Леопольдові Ященку, живій легенді народного хорового співу, незмінному керівникові Етнографічного хору “Гомін” та Фольклорного ансамблю “Криниця” Будинку вчених НАН України, лауреатові Шевченківської премії, композитору, музикознавцю, піснетворцю
2 червня 2013 р. виповнюється 85 років.
Цю особливу подію відзначає не лише славетна родина Леопольда Ященка і Лідії Орел, не тільки згадані хорові колективи, а й уся співуча Україна. Бо маестро Ященко — невтомний подвижник у царині розвитку й популяризації української народної пісні. Він, без перебільшення, — людина-легенда, “сопілка столиці нашої”, як його з любов’ю називають друзі. Серед сучасників навряд чи знайдеться людина, про яку ходило б стільки легенд й оповідок, як про цього сивочолого лебедя із реального життя.
Народився він у Києві, закінчив музичне училище ім. Глієра, історико-теоретичний факультет Київської консерваторії ім. П. Чайковського, аспірантуру. Успішно захистив дисертацію на тему “Українське багатоголосся”, видав чимало книжок про український хоровий спів, сам написав чимало пісень, зокрема й “Купальську ніч”. Пісню, яка стала народною. А напередодні славної дати трапилася нагода розпитати в маестро про те, що на душу лягло.
— Пане Леопольде! З яким настроєм зустрічаєте своє 85-ліття?
— Дякую Богові, що досяг такого віку і роки свої прожив не марно: я їх наповнював конкретною працею. Так робитиму й надалі, бо є для кого і над чим працювати, є що співати. Пісень українських багато, і кожна — прекрасна. Усіх ми їх не переспіваємо, але хоча б невеличку частину треба перенести у наш час, щоб люди їх могли самі почути, а ще краще — самі заспівати.
— Життя Ваше — велике, многотрудне й дуже цікаве. Злети й падіння, радощі й печалі, боротьба, успіхи й невдачі, шана і слава. Вас знають не лише в Києві, в Україні, а й українці різних континентів. Що виокремити, на чому зупинитися насамперед?
— Так одразу важко щось виокремити. Мої захоплення не суперечать одне одному. Вони доповнюють мою велику чашу життя. Звичайно, враховуючи мій фах, моє захоплення — для мене завжди найголовнішим була українська народна пісня, була й моя, авторська, а ще — обробки пісень. Я цьому присвятив своє життя і тепер не жалкую, незважаючи на численні труднощі й перешкоди. І надалі продовжуватиму свою улюблену справу.
— Розкажіть про себе, про свою професійну діяльність на ниві української національної культури. Бо ж маєте великий досвід музикознавця, збирача народних пісенних скарбів. До тонкощів знаєте український партесний спів, багатющі скарби народної пісні…
— Ми справді володіємо багатющими скарбами, але здебільшого вони ще у шухлядах на папері. Тому треба усе це піднімати, виводити, виспівувати світові. Люди мусять чути, пісні повинні звучати не лише на сцені, а й у парках, гаях, у наших родинах, як це було колись.
Стрімко й агресивно час змінює наш побут, наші світовідчуття, наш простір, у якому звучить народна пісня. І цей неоднозначний за наслідками процес особливо пришвидшився протягом одного покоління. В людській історії — це мить. Років п’ятдесят тому наш побут був зовсім іншим. У ті часи село (воно жило!) ще співало, тоді була така духовна потреба, насамперед — у молоді. Нині село занепало, багато сіл в Україні зникло. Це величезна проблема для нас! Щоб зберегти багатющий пісенний спадок, ми повинні самі співати. В українців завжди був потяг і любов до пісні взагалі. Такий ми народ. Це виражається не лише у слуханні готових творів. Сотні, тисячі пісень є скарбом нашого народу, пісні народжувалися й звучали, супроводжуючи нас. А в часи, коли ще не було ні театру, ні кіно, ні естради, пісня жила повнокровно: у ній були і радість, і жура, і горе. Була вулиця, була сім’я, побут, народні звичаї, і там ці пісні реалізувалися у звичаях, у характерах, способі життя людей. Зараз село, колиска пісні, знелюднюється…
Про історію нашого хору я розповідав багато разів. Ми почали організовуватися як колектив фактично на схилах Дніпра. Це були веснянки 1969 року, потім Великдень, свято Івана Купала. А колядки і щедрівки ще раніше співали. Це був ансамбль “Веснянка” з університету, потім хор “Жайворонок”. На той час я працював в Академії наук і їздив по селах, записував народні пісні, а потім їх пропонував народним колективам.
— Яким чином Ви записували, адже на той час не було звукозаписувальної апаратури?
— Ми ходили від села до села пішки з блокнотами й олівцями. Перші експедиції мені добре пам’ятаються. Це було на Сумщині. Я записував все на ноти. Не кожну пісню одразу можна було “вловити”. Є складні твори. Повторювалися вони стільки, скільки було потрібно, бо таких пісень, як там, я більше ніде не чув (заспівує “Березо, березо” — Авт.). Побували ми й на Полтавщині, на Чернігівщині, їздили в Карпати, були усілякі пригоди, особливо в Карпатському краї.
Щодо труднощів житейських було всяке, часи ж були совєтські… Мене звільнили з роботи, формально було зазначено — за підпис колективного листа, направлено до ЦК КПРС та уряду з протестом проти закритих судилищ над українськими патріотами. Чимало патріотів, як і я, позбулися роботи і зазнали поневірянь. Мені довелося працювати на різних роботах. Був на “вільних хлібах”, та не забував, для чого вчився, що мушу робити першочергово. Бував у музеї Івана Гончара (приватному на той час). До нього горнулася патріотично налаштована молодь. Там гуртувалися колядницькі ватаги. Іван Макарович давав дещо з народного одягу. Ми збиралися біля його садиби, влаштовували веснянки, розучували кривий танець, танцювали, співали пісню “Розлилися води на чотири броди”. І тут же перед нами, внизу, велет Дніпро. Це нас особливо надихало. Кожен відчував, що саме цього нам тоді не вистачало.
— Ви якось згадували село Охматів Жашківського району на Черкащині, де записали пісню про Першу світову війну, і її тепер виконуєте…
— Так, це пісня “Світить місяць, світить ясний та ще ясная зоря”. Це знамените село, де співав Порфирій Демуцький, який організував Охматівський народний хор із місцевих селян. Хор співав і народні пісні, і духовні твори. Під час поїздки до Києва хор давав концерт у залі “Купецького зібрання” (нинішня Національна філармонія), а потім співали Всеношну у Володимирському соборі. Тут поєднувалися і народний спів, і академічний, і духовні твори. Демуцький видав збірники “Народні пісні Київщини”. Це наводить на думку — пісня на місці не стоїть, вона рухається, розвивається, передається. Пісенний процес іде, пісні кочують, ходять від села до села, навіть “перескакують” через кордони. Є такі приклади, скажімо, коли українці, які емігрували до теперішньої Румунії, понесли наші пісні аж за Дунай.
— Леопольде Івановичу, є праця історика Володимира Голобуцького “Гомін, гомін по діброві”. Ви ж знаєте, що його син Ігор співає і в “Гомоні”, і у фольклорному ансамблі “Криниця”. Він — просвітянин, художник, один із ветеранів “Гомону”. Таких цікавих людей у Вас багато. Розкажіть, будь ласка, про них.
— Переважно це люди вже старшого віку. Поки людина працює, їй часу на все не вистачає, а як вийшла на пенсію, приходить співати. І ми раді цим людям, бо вони багато гарного успадкували від старшого покоління, мають навички співу. Переважно це високоосвічені, високодуховні люди різних професій. Скажімо, Іван Дебелюк — інженер-будівельник, Микола Гарячкун — інженер зв’язку, Михайло Гуць — філолог, професор, ще працює, але приходить до нас. Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка відзначило його найвищою нагородою “Будівничий України”. Співає у нас учений, академік Віктор Андрійчук, є вчителі, медики, журналісти, історики, художники. Звичайно, більшість — жінки, вони — наш український цвіт. Бо жінка, як відомо, Богиня, мати співу, вона народжує життя, а потім учить співати своїх дітей.
— Хор “Гомін” та ансамбль “Криниця” виконують усі календарно-обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, великодні твори та купальські пісні. Традиційно колективи співають на День героїв Крут, у дні пам’яті комуністичних репресій у травні, на День Києва, а восени — берете участь у вшануванні жертв Голодомору. Ваша пісенна творчість — то все наше життя, у яке додаєте й власних пісень. Чого лиш вартий твір, що став уже класикою, “Купальська ніч”! Як він створювався?
— Усього процесу не пригадаю. Лише скажу, що свято Купала — особливе, сповнене романтики, чогось казкового, загадкового, потаємного і навіть інтимного. Наші предки здавен творили багатющий епос свого життя, в якому закарбовували обряди і звичаї сивої давнини. Тут і Мавка, що згадується у “Лісовій пісні” Лесі Українки, тут і потерчата, і Марена, і Коло вогняне, і віночки, і таночки, і чарівні казкові пісні. Люди, що приходять на це свято, відрізняються від людей, які не визнають таких подій, це вже давно помічено.
Це свято характерне своїм єднанням з матінкою природою. Свято з язичницького періоду, дохристиянського. Отака й моя “Купальська ніч”. Тут важливо було, щоб пісня не лише ілюструвала свято Купала, а щоб створювала відповідний настрій, поєднувала оповідну манеру з декламацією, з порухами чогось таємничого та загадкового в природі, котра в цей період розвивається, цвіте, буяє і неначе розмовляє з Сонцем, Водою та Землею. Людина усе бачить, усе чує, всьому радіє і виражає свої почуття, устремління, бо людина — це сама природа. Тому мелодії та слова повинні досягати найвищої повноти. І мені це вдалося висловити у пісні “Купальська ніч”. Творчий процес важко пояснити, я тільки знаю наперед — мені допомагає те, що у мене попереду мелодія, музика, а потім оповідь словесна. Коли у мене є музичні образи, тоді знаю, які будуть слова, якого вони характеру, розміру. Цей твір, вважаю, — моя творча удача.
— Ваша опора в житті, джерело натхнення — родина. Ваша дружина Лідія Орел — відомий етнограф, маєте двох синів, Тараса та Івана. Тарас також композитор. Бодай кілька слів і про них…
— Одружився я не вельми молодим, уже маючи певний життєвий досвід. Тобто я вже знав, що мені потрібно. Про те, що Лідія Орел може бути моєю дружиною, я здогадався, коли побачив її у публічній бібліотеці Академії наук. Вона була в вишитій сорочці, яку подарувала їй мати на день народження. Я повз таких дівчат не проходив. Ліда справді виявилася гарною, розумною і працьовитою. Тарас — композитор, який (я пишаюся цим) має набагато вищий за мій фаховий рівень. Зараз проживає у Мюнхені, в Баварії. Там є невеличка українська громада. Час від часу вона влаштовує українські мистецькі вечори, в яких беруть участь і наші артисти, зокрема, Вікторія Лук’янець. Тарас бере участь у вечорах, концертах, пише свої твори. Другий син, Іван, вільно володіючи кількома іноземними мовами (італійською, англійською), проводить екскурсії по Києву.
— І наостанок: де й коли офіційно відбудеться Ваш ювілейний вечір?
— У Палаці культури “Печерськ” заводу Арсенал, у середу, 5 червня о 18.00. Готуємо цікаву концертну програму. Багато професіоналів я не кличу, у нас є свої солісти і, гадаю, слухачі будуть задоволені.
— Леопольде Івановичу! Дякую за цікаву розмову і від імені Товариства “Просвіта” бажаю Вам козацького здоров’я, творчих успіхів і хай Вам у всьому щастить!
Спілкувався Петро ШУЛЬГА
