Ігор Калинець. Поет-шістдесятник. Колишній дисидент. Громадський діяч у незалежній Україні. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка; Літературної премії імені Василя Стуса; Літературної премії імені Івана Франка (Чикаго). Поетичний доробок Ігоря Калинця — 17 збірок, згрупованих у двох циклах: “Пробуджена муза” (муза шістдесятників, 9 збірок), “Невольнича муза” (8 збірок із 1972—1981 років — часу ув’язнення).
Про що розмовляємо? Про літературу, про державу, про роботу над підготовкою і виданням книг дружини Ірини Калинець, яка минулого року відійшла в засвіти… Пан Ігор має на все свій погляд: колись це трансформувалось у поезію, а згодом — у творення літератури для дітей, у громадську діяльність, у постійну роботу над собою.
“Нас об’єднувала
дружба і якісь серйозні розмови”
— Пане Ігоре! У своїй розповіді “Усмішка приятеля замолоду Теодозія Старака”, що в книжці “Про декого, про дещо”, Ви з сумом зазначаєте: “Я вступив 1956 року до Львівського університету, і перший рік навчання — якийсь тьмяний, не освітлений радісними усмішками студентів чи викладачів. Не відчувалося безтурботної юности”. Чому так песимістично?
— (Сміється). Я не знаю, чому я так сказав, мабуть, під певний настрій: звикав до Львова, до студентського життя. На жаль, тоді не було великої радості, не було товариства. Головне — на лекції піти, іспити скласти… Безтурботність з’явилася вже на другому чи третьому курсі, коли після поїздок до колгоспу ми трошки збраталися. Створилася гарна група хлопців (примкнули й дівчата), дехто — зі старших — встигли вже у концтаборі посидіти (Богдан Завадка, Теодозій Старак, заочник Євген Наконечний, що з нами здружився). Усі вони вже покійні. А ще — Омелян Нестайко. То були старші хлопці, пов’язані згадками про Львів кінця п’ятдесятих. Трьох з них після вбивства Ярослава Галана заарештували. А ми, молоді, потягнулися за ними, за їхнім життєвим досвідом, з їхньою загадковою тюремною біографією. Тому це товариство стало мені цікавим. Веселі й дотепні хлопці.
— Як Теодозій Старак, наприклад? З ним, до речі, наприкінці 90х мені вдалось познайомитись і опублікувати в пресі кілька інтерв’ю…
— Усі потроху були цікавими. Але Теодозій Старак — особливо. Нас об’єднувала ця дружба і якісь серйозні розмови. Ми читали праці Дмитра Донцова, зокрема його “Вісник”. Звідки все це бралося, — нині важко сказати. Щоб наші посиденьки не нагадували засідання якогось підпільного товариства, надто серйозно, — хлопці “балагурили” — “пиворізи”. Ходили на пиво коло університету. Назвалися — “Ґабінет” (Б. Завадку називали чомусь Гомулкою. Ще був і Циранкевич — член нашого “Ґабінету”). Тому ті серйозні вечори видавалися жартівливими, безтурботність з’явилася, навіть досить весела. То була хвиля “відлиги”. Можна було щось більше сказати, не боятися.
— А хлопці досвідчені, що побували в місцях “не столь отдаленных”, вас не зупиняли?
— Навпаки, задавали тон. Бо ми, комсомольці, після школи були налякані курсами “істматів”, “діаматів”, які нас пригноблювали. А ще ж — російськомовна військова підготовка! Отже, була певна “віддушина” в нашому товаристві. Я не дуже глибоко вивчав ті чи ті предмети, навпаки, чекав, коли поїдемо на околицю міста забавлятися. Хоч ми, звичайно, трохи вчилися. До речі, викладачі чомусь вважали, що наш курс був цікавий для них, словом — не безнадійний.
— Іван Овксентійович Денисюк Вас учив?
— Так. Багато наших викладачів пізніше з нами навіть потоваришували. Любили з нами їздити на практику. Денисюк якось згадував, що ми для них були найріднішими. Бо то були хлопці, що вийшли з ув’язнення (серед них і дівчата: Оля Горинь, Галя Сокіл). Тоді, 1956го, їм дозволили вступити до університету на денну форму навчання. Бо потім уже такого не було. Декому дозволяли — і то на заочне навчання. Дуже добре працював літературнокритичний гурток — у його засіданнях, зокрема, брали участь Богдан Горинь, Михайло Косів, Михайло Гончар…
— Пане Ігоре, подам ще одну Вашу тезу: “Ми — із змарнованого покоління, що не зазнало повноцінних хвилин у повну силу бути собою”. Невже — таки зі змарнованого?
— Звичайно. Бо в нормальній державі ми були б зовсім іншими. Якби виховувались не на марксистськоленінських дисциплінах. А так мусили вдавати з себе комсомольців, радянських людей. Чому — вдавати? Бо, наприклад, в одному з гуртожитків донесли, що студенти читали трилогію “Мазепа” Богдана Лепкого, тож кількох виключили з університету. То до певної міри свідчить, що ми не могли бути повноцінними.
— Як Ви познайомились з Іриною?
— На засіданні літературної студії. Якось я почув, що ззаду мене студентка першого курсу славістики каже: “А покажітьно мені Ігоря Калинця!”.
— А чому та студентка захотіла Вас побачити?
— У 1956му в журналі “Жовтень” були надруковані і мій, і її вірш. Ірина чомусь мене зауважила. Я також запам’ятав її вірш про червоні маки на могилах. Ніби радянський вірш. Хоч для мене — у ньому був стрілецький відгомін. Для Ірини, як потім з’ясувалося, — також. Бо радянських віршів ні в неї, ні в мене не було.
А тоді, на студії, я обернувся на запрошення Ірини, і так ми познайомилися.
— Згодом Ви, тобто члени Вашого “Ґабінету”, з нагоди Ірининого 19річчя навіть надіслали їй, Ірині Стасів, посланняграмоту. Хто був його автором?
— Недавно я знайшов ту грамотупослання, до речі, — дуже дотепне. Її ініціаторами були Петро Процик, Теодозій Старак і Богдан Завадка. Власне, та трійця й писала. (При цих словах пан Ігор показує мені ту кількаметрову грамоту, написану винятково віршами. — Б. З.).
— Ви читали твори Д. Донцова. А не боялися, що хтось донесе “куди треба”? Що, не було охочих?
— Таке враження, що не було. А ті хлопці, про яких я розповідав вище, — таки “погоріли”. Щастя, що ректором був Євген Лазаренко, якому вдалося пом’якшити ситуацію: хлопців потім відновили в університеті. Це вдалося зробити, оскільки тоді була повна розгубленість у партійних лавах.
— Чи Ви були на зустрічі 1962 року з київськими літераторами в Університеті? До речі, Микола Вінграновський, Іван Драч, Іван Дзюба приїхали на запрошення Дмитра Павличка… Що Вам запам’яталося з тої зустрічі?
— Був. Дуже багато. Це був переломний момент — не в моєму світогляді, бо він формувався і вдома, і в школі, і в університеті — як націєцентричний. Тут, у Львівському університеті, поновому зазвучала поезія. Було піднесення. Друга зустріч була в Пороховій вежі. Потім делегація поїхала в Нагуєвичі.
— Чи також з ними поїхали?
— Звичайно. Навіть маю фото “під дубом” — на пам’ять. Вразили ці зустрічі літературномистецьку Львівщину. Ми почали ставати сміливішими в поглядах, почали думати, що й поезія має бути сміливішою за своєю формою, більш модерною. Тоді гостей водили на Янівський цвинтар — до стрілецьких могил. Я подарував Миколі Вінграновському альбом з 30х років, у якому В. Залозецький розповів про творчість Олекси Новаківського. Ми, отже, хотіли їм дати щось від Галичини. Раді були поділитися з киянами своїми знаннями.
— Якось пані Ірина мені розповідала, що, коли її арештовували, Ви були десь чи не на зустрічі молодих поетів…
— То був зліт творчої молоді в Брюховичах. Нас туди завезли. Чи спеціально, чи ні — не знаю. Секретар обкому партії назвав там мене й Гриця Чубая, що ми відступили від комуністичних ідеалів, ще й Григора Тютюнника назвав (до речі, з Григором я там і познайомився). До мене підходили письменники і вітали з тим, що мене серед інших так “відзначили”. До обіду відбувався цей маленький ідеологічний погром. Потім — розваги. Але мені було якось не по собі — не хотів тої забави. І я, і Михайло Косів відчували, що мусимо їхати до Львова, так нас тягнуло. Не пам’ятаю, як ми добралися до Львова. Удома я застав розгардіяш. Як потім мені розповідала Ірина, слідчий дав слово радянського офіцера, що вона повернеться до ночі до хати. Ми чекали до ранку — не повернулася. Ірину навіть були випустили, а потім на вулиці наздогнали… Словом, на ходу начальство вирішувало… І забрали її аж на 9 років.
— Ви окремо відбували покарання?
— Так, змішаних таборів немає. Я був на Уралі, Ірина — в Мордовії. Щоправда, мене арештували через півроку.
— Кілька років тому Ви констатували, що “держава щораз більше обростає неприємними речами, які нам не під силу вже очистити”. А як нині?
— Ще й гірше, очевидно. Хоч якась надія жевріє. Бо не хочеться вірити в найгірше. Що я ще можу до того сказати?.. Мені здається, була всетаки Божа воля, що Україна заіснувала.
— Надія на молодь?
— Так. Уже з’явилося трохи згуртованої молоді, скажімо, у лавах “Свободи”.
“Я вирішив підготувати
і видати все, що написала Ірина”
— Чого більше у Вашому житті — поезії чи, так би мовити, прози життя?
— Більше було поезії. Через ту поезію я й відгукувався на певні суспільні події. Присвятив збірку Валентину Морозу, були окремі присвяти Аллі Горській, Іванові Дзюбі, Василеві Стусові… То не була поезія у вежі зі слонової кістки. Хоч я себе не раз вмовляв, що це — чиста поезія.
— Ви у таборі контактували і з поетом Тарасом Мельничуком?
— Так. Тарас дав мені імпульс до нового. Він — поет від Бога, до того ж — гнаний. Тарас був дуже розкутий. У мене були якісь канони, а він усе це ламав. Виростав з фольклорного ґрунту — на його підставі робив дивовижні речі. Він сідав і списував віршами кілька зошитів. Давав їх мені, ще й на заслання свої вірші мені пересилав. Я витягував перлинки з того безконечного плину поетичного письма, навіть передав за кордон збірку “Князь роси”. Але Тарас був обурений моїм редагуванням, бо вважав, що в його вірші не можна втручатися.
— І ця збірка побачила світ?
— Ні. Я відіслав їх АнніГалі Горбач, вона передала Струкові до Канади. Вони чомусь думали, що це — мої вірші. Словом, сталося так, що їх не видали. І добре.
— Ви якось сказали, що саме в поезії був сенс Вашого життя. А нині, коли Ви не пишете віршів, — у чому він?
— У промові з нагоди вручення мені премії Василя Стуса я писав про те, як поезія рятувала мене в Ій (до ув’язнення) і ІІй періоди мого життя. Після табору і заслання, на волі, я вже нічого не писав. Але чимось мусив зайнятися. Із кінця 80х — громадська діяльність, “Євшанзілля” (самвидавний журнал, що виходив з ініціативи Ірини Калинець. — Б. З.), але все ж кортіло щось писати. Тож узявся за твори для дітей — віршовані й прозові. Ще один момент був, коли я взявся за вірші…
— …Єжи Гарасимовича?
— Так. Я знав його вірші ще з початку 60х, коли присилали мені “Наше слово”, “Нашу культуру” (видання українців у Польщі. — Б. З.). У нього було багато віршів на лемківську тематику.
— Наскільки мені відомо, Єжи Гарасимович — з українського роду.
— До кінця я його біографії не знав. Я переклав цілий том його поезії на українські теми і хотів питати дозволу в автора на видання того тому. Але я запізнився: отець Мирон з Кракова повідомив мені, що “Гарасимович помер, я його поховав”. Дозвіл я попросив у його дружини. Пані Марія передала деякі його передсмертні записи, де, зокрема, він просив: “Вважайте мене українським поетом”. Це — третій період мого життя. А четвертий — БогданІгор Антонич. Я запізно кинувся писати про нього — вже до 100річчя від дня його народження. Це, мабуть, Омелян Нестайко (згодом — автор дослідження “Міфи імперії”) познайомив мене з поезією Антонича. А потім, працюючи в обласному архіві, я знайшов усі три книжки Антонича. І — останній період — п’ятий: це впорядкування творчості Ірини Калинець, чим я тепер займаюся, чим живу. Склав проект на вісім томів, а виходить трохи більше. П’ять томів було мені легко підготувати і видати, бо, по суті, вони вже були готові, виходили колись (поезія, проза, казки для дітей), плюс дві наукові розвідки. Я їх лише оформив, додав фотографії, епіграфи та ін. Пішло легко. А всі інші йдуть дещо важче.
— Ви чи не найближче контактували — і на волі, і в таборах — з Іваном Світличним, який, як на мене, стояв біля витоків шістдесятництва.
— Він, формально, започаткував шістдесятницький рух. Познайомився я з ним, коли Іван приїхав до Львова. Він зацікавився мною. І зобов’язав мене всі мої збірки передавати йому до Києва. Вже в таборі я довідався, що він про мене написав. Згодом Михайлина Коцюбинська передрукувала це в журналі “СіЧ” (“Слово і Час”. — Б. З.). І. Світличний мав удома найбільшу збірку поетівдисидентів. Мало того: ще й намагався робити записи їхніх голосів. Зберігся голос В. Симоненка, В. Стуса. Мій, на жаль, не зберігся.
— Іван Дзюба у своїй книжці спогадів “Не окремо взяте життя” пише: людина, особистість старша за “конкретне суспільство, оскільки несе в собі генетичний код предків і — що ще важливіше — засвоює багатющу духовну спадщину всієї попередньої історії”. Як Вам здається, Ви старші за нинішнє суспільство?
— Напевне. Бо чую зв’язок з предками, які усвідомлювали себе з народом, нацією, усвідомлювали себе українцями.
— Франц Кафка свого часу висловив цікаву думку: “Людина може все, не може вона тільки втекти від себе самої”. Вам доводилося втікати (чи — пробувати втікати) від самого себе?
— Я не дуже втікаю від себе, бо ще не зовсім розчарований у собі. Бо знаю, що щось зробив добре, може, ще щось зроблю, і тому мені не прикро за моє життя. Хоча жоден колишній політв’язень не скаже, що хотів би інакше побудувати своє життя, навпаки — готовий би знову перейти ці випробування. Я, мабуть, теж так скажу. Було б прикро, якби я покаявся. На щастя, цього не сталося. Хоча розумію, що не в повну силу я зміг себе висловити в тих обставинах. Врешті, людина може щось краще зробити — з того, що їй дано.
— В одній з газет читаю в інтерв’ю Мирослава Мариновича: “Усе викликає депресію — особливо політика… Духовна деградація нашого суспільства страхітлива: у цьому переконуємося майже щодня”. Ви, здається, теж дотримуєтеся такої думки?
— Він, як християнин, не повинен впадати в таку глибоку зневіру. Я чомусь вірю, що Бог не залишить мене, товариство, родину, українське суспільство і Українську державу без своєї помочі. Щось таки станеться. Може, певними кроками зуміємо врятуватися від тої заглади… І тут релігія дуже допомагає.
— Августин Блаженний казав: “Я ще не любив, але я любив любов і, люблячи любов, шукав, кого полюбити”. Як у Вас це відбувалосяшукалося?
— Я був дуже схильний до закохування — від найменшого свого віку. Ірина — то була моя найбільша любов. Нас зв’язало багато що: самопосвята, дружба, взаєморозуміння. А тепер відчуваю обов’язок перед нею. Оскільки сама не подбала, то мушу я це зробити — видати її творчий спадок.
— Чому, на Вашу думку, українцеві так тяжко порозумітися з українцем? Про це багато хто говорить. Може, то притаманне представникам і неукраїнської нації?
— Це закладено в кожній нації. Але наш народ був найбільше знищений. І Голодомори, і заслання, і партизанка. Дві світові війни не дали нашій нації отямитися. Нащадки ж героїчного покоління, хоч як прикро, росли у суспільному страху. І що вимагати від цього народу? Його треба виховувати і перевиховувати. А нам знову нині перервали цей процес. В’ячеслав Чорновіл якось казав: дайте мені на тиждень радіостанцію — і я перероблю Україну. Але не все так просто.
— Як Вам проект польської Селянської партії (PSL), в якому пропонується “визнати ОУН, УПА, СС“Галичина” і українську поліцію на німецькій службі злочинними організаціями”, а членам Армії Крайової (Польща) та інших військових організацій Польщі — “висловити шану”?
— Імперський синдром не дає їм змоги хоч би раз поглянути на те все українськими очима. Наша Церква звернулася до польської Церкви, аби та налагодила порозуміння між двома сторонами. На жаль, польська церква не може і не хоче погодитися з думкою наших владик, залишається і далі шовіністом. Хоча її лідер (владика Мокшицький), що живе в Україні, міг би глибше увійти в контекст цих подій — польськоукраїнських — в широкому часовому осягненні.
— Читаю у Ліни Костенко: “Поезія — це справа серця, бути дуже розумною в поезії погано… Я перехотіла бути розумною і дозволила собі бути вільною”. Ви — вільний чи?..
— Я не був дуже розумний ніколи, але був вільний, коли писав поезію.
— Кого з письменників нині читаєте чи, може, й перечитуєте?
— Постійно дуже багато читаю. Романи Мирослава Дочинця. Вразив мене роман Андрія Кокотюхи “Червоний”. Знайшов у хаті якось дуже гарний роман Юрія Косача “Сузір’я лебедів”. Гарна мова, цікаво читати про відомі українські шляхетські роди. Перечитувати не маю часу. Оце читаю книжку Клима Поліщука і захоплююся його талантом.
— Як Ви вважаєте, хто краще розуміється на художній творчості — письменник чи науковець (літературний критик)?
— Однозначної відповіді, мабуть, нема. Бо часом письменник ближче підходить до істини, а часом науковець. Залежить — хто і до кого.
— Що у Вас частіше перемагає — розум чи емоції?
— Мабуть, розум. Умію тримати себе в руках.
— Хто від кого більше залежить: письменник від читача чи читач від письменника?
— Не знаю, що відповісти. Знаю, що є кілька десятків, які читають мою поезію. Часом із Києва чи Харкова пишуть, просять надіслати. Напевно, багато читачів не маю. Власне, я й не дуже орієнтуюся на читача. Пишу те, що мені треба сказати.
— Чи можливо вичерпно осягнути внутрішній світ людини?
— Думаю, що неможливо. Тим паче, якщо йдеться про світ іншої людини… Хіба письменник — світ свого героя. Бо ж я сам себе до кінця не завжди можу знати. А раптом — щось несподіване.
— Іван Дзюба у названій вище книзі спогадів подає, як на мене, дуже промовисту тезу (йдеться про дещо попередні часи), висловлену якось Ольгою Іванівною (мамою Марти Дзюби): “Скоро держава сама себе вкраде”. Добре сказано і про наші часи, чи не так?
— Вона, держава, себе вже вкрала зовсім. Звичайно, якщо не брати до уваги тих, хто ту владу нині узурпував.
— Чого я Вас не запитав, а Ви хотіли б сказати?
— Я пригадав собі, що я причетний до відродження гаївок, бо я змалку виріс у Ходорові, біля церкви. То були мої найкращі дні й вечори…
— …Під час Великодня?
— Так, у Великодні свята. Потім церкву закрили. То ми бавилися, співали навпроти, на дорозі. Навесні 1957го, вже як студент Університету, я пішов на гаївки до собору Св. Юра. Це були останні гаївки у Львові. Поруч уже стояли міліцейські машини. І ось це мені довго не давало спокою.
Коли наприкінці 80х відродилися вертепи, я подумав, що варто відродити гаївки. І ось створилося “Товариство Лева”. Я весь час думав, як зробити так, щоб у Шевченківському гаю зазвучали гаївки. Сталося. З допомогою співачки Марії Процев’ят, яка взялася вчити молодих людей. Створила хор при товаристві. Я написав від руки афіші, які порозвішував у місті. І так все пішло. Потім монахині навчали дітей по школах. І вже через дватри роки у Львові на повен голос зазвучали гаївки.
— Як Вам видається, життя довге чи коротке?
— Часом — дуже довге. А з другого боку, бачу, відчуваю: не встигаєш за життя зробити те, що хотів би. Навіть не встигаю українську класику дочитати. А треба.
Замість післямови:
Так я з того покоління що скоштувало
плід із забороненого дерева
чесності
Ми нічого не змогли вдіяти зі собою
занадто велика була спокуса
як і занадто жорстока кара
Так ми з того покоління що добровільно
простягає руки в кайдани
але хіба колись були інакші покоління
я певний що ми навіть не достойні
попередніх вони сподіваються
від нас більше
(Ігор Калинець.
Із циклу “Пропонування”. 12. Уривок)
Спілкувався письменник
Богдан ЗАЛІЗНЯК
