Для всіх і для кожного

o_ponomariv_0Василь КЛІЧАК

Уявляю, що ці мої роздуми можуть декому здатися дивними, наївними чи навіть химерними. Що ж, панове, спробую бути якомога доказовішим.
Річ у тім, що живемо в час, який, по суті, рухається надто прискорено. Нова якість змінює іншу.
Українці як етнос застрягли у своєму розвитку. Є на те багато причин. І зовнішніх, і внутрішніх.
Мені здається, що правдиву історію України ми знаємо вже цілком достатньо. Можна хіба що удосконалювати свої знання, і цей процес безкінечний. Без сумніву, їх треба поповнювати постійно.
Знання дадуть переконання, переконання зміцнять віру. Віра, як відомо, незнищенна.
Щоб її употужнити, залишається одне — добре оволодіти рідною українською мовою. Тоді нашій нації не страшні жодні загрози.
До цього спонукає нова книжка професора Олександра Пономарева “Українське слово для всіх і для кожного” (Київ, “Либідь”, 2013).
Означене це видання як науково-популярне. Не визначено як посібник чи підручник, та й немає в цьому потреби. Навчальне видання спонукає до обов’язкового заучування, а ця книжка за своїм змістом спонукає до розуміння, запам’ятовування, до усвідомлення вишуканості рідного слова. Ставитися до нього треба, як до маленької дитини: трепетно, ніжно, дбайливо. Не можна перебувати у полоні звичок, себто говорити так, як звиклося. Суржиком так суржиком. Не особливо задумуючись, як дібрати те чи те слово, ту чи ту словосполуку. Дуже часто люди не хочуть думати над вибором слів, над тим, щоб їхнє мовлення було чистим, охайним, пахучим. (Якось, повертаючись автобусом із дачі до Києва, почув від жіночки, що сиділа праворуч: “Оце з’їздила на родіну, і така тоска взяла”). Звичайно,  простим людям дивуватися нема чого. Інколи від них можна почути і дуже гарні вислови, колоритні, добротні, природні.
У передмові “Путівник у мовному морі” академік Іван Дзюба зазначає: “Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, “народної”, і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.
Але в Україні питання культури української мови стоїть принципово інакше, ніж у національно “благополучних” суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали.
Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у “нормальних” суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспільного функціонування української мови”.
У вступній статті “Від автора” Олександр Пономарів зазначає, що його книжка “Культура слова. Мовностилістичні поради” виходила у видавництві “Либідь” чотири рази (1999, 2001, 2008, 2011 роки). За цей період багато висловлених у ній рекомендацій утілено в життя у видавничій практиці, в електронних і друкованих ЗМІ. Скажімо, тепер уже рідко хто називає мешканців Данії датчанами, а їхню мову датською. Місце цих слів заступили закономірні утворення данці, данська мова, що знайшло відбиток і в першому томі нового академічного Російсько-українського словника (К.: Знання, 2011): рос. датчанин — укр. данець, менее рекомендовано датчанин (с. 521). У цьому ж томі першим відповідником до рос. горожанин подано містянин (від місто), а не городянин, утворене від застарілого город (с. 487).
Як бачимо, наполегливість Олександра Даниловича у впровадженні давно забутих лексем у сучасну канву української мови увінчалася успіхом.
У своїй новій книжці автор чіткіше розмежовує синоніми й пароніми, збільшує кількість лексичних, морфологічних, синтаксичних, фразеологічних складників усного й писемного українського мовлення, визначає помилкові та правильні варіанти їхнього використання. При вживанні фразеологічних одиниць з інших мов і при відтворенні їх українською мовою висвітлив шляхи уникання калькованих зворотів і подав природні українські відповідники.
До свого мовлення треба ставитись акуратно, вважає автор. І не просто вважає, а й аргументовано це доводить. Часто у писемних текстах і в усному мовленні трапляється збіг приголосних чи голосних і таким чином зводиться нанівець милозвучність мови: “З’їзд екологів проходив в Криму (…в в Кр…)”; “Мале суденце довго плавало у океані (…о у о…)”.
У пропонованих розділах книжки відчувається перейнятість автора мовною тематикою, скажімо у “Лексиці” подаються правильні й неправильні висловлювання мовців. Олександр Данилович підкреслює, що українська мова надзвичайно багата на синоніми, тобто на слова близькі або тотожні за значенням. Прикладів можна наводити чимало, автор пропонує один. Для називання поняття “лінія зіткнення неба з землею” маємо такі слова: обрій, горизонт, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид тощо. “Синонімічне багатство нашої мови є одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову. Проте не всі мовці як належить використовують цю лексичну особливість української мови. Досить часто перевагу віддають якомусь одному слову з синонімічного ряду, причому не найкращому. Причини тут різні: недостатній рівень володіння рідною мовою, вплив інших мов, невибагливість у доборі засобів мовного спілкування”. Справді, таке інколи складається враження, що окремі люди ніби користуються одим і тим же одягом чи взуттям і ніколи його не змінюють. А мова ж наша багата на синоніміку. І справді, чому молоді люди здебільшого на висловлення почуття радості, захоплення чи захвату вживають супер, клас, кльово замість чудово, прекрасно, гарно, дуже гарно, блискуче, винятково, надзвичайно, дивовижно тощо.
Чимало мудрих порад знаходимо у цій книжці щодо правильного вживання багатьох лексем. Читачеві корисно дізнатися, що саме використовувати: багаточисленнний чи численний; баня, маківка, шатро чи купол; бездротовий чи безпровідний; безплатний чи безкоштовний; великий чи крупний; виглядати чи мати вигляд; визволення чи звільнення; виняток чи виключення; вираз чи вислів; гадати чи ворожити; галузь, царина, ділянка чи область; грецький горіх чи волоський горіх; доля чи частка; працювати, робити, навчатися чи займатися; змушувати чи заставляти; збігатися, зіставляти чи співпадати, співставляти; інакодумець чи інакомислячий; масло чи олія; мистецтво, майстерність чи художество і багато інших.
Болить автору дотримання мовцями фонетичних норм нашої мови. Особливо це стосується радіо- й тележурналістів. “Пам’ятаю (я тоді був студентом), у 50–60-х роках жодному штатному працівникові радіо чи телебачення не спадало на думку бовкнути в етер щось на зразок “телерадіокАмпанія” або розповісти дітям “каСку”. Поганий приклад подають іноді також найвищі очільники держави, про що також згадує шановний наш професор.
Прочитавши цю книжку з великим задоволенням, хочу звернутися до співвітчизників: шануймо нашу рідну мову і дбаймо про її чистоту! А задля цього треба буквально робити зусилля над собою, щоденно працювати, й плоди не забаряться.
Завершити хочу словами академіка Івана Дзюби: “Ця книжка мала б стати настільною для журналіста і службовця, диктора і студента, ділової людини і школяра; не зайвою вона буде і в кожній культурній родині”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment