Катерина — Материна, або Дещо нове й незвичне про давнє і славне жіноче ім’я

Степан НАЛИВАЙКО,
українознавець — сходознавець —
індолог

Історико-топонімний екскурс
Популярне українське жіноче ім’я Катерина має розлогі слов’янські (Кацяріна, Катажина, Катінка, Катіца, Єкатеріна) і європейські (Катаріна, Катрін, Кетрін, Кетлін, Кет, Кітті) відповідники, причому відбилося воно не тільки в іменах і прізвищах, а й у назвах: річки Катька в Криму й Катеринка на Чернігівщині (у самому Чернігові є Катерининська церква), на Дніпропетровщині болото Катерининська, колись річка, судячи з назви в жіночому роді, притока Самари, потоки Катрійський на Івано-Франківщині й Катеринин Звір (Катеринин Дзвур) на Закарпатті, колись річки, а нині болота в басейні Сіверського Дінця: Катреччина (тут і яр Катречкин, могила Катречкина), Катрина, Катрина Лощина (Катерна). Назви від імені Катерина має річка в Австралії, гора на Синайському півострові, місто в Греції, острів у Бразилії, канал на Уралі. На Житомирщині — чотири Катеринівки (і село Катюха), на Черкащині Катеринопіль (з 1795 р.), в Україні Катеринослав (після 1926 р. Дніпропетровськ), у Росії Екатеринодар (Краснодар) і Екатеринбург (Свердловськ), названі на честь російської імператриці Катерини. Про високостатусність імені Катерина свідчить і те, що його мали французька королева Катерина Медічі, донька великого князя Всеволода Ярославича й польського короля Сигизмунда. Сюди ж стають українське жіноче ім’я Катря і похідні від нього прізвища Катрук, Катрич, Катренич, Катренко, Катеринич, Катеринчук, Катериненко, Катеринченко.
Знаменита поема Тараса Шевченка називається “Катерина”. А позаяк у цій статті задіяно розлогий індійський матеріал, то й щодо поеми слід сказати, що відомий індійський письменник Дандапані Джеякантан (пише тамільською мовою, якою переклав і Шевченків “Заповіт”) свого часу побував в Україні, де ознайомився з життям і творчістю Тараса Шевченка і під враженням “Катерини” (в перекладі англійською) 1982 року написав соціальний роман “Сундара-кандам” (“Прекрасна квітка”) — про життя сучасної індійської жінки. У перекладі українською індолога, уродженця Одеси, знавця дравідійських мов Віталія Фурніки, автора ґрунтовного дослідження “Кобзар за Гімалаями” й популяризатора Шевченкового слова в Індії, цей твір під назвою “Добром зігріте серце” спершу побачив світ на сторінках журналу “Всесвіт”, а тоді й окремою книжкою (1984). Ще один індійський письменник — М. Віджаялакшмі, який пише мовою каннада, за мотивами Шевченкової “Катерини” написав оповідання. А бенгальський письменник Монмотхо Рой став автором першої в Індії п’єси про Тараса Шевченка, яку транслювало Всеіндійське радіо.
Ініціатором такого зрослого інтересу до творчості Великого Кобзаря в Індії став видатний індійський мовознавець, бенґалець Суніті Кумар Чаттерджі (1890—1977), який 1964 року побував в Україні на святкуванні 150-річчя Великого Кобзаря. Він ініціював і переклад давньоукраїнської епічної пам’ятки “Слово о полку Ігоревім”, яка під назвою “Іґор-ґатха” (“Оповість про Ігоря”) побачила світ бенґальською і хінді (нині державною) мовами. Перший в Індії поетичний переклад “Слова” мовою Рабіндраната Тагора, тобто бенґальською, здійснив індійський поет і літературознавець, професор Джадавпурського університету в Калькутті Джоґоннатх Чокроборті, котрий теж побував в Україні — на 800-річчі “Слова”. Про “Слово” бенґальський перекладач написав і дослідження, де відзначає, що давньоукраїнська й давні та середньовічні індійські епічні пам’ятки виявляють неабияку подібність, що в “Слові” багато слів, схожих на санскритські, що чимало слів української пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенґальської, що робота над “Словом” стала для нього відкриттям нової країни, напрочуд схожої на його батьківщину. Неабияку подібність дослідник-перекладач знаходить і в українських та індійських весільних піснях. Він зазначає: “У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях! І я запитав себе: чи випадково це?”
І ми впевнено можемо відповісти йому: ні, не випадково. Бо давня Україна знає навіть не одну (колись, певно, таки одну), а дві малі Індії: Сіндику біля Боспору Кімерійського (суч. Керченська протока), яку знає Геродот у V cт. до н. е., і Сіндську Скіфію в низів’ях Дніпра. Саме сюди, іще за дохристиянськими уявленнями українців, через три з половиною тижні допливала кинута в сивий Славутич шкаралуща з великодніх крашанок і сповіщала тамтешнім божим людям, праведникам рахманам-брахманам, що настає їхнє велике свято — Рахманський Великдень. А особливість цього свята та, що з-поміж усіх слов’янських і європейських народів воно відоме лише українцям. Ці дві українські Індії античні автори згадують, як і Боспорську державу, до якої входила й Сіндика, упродовж тисячоліття, починаючи з V ст. до н. е. Хоча зрозуміло, що вони існували й до цих перших писемних згадок. Варто додати, що іще один бенґалець із прізвищем Чокроборті та ім’ям Ач’ют написав підручник української мови для індійських бібліотек. Чакраварті-чокроборті українською означає чакровертун, де чакра “коло, колесо” (пор. укр. чигир, прізвище Чигир і назву Чигрин-Чигирин). Чакраварті-Чокроборті — значеннєвий двійник слов’янського прізвища Коловрат, що відразу навіює на згадку боярина Євпатія Коловрата, котрий у ХІІІ ст. боронив Рязань від орд Батия. Термін чакраварті-чокроборті означував у Давній Індії самодержавного царя, імператора, а з часом став високостатусним прізвищем, як воно часто ставалося з багатьма іншими іменами. Подібний шлях пройшло й ім’я Катерина.

Новий погляд на ім’я Катерина: богиня Геката
Попри таку поширеність у просторі й часі, ім’я Катерина досі задовільно не пояснене. Довідкова література проливає небагато світла на його походження і значення: це, певно, почасти пояснюєься тим, що воно означувало язичницьке божество й корінням своїм сягає дохристиянських уявленнь і вірувань. Сьогодні вважається, що воно прийшло зі стародавньої Греції і утворене від грец. катарінос “чиста, непорочна, свята”, що є епітетами багатьох жіночих божеств, які часто означуються як чеснотлива, праведна, чиста, непорочна, цнотлива. Однією з таких богинь була малоазійська богиня Геката, яку знали і в Північному Причорномор’ї і яка має тут своїх посестер: Кібелу, Артеміду, Деметру, Діану, Рею, Партенос, які під цими й багатьма іншими іменами функціонують у різних країнах і в різних народів. Як у слов’ян язичницький “скотій” бог Влес-Велес став із прийняттям християнства святим Власом-Власієм, покровителем худоби, так і колишня богиня Геката стала святою Катериною. Бо саме до імені Геката, яке має і форму Еката, сходить ім’я Катерина.
Культ Гекати, народний за походженням і закорінений у глибину тисячоліть, згодом став особливо популярним. Геката зближується з богинями-матерями (Деметра, Персефона, Кібела, Рея), шанування яких пов’язане з таємничими містеріями. У класичну епоху Геката — богиня місяця, ночі й підземного царства: її зображають зі смолоскипом у руці (вона розганяє пітьму). Статуї Гекати ставили на перехрестях доріг і мали вони оберегове значення. Пізніше Геката стає богинею-покровителькою чаклування, володаркою чарівниць. Ім’я Гекатей “Гекатеїв”, “Син Гекати” мали відомі античні історики Гекатей Мілетський і Гекатей Абдерський.

Геката в боспорських написах
Про широке побутування імен, похідних від імен цих богинь на терені Давньої України, зокрема, й Гекати, засвідчують найдавніші писемні пам’ятки, так звані боспорські написи, залишені тисячолітнім Боспорським царством, яке існувало на півдні України з V ст. до н. е. зі столицею в Пантикапеї (нині Керч). Тут і знайдено більшість написів з іменами, де згадується Геката й імена, похідні від її імені, упродовж понад 800 років (з V ст. до н. е.—до ІІІ ст. н. е.). Ось найбільш цікаві з них за “Корпусом боспорських написів”:
№ 993 — найдавніший (V ст. до н. е.) з усіх написів на вапняковій стелі, містить лише слово Гекатонімові, тобто “пам’ятник Гекатонімові”; ім’я Гекатонім утворене від імені Геката;
№ 117: Скіфська земля, огорнувши, вкрила Гекатея, що дихав вином (досл. Ленеєм), далеко від любої батьківщини. Душу його прийняв Ахеронт, а тіло — могила. Віршована епітафія, ІІІ ст. до н. е., Керч. Видно, що Гекатей тут не уродженець Пантикапея чи іншого тутешнього міста;
№ 121: Ти засвідчив славу мудрості не словом, а життям, пізнавши сам священні рішення. Отож Гекатеє, упокоївшись у розквіті літ, знай, що ти сам скорше уник кола жорстоких страждань. Керч, І ст. до н. е.;
№ 103 — напис із Керчі, ІІІ ст. н. е., перелічує членів синоду, серед яких і синагог Геката. Тобто поряд із чоловічими іменами, похідними від імені Геката, побутувало й чоловіче ім’я Геката;
№ 1137 — напис, знайдений в Анапі, ІІІ ст. до н. е., подає списки переможців спортивних змагань на честь Гермеса, серед яких Гекатей, син Еврита й Сосій, син Гекатея; у цих списках засвідчені й імена Сінд і Сіндок, виразно етнічного (індійського) походження;
№130 — найбільший і найпоетичніший напис на сіромармуровій стелі, знайдений у поховальному склепі, Керч, І ст. до н. е.:
“Феофіло, дочко Гекатея, прощай.
До мене, Феофіли, юної діви, сваталися юнаки. Але їх випередив Аїд, що викрав мене, вбачивши в мені Персефону — ба навіть прекраснішу за Персефону. І оплакує вирізьблений на могильній плиті напис дівчину Феофілу, синопеянку, весільні смолоскипи якої батько її Гекатей приготував не для шлюбу, а для Аїда. Не шлюбні узи пов’язали тебе, діво Феофіло, а місце, звідки вже не буває вороття: ти вже не наречена Менофіла, а співучасниця Кори по ложу. А в твого батька Гекатея лишилося тільки ім’я небіжчиці, образ твій він бачить у камені, нездійснені його сподівання поховала нечестива Мойра. Тебе, Феофілу, якій судилася рідкісна серед людей врода, тебе, десяту Музу, Харіту, дозрілу для шлюбу, взірець соромливості, не руками темними обійняв Аїд, а Плутон лампадою своєю запалив для тебе шлюбні світильники, прийнявши тебе у весільний чертог свій коханою дружиною. Тож не побивайтеся, батьки, і не голосіть: Феофілі судилося ложе безсмертного”.
З тексту видно, що Феофіла — синопеянка, тобто виходиця з міста Синопи (місто на протилежному від Криму узбережжі Чорного моря), що її нареченого звали Менофіл, де грец. філ тотожне люб у слов’янських іменах і термінах. А Феофіла-Теофіла означає “Боголюбна” (пор. Добролюб, Боголюб, Андрій Боголюбський). В епітафії задіяні персонажі грецької міфології: богиня Кора та її чоловік Плутон, Персефона, Аїд, нечестива Мойра, десята муза Харіта. Цікава тут протиставність Плутона й Аїда — похмурого й моторошного владики потойбічного світу;
№ 22 — напис ІІІ ст. до н. е. з гори Мітрідат у Керчі, на біломармуровому, циліндричної форми вівтарі з рельєфними гірляндами:
Бафілл, син Деркія, (присвятив) Гекаті, владичиці Спарти.
Напис короткий, але напрочуд інформативний, бо недвозначно вказує, що Геката — верховне жіноче божество у стародавній Спарті. Припускається, що Бафілла зі Спарти до Пантикапея привели торгові справи, певно, успішні, бо він захотів віддячити Гекаті, богині-покровительці свого краю, зведенням їй вівтаря з білого мармуру. Дослідники певні, що Геката тут — та ж Артеміда, яку теж неабияк шанували в Спарті, що Геката й Артеміда — просто два різні імені одного божества. Тож якщо Геката — владичиця Спарти, то й Артеміда — владичиця Спарти. І якщо спартанці Гекату-Артеміду шанували на південному узбережжі Чорного моря, то не менше її шанували й на північному узбережжі — у Тавриді-Тавриці.

Далі буде.

Related posts

Leave a Comment