Віктор МІШАЛОВ: «Китастий мене зустрів, мов рідну дитину»

Наш гість — видатний українсько-австралійсько-канадський бандурист Віктор Мішалов. У нього три вищі музичні освіти: університет і педінститут (м. Сідней), київська консерваторія. А ще захищена дисертація у Харківській державній академії культури, навчання у видатних бандуристів: Григорія Китастого, Василя Ємця, Георгія Ткаченка, Леоніда Гайдамаки.
Батько Віктора Мішалова — Юрій Маркович народився в Березоточі на Лубенщині у сім’ї фармацевта. Коли почалася війна, йому не було й сімнадцяти, тож в армію не взяли. А коли прийшли німці, забрали на роботу в Німеччину. Там батрачив майже чотири роки. Зустрів майбутню дружину. Повінчалися. Залишилися на чужині. Поїхали спочатку до Австралії, а потім до Канади… Скільки Віктор себе пам’ятає, вдома говорили винятково українською. На стіні висіла мапа, на якій позначені не лише великі міста України, а й села. Коли у тата був час, він підводив сина до цієї мапи і вони мандрували дорогими його серцю шляхами…
Нині заслужений артист України, засновник Канадської капели бандуристів Віктор Мішалов мандрує світами, пропагуючи українську культуру, адже його серце у вітчизні батьків.
— Пане Вікторе, якими творчими справами нині переймаєтеся?
— Викладаю, пишу музику, зокрема до документальних фільмів, майструю бандури, концертую. Запам’яталися виступи в Аргентині, де мені вдалося у складі чудового ансамблю виконувати твори Пьяццоли. Уявляєте, танго і бандура, яка видає дуже специфічний звук. Вийшло вдало.
— Де Ви викладаєте?
— У державній школі в Торонто. У моєму підпорядкуванні духовий оркестр, хори, капела бандуристів. Даємо концерти, виступаємо на різних українських святах.
— Канада нині підтримує і пропагує українську культуру?
— Авжеж. Я пішов працювати до державної школи, щоб, поперше, мати змогу оплатити всі мої зацікавлення. Подруге, на державній роботі в мене є багато вихідних, літо — вільне. Я запросто можу в серпнілипні гайнути в Австралію чи Латинську Америку, адже на південній кулі у цей час концертні сезони в розпалі.
Із понеділка до п’ятниці з восьмої до шістнадцятої години займаюся з колективами. Навчаю також дітей із різними вадами, маю з ними колосальні успіхи. Я дуже терплячий. Дитина може не вміти читати, але блискуче грає на музичному інструменті. Викладаю українську мову. Працюю з майстром музичних інструментів: виготовляю бандури й інші народні інструменти. Нещодавно захистив кандидатську дисертацію в Україні.
— Що спонукало зануритися в науку?
— У працях, надрукованих в Україні, надто багато білих сторінок, не згадуються визначні діячі, проігноровано певні події. Деякі речі неправильно подано. Тож я вирішив: треба це виправляти. Почав писати й публікувати статті в різних журналах. Мені підказали, що мої розвідки треба зафіксувати в кандидатській дисертації. Взявся за неї, почав виступати на різних конференціях, друкувати матеріали у ВАКівських виданнях.
Українська культура пережила жахливі роки, знищено багато прекрасних людей і творів. Але замало це констатувати. Треба шукати, реконструювати, відроджувати. Я скрупульозно вивчаю знахідки, беру до репертуару, демонструю.
В Україні за радянської доби формалізували все, зокрема науку і гру бандуристів. Дозволяли грати твори тільки членів Спілки композиторів. Проте як професійний композитор у кабінеті напише щось геніальне для бандури, якщо він її навіть не бачив? Ми втратили традиції, пласт авторів, котрі добре грають на бандурі. А жменька митців, що залишилась, воює з системою, створеною для того, аби тримати людей у певних рамках. Якщо людина порушує ці параметри, вона потрапляє під жорстку критику.
— Харківська бандура, яка зараз у Ваших руках, певно, найулюбленіша. Яка її передісторія? Звідки вона у Вас?
— 14літнім я побачив плакат якоїсь турагенції: “Come тo Кyev Тravel”. Саме така бандура була на цьому плакаті. Через роки, приїхавши до Києва, зайшов до капели бандуристів, цю бандуру, що зараз у моїх руках, мали викидати, її списали. Я купив її, відремонтував, модернізував.
Маю багато інструментівекспериментів. Хочу, аби люди знову повернулися до харківської бандури. Треба братися за списані інструменти і переробляти їх на харківську манеру, а це гра обома руками (на відміну від київської), вона доволі складна, не всі бандуристи в Україні наважуються її освоїти.
Я знайшов спосіб відновлення: інструменти можна не тільки врятувати від знищення, а й поліпшити їхнє звучання. Причому мої бандури електрифіковані, можна грати в будьякому сучасному ансамблі, регулюючи потужність і якість звуку. Цей експеримент не припиняється.
— А скільки у Вашому арсеналі інструментів?
— Тридцять. Відрізняються звучанням. У одних звук довший, у других — коротший. Різні тембри. Одні бандури мають капронові струни, щоб видобувати старовинний звук, другі — фосфорнобронзові, треті — мідні. Різні інструменти для різної музики.
— Якою є Ваша  слухацька аудиторія за місцем проживання? Адже українські емігранти асимілюються в англомовний соціум.
— Коли я повернувся з України (після навчання в консерваторії) до Канади, мене витиснули з української громади, я тричотири роки зовсім не виступав для українців. Хоча жив тільки завдяки бандурі. До речі, коли вчився в університеті в Австралії, то вечорами ходив у китайський район і там грав на бандурі (й платівки продавав), 90 доларів за годину заробляв.
Отже, є люди, яким бандура до вподоби. Японець Сакума грає на бандурі і співає українські пісні. Навіть з оселедцем ходить. Дуже загорівся цією справою.
Є різні аспекти зацікавленості. Комусь подобається симфонічна музика з бандурою, комусь — ресторанна, патріотично налаштованим українцям подобається національна. Я все це граю. Виконую авторські й кобзарські твори, класику. У сольних концертах демонструю найширші можливості бандури.
Завдання музиканта — зацікавити публіку. А інакше для чого він взагалі грає. Тож намагаюся вишукувати такі речі, які хвилюють, цікавлять слухачів. Доводиться виступати з багатьма видатними іноземними музикантами й симфонічними оркестрами. Американський композитор Юрій Олійник із Сакраменто спеціально для мене написав концерт, який я виконую, є запис.
— І англійською співаєте?
— Авжеж. Я об’їхав Велику Британію, Голландію, Бельгію, Францію, Ізраїль, Австралію, США, Канаду. Виступав на Олімпіаді в ЛосАнджелесі, на різних музичних фестивалях із зірками сучасної музики.
До речі, у Канаді й Америці легше виступати, ніж в Україні, бо є великі згуртовані громади, вони запрошують бандуристів, оплачують виступи. Цікаво, що в Україні люди чекають, аби концерти організувала держава. А в нас — орендував зал, виставив рекламу — і люди приходять. Є також особи, які запрошують музикантів до себе на домашні концерти: після вечері музикант грає, а потім спілкується зі слухачами, презентує свої диски. Українське життя в Торонто доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім українських шкіл, кафедра української мови в університеті.
— Чи існують відмінності в розвитку творчості бандуристів в Україні та діаспорі?
— Наш репертуар відрізняється від того, що виконують в Україні. Навіть тепер фольклорні колективи в Україні мають “проідейний”, очищений репертуар. Вони майже не співають стрілецьких чи церковних пісень у супроводі бандури, хоча, власне, це специфіка цього інструмента. Додавання інших інструментів губить кобзарську специфіку, як наслідок — майже немає чистого звучання бандури.
— Окрім бандури Ви ще взялися за кобзу.
— Коли я був зовсім малим і часом комизився, батько, аби забавити мене, брав стареньку кобзу, куплену на якомусь ярмаркові, і грав. У мене висихали сльози, я зачаровано слухав. На жаль, під час переїзду в Торонто батько не взяв кобзу — валізи були переповнені необхідними речами.
І ось через багато літ я вирішив навчитися грати на кобзі. У самого Григорія Китастого. Написав до США листа і почав чекати. Відповідь отримав аж через чотири місяці (капела увесь цей час  була на гастролях) і вже наступного дня вирушив у дорогу. Китастий зустрів, мов рідну дитину. Нагодував, напоїв. І відразу ж перейшов до справи. І перший урок відбувся в день мого приїзду. Учитель грав, а я слухав. Це був великий концерт для одного слухача. Потім постелив у своїй кімнаті і сказав: “Оце тут житимеш”…
Так я і прожив у його домі майже дев’ять місяців, і за цей час я пізнав народне мистецтво глибше, ніж за вісім років навчання в музичному училищі й консерваторії. Китастий — не тільки великий музикант, а й геніальний педагог. Особливо він любив пісні, записані на Полтавщині. Напевне, тому, що сам родом із Кобеляк. Його батьківська хата стояла на березі Ворскли. Вечорами до неї сходилися селяни поспівати. Інколи спів затягувався за північ. Йому подобався істинно народний спів. Гастролюючи по світу, неодмінно привозив звідти двітри касети наших пісень. Здавалося, звідки в Німеччині чи Аргентині взятися українським пісням, — але він їх знаходив. “Світ, — любив повторювати Григорій Трохимович, — і малий, і тісний. Сьогодні ми нашу Україну маємо скрізь і навіть ось тут, у Чикаго, бачимо її, чуємо, живемо нею…”.
— Ваша майстерня у Торонто виготовляє бандури. А в Україні їх практично не роблять.
— Я пропонував у Міністерстві культури замовити нашому майстрові бандури для музичних шкіл. Нагадав, що електрогітари і синтезатори Міністерство закуповує в Японії і Китаї, чому б не імпортувати бандури з Канади? Але в Мінкульті організували обговорення цього питання на круглому столі й вирішили не купувати інструменти в Канаді. А тим часом Чернігівська фабрика і надалі не випускає інструментів…
До речі, ми виготовляємо й пластикові бандури, оздоблені під дерево, використовуючи технологію найсучаснішої американської гітари. Такий інструмент коштує 60 доларів замість 600, як дерев’яний. Цей вид пластмаси використовують для виготовлення пропелерів для гелікоптерів. Така бандура легка, зручна, має добрий звук, не б’ється. Їй не шкодять вологість і температурний режим, якого нині не завжди дотримуються в дитячих музичних школах України.
— Які ще парадокси Вас дивують в Україні?
— Відсутність нотної літератури. Мій дядько Григорій Бажул навчався у Харкові у Гната Хоткевича. Коли його арештували й мали конфіскувати майно, дружина дала моєму батькові оберемок рукописів. Він їх вивіз до Австралії. Таким чином у мене опинилося чимало композицій Гната Хоткевича. Також є рукописи, які я отримав від Леоніда Гайдамаки зі США — він викладав бандуру в Харківській консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником оркестру народних інструментів. У Детройті жив інший учень Хоткевича — Григорій Назаренко, який був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната Хоткевича, які він писав для своїх учнів, та працю “Бандура та її репертуар”.
Чимало нотних збірок видаємо у Канаді. Книги поширюємо через Фундацію імені Гната Хоткевича. На всі музичні школи України ми вислали лист із інформацією, які книги вийшли і де їх можна придбати. Але зазвичай музичні школи цих книжок не купують. Чому? Питання до Мінкульту й українців.
Із Канадською капелою бандуристів я об’їздив увесь світ. Двічі гастролювали в Україні. Хотілося б повторити, але ніяк не виходить. Зверталися і до Міністерства культури, і до Президента. Є обіцянки, а конкретно нічого не пропонують. Хоча ми готові виступати безкоштовно. Надайте лише залу чи стадіон.

Спілкувався
Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment