче складалася його доля. Тому не дивно, що й доля людини та поета Шевченка була такою гіркою: із 47 років життя 24 був кріпаком, понад 10 його тримали під арештом, тож для більш-менш вільного життя й праці йому дісталось десь понад десять років. Та й у тих куцих роках йому більше щастило як маляреві, — треба-бо знати, що Шевченко був видатним малярем, який стояв на рівні кращих малярів Європи, проте поетом він був набагато видатнішим, отже, своєю поезією затіняв себе як маляра.
Однак велич Тараса Шевченка насамперед у тому, що за той короткий час він зробив для України більше, ніж зробили для неї сотні інших діячів чи й десятки різних організацій та установ. Усе це давно визнано в Україні та й у світі, йому звели пам’ятники, його іменем назвали університети, бібліотеки та музеї, площі, вулиці, парки, сквери, об’єкти та установи; мільйони людей в Україні та світі, які мали змогу бодай почути про нього, по-справжньому полюбили й поважають його, — тому рівно через рік цілком заслужено відзначатимуть двісті років від народження геніального Тараса Шевченка.
Однак усе це не суперечить тому, що ми й сьогодні повністю не сприйняли та не зрозуміли велич цієї людини. Ще не вся Україна знає та усвідомлює роль, місце і значення Шевченка для нашої сучасності та майбутнього!

Юрій БАЧА,
професор української літератури,
м. Пряшів, Словаччина

Без життя й творчості Тараса Шевченка навряд чи дійшло б до визнання української мови, української літератури, українського народу як окремого, самостійного народу з багатою історією і великою культурою. А без визнання мови, літератури й народу не визнали б Україну як державу українського народу; рівно ж визнання права того народу на життя та й розвиток на рівні з іншими народами не було б! Отже, не було б ні сучасної, ні майбутньої України!
Український народ, хоча вже в ІХ столітті він мав свою Київську Русь — державу не тільки європейського, а й світового типу, рівня та значення, хоч і пізніше не раз засвідчив здатність зорганізувати своє державницьке життя, давно перед Шевченком і довго після нього не був гарантований від знищення та зникнення як суб’єкту історії Європи та світу насамперед тому, що на його існування та право мати свою самостійну, вільну й незалежну демократичну державу весь час зазіхали два найближчих і найпотужніших сусіди — Росія та Польща.
Отже, якщо ми, згідно з правдою, говоримо про довготривалу боротьбу нашого народу за своє вільне й повноправне державницьке життя і визначаємо в цій всенародній боротьбі окремі періоди чи етапи — успішні чи менш успішні (успіхи чи й поразки), і визначаємо в них заслуги окремих осіб чи колективів, які до такого стану чи результатів боротьби доводили, то, на моє глибоке переконання, ми ще повністю не усвідомили і не визначили принципову, навіть основоположну державницьку роль, місце і значення Шевченка та його позицію у цій всенародній боротьбі.
Із цієї точки зору наш Тарас був не тільки поетом та малярем світового рівня, він був геніальним, універсальним представником свого українського народу на домашньому та міжнародному рівні. Український народ сторіччями не мав своїх захисників у європейському чи світовому товаристві. Хто й коли хотів — той Україну чи її народ визнавав, навіть хвалив її у порівнянні з іншими державами, хто не хотів — не визнавав її і безкарно паплюжив.
Як правило, саме наші найближчі сусіди не дотримувалися угод і договорів із Україною, а найкращих синів України — борців за права народу — наші недоброзичливці й вороги називали зрадниками, піддаючи їх анафемі. Не лише російські царі та їхні міністри валуєви не визнавали українського народу, його мови, культури (з якої чимало поприписували собі) та вчили українців, як їм розуміти свою історію, а й сучасні царі-путіни та — ніби! — українські міністри табачники продовжують у тій самій політиці не визнавати Україну, український народ, його мову і культуру, навчають нас, як нам розуміти свою історію, кого вводити в історію, а кого виводити, кого вважати героями та будувати їм пам’ятники (Катерині, Сталінові), а кого не визнавати бійцем за волю українського народу й за самостійність і незалежність України.
Саме підготовка до історичного за своїм значенням 200-річного ювілею від народження Шевченка має стати переломним моментом передусім в оцінці його значення у визвольній боротьбі України та українського народу.
Геніальний Тарас Шевченко добре знав і чудово розумів історію України. Тому був безпощадним критиком усіх державних і національних недоліків України й українського народу. Водночас він був далекоглядним провісником майбутньої долі свого народу та його держави.
Шевченко так глибоко, всебічно розумів тенденції розвитку усього суспільства, так логічно аналізував причини такого рівня життя народу та його бездержавного стану, що, фактично, з того глибокого розуміння та аналізу випливали також завдання — по-сучасному кажучи, — для “всієї вертикалі влади”, для народу і суспільства, для глави неіснуючої тоді української держави, для голови неіснуючої тоді Верховної Ради та такого ж неіснуючого тоді голови Уряду України, але й для багатьох міністрів (закордонних справ, культури, освіти, торгівлі, господарства та охорони навколишнього середовища) та інших босів сучасної еліти. Та й то ще не весь обшир інтересів Тараса. Шевченко постійно та неймовірно щиро і глибоко захищав ще й матерів, вдів, сиріт, покриток, всіх отих рабів німих, довкола та на захист яких ставив своє невмируще СЛОВО!
Хіба не Шевченко давав історичну оцінку і цілим періодам історії України, і діяльності окремих керівників тих періодів боротьби? Хіба не він писав про “варшавське сміття, грязь Москви”.., про тих, хто пруться на чужину шукати доброго добра.., про тих, хто знають всі мови слов’янського (нині світового) люду — крім своєї? Хіба не він — пробачте за недоречно м’яке слово! — натякав, що “колись будем і  по-своєму глаголить, як німець покаже та до того й історію нашу нам розкаже…”? Хіба не він вказував на багатьох із нас, на “славних прадідів великих правнуків поганих…”? Хіба то не його характеристика тодішньої української еліти: “Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі”? Хіба то не він бачив як “куций німець картопельку садить”? Хіба не він вірив у часи, коли “врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”? То де той час? Коли почнемо виконувати ті завдання, поставлені перед нами Тарасом? Хіба то не він писав про “лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, і вірив, що “оживуть степи, озера…”? — а між тим висихає Дніпро, засмічуються і зникають сотні рік і річок, озер і ставків… — хіба за такого стану наших українських справ у задекларованій, проте ще досі не реалізованій, вільній демократичній державі можна твердити, що ми повністю сприйняли й зрозуміли всього Шевченка?.. І хіба у такій ситуації маємо право твердити, що поширюємо та поглиблюємо шевченківські традиції? То в чому і де те поліпшення, поширення, поглиблення, розуміння, те сприйняття та реалізація його геніальних спостережень та передбачень?..
Прикладів такого нашого не-до-по-розуміння значення життя й творчості Тараса Шевченка для мертвих, і живих, і ненарождених в Україні і не в Україні сущих українців (які торкаються і найвищого Олімпу, всієї “вертикалі влади”, і решта “еліти”, але й отих, рабів німих), можна б наводити без кінця і краю. Однак розумним й кількох натяків вистачить для уяви, як можна (та й слід!) розуміти потребу творити атмосферу справжнього пошанування, осмислення, переосмислення та прискореного наближення духовного всесвіту Тараса!
Водночас треба припускати, що, може, все те не аж таке трагічне, як з відстані, звіддаля, бачимо й розуміємо наші українські справи чи бодай окремі аспекти її сучасного стану. Зрозуміло, ми можемо помилятися. Проте так само не виключено, що справжня ситуація наших справ ще складніша, і без нашого активного втручання у її вирішення вона буде мінятися — якщо у позитивний бік — то дуже повільно, а коли, не дай Боже, у негативному напрямку, — то й дуже небезпечно.
У сучасному українському суспільстві, без сумніву, переважають люди, свідомі величі та неперевершеного значення життя й творчості Шевченка для подальшого життя українського народу та, зокрема, для впорядкування його державницького життя, однак частина суспільства починає набувати переконання, що активний вплив Шевченка за двісті років ніби вичерпався, і тому нам потрібно нового Вашингтона… і навіть аргументують тим, що й сам Шевченко задумувався над тим, “чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?”
Як на мене, насамперед нам треба вчитись так, як треба, і навчитись творчо використовувати ту спадщину всього українського народу (та й усе краще зі спадщини інших народів), яку ми маємо, яку передали нам у спадок наші численні мудрі й чесні, відважні й витривалі в боротьбі попередники. Безперечно, нам потрібні тисячі й тисячі мудрих, чесних, розумних, розважливих та витривалих працівників, навіть борців! — для кожної галузі нашого життя. Нам потрібна справжня свідомість. Коли Шевченко зрозумів, що на золотому престолі кабан годований сидить, то він так і сказав про кабана годованого. Коли він побачив царицю “мов опеньок засушений”, то він так і оцінив цю першу леді імперії! Але й народові сказав своє: “О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися Вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!” Отже, нам треба ставати собою, усвідомлювати персональну відповідальність кожного за все, що діється з нашим народом та в нашій державі. Урочисті чергові чи позачергові з’їзди чи пленуми, пустопорожні збори, мітинги, марші прихильників одного угруповання на одній вулиці чи площі з нагоди його ювілею, і подібні дріб’язкові маніфестації, протести чи демонстрації на кілька годин або на день пізніше на тій самій чи на сусідній вулиці або площі з нагоди цього ж ювілею, рівно ж прийняття недодуманих, поверхових резолюцій, маніфестів, заяв чи прокламацій, про які вже завтра не згадають навіть організатори таких “заходів” — жодних позитивних результатів не принесуть, і навіть за наявності новоявлених Прометеїв — при сучасному нерозумінні основної потреби об’єднати всіх незадоволених і виступати спільно всім народом — не принесли б!
А для любителів мітингів чи урочистих засідань, з’їздів чи пленумів можна б запропонувати хіба позачергове — не урочисте, а суто робоче! — засідання Верховної Ради за умови, що всі її депутати забудуть, інтереси якої партії захищають у тій же Верховній Раді, і щиро сприймуть Шевченкове розуміння завдань та перспективи України і, — виходячи з його розуміння завдань і потреб українського народу, — випрацюють програму виведення України з кризи і програму розвитку Шевченкової України та українського народу.
А оскільки депутати сучасної ВР України такої трансформації своєї позиції та свого ставлення до рідного народу не здатні здійснити, то в такій ситуації потрібне — як мінімум велелюдне всенародне віче для виявлення народного розуміння стану й потреб України, а не мітинги, організовані претендентами на імунітет, на парламентські пільги чи на владу над народом!
Тож використаймо не тільки цьогорічні шевченківські свята, а й кожен будень для повного зрозуміння значення життя й творчості Тараса Шевченка для нашого сьогодення та завтра. Нарощуймо в собі усвідомлення потреби активної праці кожного громадянина-українця для остаточної перемоги справді безсмертних ідей Тараса та для остаточної і повної реалізації самостійної — вільної і незалежної України — держави українського народу та всіх громадян України!
До цього закликав нас — і мертвих, і живих, і ще не ненароджених тоді в Україні і не в Україні сущих, а отже, всіх нас. Бачите, Тарас уже тоді знав, що коли ми не будемо вчитися так як треба, то наша недоля розтягнеться надовго, а ми нерозумінням наших завдань та обов’язків перед народом допрацювалися до того, що кожен третій українець, мільйони українського люду! — опинилися поза Україною і тиняються світами!..
Тарас Шевченко дає нам величезну нагоду: рівно через рік по-справжньому, з глибоким розумінням його заповіту — активно та дієво відзначити двохсот­річчя від його народження.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment