Серед народних депутатів України, на жаль, дуже мало тих, хто вболіває за Україну до глибини своєї душі, а ще менше таких, хто вболіває за неї до глибини власної кишені. Рідкісним винятком із цього правила є Володимир Дмитрович Бондаренко. Окрім тих численних суто депутатських обов’язків, які Володимир Дмитрович уже багато років поспіль виконує без зайвого галасу, дуже притаманного чималій кількості політиків сьогодення, вистачає у Бондаренка ще й різних громадських ініціатив, які він сумлінно втілює в життя. Благодійництво Володимира Бондаренка поширене на різні суспільні сфери: медицину, культуру, спорт, опіку над знедоленими, сиротами.
Під час Помаранчевої революції на його життя було вчинено замах. Подія підштовхнула до побудови церкви на місці, де це трапилося. 2005го храм Святого Дмитра Солунського УПЦ КП освятили. Біля храму Бондаренко створив музейскансен, де представлено 9 перевезених із різних куточків України старовинних хат із повним відтворенням побуту селян. У цьому музеї постійно відбуваються народні свята. Скансен “Українське село” біля с. Бузова став місцем відпочинку киян і гостей міста, а також осередком для проведення різноманітних тренінгів, семінарів, екскурсій. Отже, спілкуємося з народним депутатом України Володимиром Бондаренком.
— Володимире Дмитровичу, Ви — відомий політик, державний діяч, меценат. Виокреміть із літопису Вашого роду ту струну, ту течію, які сформували Вашу вдачу й громадянську позицію.
— Коли читаю окремі сучасні терміни, наприклад, “дільнична виборча комісія” (скорочено — ДВК), я згадую документи, де бачив записи “сослать на ДВК”. Там ДВК тлумачилося як “Дальний Восток” — енкаведистський напис, який стосувався більшої частини мого роду. І коли в 1960х роках Микита Сергійович Хрущов дозволив повернутися в Україну тим, хто туди потрапив, то і зараз на Херсонщині в Білозерському районі живе частина мого роду. Частина залишилася на Далекому Сході, частина — в Красноярську. Нещодавно я отримав унікальні документи періоду Івана Мазепи про те, як мій рід розвивався, які козаки в ньому були. Також маю сповідний розпис 1915 року, в якому значиться мій дід Павло 1906 року народження, його сестричкаблизнючка Теодора та інші родичі. Я знаю імена своїх прадідусів, прабабусь. Це були люди, які жили на цій землі, виховували дітей, тяжко працювали. Я ще пам’ятаю в 1950ті роки один із млинів, який колись належав моєму прадідові. Я й сьогодні можу показати шкільну їдальню в рідному селі Охіньки Прилуцького району на Чернігівщині — це хата одного з моїх прадідів. Якось, приїхавши туди, я сказав директору Миколі Полікарповичу, що готовий фінансувати нормальне утримання школи без жодних претензій на повернення будівлі, просто тому, що це хата мого прадіда. А таких об’єктів, що належали моїм предкам, на території села 12. Коли радянська влада заслала одних на ДВК, інших заморила голодом, то ті, хто залишилися, користувалися тим майном як суспільним.
Тривалий час нам про це не розповідали і я не знав багато чого. Дізнавався, як і мої однолітки, про все значно пізніше. Я не знав, що грав у футбол на специфічному полі, обнесеному ровом, який насправді був голодоморним цвинтарем, хоча на ньому не було ні горбочків, ні хрестів. І там зариті без відспівування тисячі людей… Це все формувало і формує мене — характер, погляди на життя.
Якось замовив у бібліотеці Київського університету, де навчався на історичному факультеті, деякі твори доби УНР, діячів того періоду. Після цього мене кілька разів запрошували на бесіду в спеціальні органи, дізнавалися, чому я цим цікавлюся. Пізніше багато інформації отримував через специфічні канали. Було очевидно — від людей ховали правду. Тому багато з тих, хто свідомо чи несвідомо був у комсомолі чи партії, не обов’язково не люблять Україну.
Система блокування правдивої інформації і нині діє. Хоча багато чого вже зрозуміло. Міфи про злочинців у Карпатських лісах творили і творять сьогодні люди, які є ворогами для України. І тоді, і тепер ніхто не хоче говорити правду про Голодомор. Це тільки моя мама могла розказати, як вони лежали з сестричкою опухлі від голоду, а в хату зайшов її дядько Сергій (який пізніше загинув на війні) з голодними очима і став спиною до чугунця, де варилася дрібнюсінька картопля. Цю картопельку змішували з бруньками липи, лободою, варили і по скляночці на день споживали. Поки господарі ледь ходили по хаті, він почав витягати з киплячої води картоплинки і разом зі своєю обвареною шкірою з’їдати.
Україна пройшла страшний шлях, тому коли осмислював його як людина, яка має стосунок до історичної науки, визначив кілька моментів, які важко зрозуміти з точки зору здорового глузду. Чому Троцький віддав наказ про знищення 10 тисяч офіцерів царської армії, які перейшли на службу до радянської, українського походження? Чому 1930 року нанесли найжорстокіший удар по українському селянству, яке заганяли у колгоспи? У селянина забрали коней, плуги, борони і він не зміг далі існувати одноосібно… Чому був Голодомор, потім — жахливий удар по інтелігенції?
Проаналізуймо втрати України в Другій світовій війні. Путін нещодавно заявляв, що Росія і без України виграла б війну. Як пояснити це пам’яті мого діда Павла, дядька Сергія, які загинули, другого дядька Григорія, який був двічі прострелений, чи іншого дідуся Павла, який повернувся з контузією і помер трохи більше як за 10 років після війни?
Далі — так зване ФЗО. Я знаю про долі молодих хлопців і дівчат, яких рекрутували на нові виробничі бази, силоміць забирали з середовища, де вони жили. Хлопці переважно сиділи у в’язницях… Це ті удари по Україні, які тривають досі. На жаль, у нашого народу ніколи не було легкої долі й досі немає. Серед багатьох інших чинників є той, який називається цілеспрямованою політикою сусідньої держави щодо всього українського. Коли говорять про “старшого брата”, — я все розумію, у сім’ї може бути старший брат, авторитет, захисник меншого, але щоб присвоювати собі таке велике імення на тлі подій, що відбувалися, — потрібно мати велике нахабство.
— Відчуваєте себе більше чернігівцем чи киянином? Що перемогло, коли засновували етнографічний комплекс “Українське село”?
— Якщо говорити про те, хто я — чернігівець, полтавець чи киянин, — я українець. І абсолютно чітко, цілеспрямовано робив цей комплекс так, аби об’єднати шість основних етнографічних регіонів (Карпати, Полісся, Поділля, Слобожанщину, Середню Наддніпрянщину, південь України). Я пишаюся, що Чернігівщина була колись настільки великою, що доходила до північних морів, а Москва була лише маленьким селом за межами цієї розвиненої території. Тому я сьогодні належу до Чернігівського земляцтва. Проте в душі довго переконував себе, що я полтавський козак, тому що Прилуцький і Ніжинський полки штучно приєднали до Чернігівщини, аби підсилити економічні можливості цієї області. Але більшу частину життя я киянин, і чимало, мені здається, позитивного зробив для міста.
У нас є сімейна традиція, яку започаткувала моя донька Ольга. Вона розвідує зі своїм чоловіком і сином цікаві місця, а потім дає нам орієнтир. Так ми об’їздили майже всю Україну: театри, культурновиховні центри. Всюди є цікаві місця. Україна — прекрасна. Вона така різна і єдина, що радієш, коли бачиш цю єдність, незважаючи на те, що нас постійно намагаються розшматувати.
— Як народилася ідея “Українського села”? Чим керувалися? Чому обрали місцем розташування скансена село Бузова КиєвоСвятошинського району? Яка перспектива Вашого музеюскансена та подібних комплексів у сучасній Україні?
— Мене питають, чому не в Києві? А скажіть, що за Леоніда Михайловича можна було зробити в Києві? Чи можна в нього випросити шматок землі? Він віддавав землю під що завгодно: перепрофілювати 300 гектарів запроектованої промзони під житлову забудову, знищити два проекти депо на Лівому березі…
У Бузовій була захаращена територія, фактично смітник із сусідніх дач, із Миколаївки. Я почав із того, що довів до відома сільської ради, що вивозитиму сміття і створю тут щось для відпочинку. Загалом із тієї території вивезено 214 вантажівок тільки великогабаритних і хімічних відходів. Спочатку звели церкву, потім — хати, а сьогодні все вже “в плечі тисне”. Є плани на майбутнє. Це поміщицька субкультура, яка була в кожному селі: маєток, допоміжні будівлі поміщицької садиби (псарня, конюшня). Ще збереглися поодинокі будиночки середньо і дрібнопомісних дворян. Їхній побут, меблі, система організації життя зовсім інші. Багато з них були дослідниками, письменниками, музикантами. Я знайшов кілька таких покинутих будівель, але тільки домовлюся про перенесення — влада змінюється. Уже чотири “комплекти” змінилося, а “віз і нині там”.
Це один напрям. Інший — козацька фортеця. Це зовсім інша організація життя, набір приміщень тощо. Або музей техніки, або побут українського селянина 1960х років… У мене планів безліч, але території бракує.
Сьогодні люди тягнуться до етностилю в одязі, в декорі. А в мене інше завдання — ми системно показуємо побут із тодішнім виробництвом: олійниця, кузня, хлібопекарня, гуральництво, бондарство, писанкарство, ткацтво тощо. У перспективі в нас буде 21 професія відтворена в робочому варіанті. Це те, що треба розвивати. І переважна більшість цих професій знаходить сьогодні соціальне замовлення. Проте є й такі, які необхідно просто зберегти, наприклад, колісник, який гнув ободи.
Сьогодні я хочу, щоб такі скансени були в туристичній системі України. Ми стали членами “туристичної марки”. Це колекційний знак об’єктів Східної Європи й дуже ефективний спосіб розповсюдження інформації про скансен. Такі центри повинні бути в різних регіонах і, можливо, об’єднані в кільцеву систему, щоб можна було, присвятивши цьому певний час, об’їхати всю Україну або якийсь регіон. Я радий, що скансени виникають, вони не є конкурентами, а навпаки, підсилюють справу.
— На Вашу думку, які сьогодні найглобальніші проблеми українського села? Як опозиція може вплинути на їхнє вирішення?
— Сучасне українське село практично на 100 % залежить від форм господарювання. В основі сільського життя була праця, використання плодів цієї праці, справедливий їхній розподіл. Сьогодні цей баланс порушено. Лише спорадично деякі господарі в Україні демонструють феноменальні речі. Так, на Херсонщині я був у одному господарстві, до якого хоче приєднатися вся область. Жінка, яка його очолює, нічого не вкрала, не переписала родичам, — у неї все працює, село процвітає. Діти, які закінчують виші, повертаються до рідного села, бо там є робота. Одних тільки культмаспрацівників у них 18, понад 30 спортивних тренерів. Таких господарств в Україні, на жаль, небагато.
Українське село мусить відродитися, а відродити його може тільки фермерство (колись його називали куркульством). Фермер — потужний сільський господар, який має не малий шматочок землі, а достатню кількість, може мати найманих працівників, які готові працювати. Село повинно трансформуватися, як у всьому цивілізованому світі, а не знищуватися, як у нас. Чинники нищення села — алкоголізація, знищення робочих місць, — працювали багато років, а сьогодні до них додалися ще й ті, які ніколи не діяли. Електронні засоби комунікації призвели до нищення села як депонента української мови, звичаїв і т. ін. Це глобалізація.
— Для кожної свідомої людини, особливо молодої, питання майбутнього української держави має виняткове значення. У Вас солідний стаж у державному управлінні. Як оцінюєте, з огляду на сьогоднішні реалії, українську перспективу?
— Фактор оцінки — тенденції, які є в Україні. Після проведення виборів партійне керівництво підбивало підсумки. Перше місце дали одному з центральних районів, а нашому, Святошинському, — останнє. Я звертаюся до цих “діячів”, запитую, як ви так рахуєте? Наш район набрав на 8,3 % голосів за нашу політичну силу більше, ніж інший, а від найгіршого ми відірвалися майже на 20 %. А мені відповідають, що у них у системі підбиття підсумків є, наприклад, кількість згадок у пресі, кількість зарахованих у партію людей. Кажу, хлопці, я вам відкрию один секрет — інтегрованим покажчиком якості роботи під час виборів є кількість набраних голосів. Інтегрованим покажчиком IQ суспільства є кількість лауреатів всесвітньо визнаних премій, на кшталт Нобелівської, на кількість населення країни. Покажчик якості життя — його тривалість. Якщо японці живуть 87 років, то у них якість життя краща, ніж у нас, бо в Україні живуть набагато менше. Тож сьогодні індикатором ставлення громадян до своєї країни є кількість охочих покинути межі нашої держави. Це було завжди, Україна “перевиробляла” народ на своїй землі, але сьогодні тенденція до виїзду, на мій погляд, жахлива. Такі тенденції необхідно змінювати.
Спілкувався
Євген БУКЕТ
