Повернення додому

Марія ЛЮДКЕВИЧ

Лука Мишуга любив осінь за барвистий спалах сліпучих кольорів, дощову ностальгію, буйне цвітіння розкішних жоржин і густий килим чорнобривців, які не хотіли піддаватися ні смутку, ні вітрам, а тішилися кожним днем так, ніби для них він був особливим і святковим.
Для Луки 30 жовтня і справді було свято, бо це був його день народження. Тоді приходили спогади, наче гості, сідали навпроти і починали з ним розмову.
Найчастіше Лука повертався думками в своє рідне село Новий Витків, згадував батьківську хату, сад, у якому малим любив ласувати солодкими грушами і яблуками.
Спогад повертав його до одного осіннього дня, коли малим він уперше побачив у їхній хаті красивого пана у гарному одязі. Він сам не зацікавив його, але зір притягала напарфумована хустинка, що виглядала з кишені. Тоді він уперше зрозумів, що одяг може пахнути.
Він не міг надивуватися, що від руки того пана била ясність. А це так у світлі місяця сяяв перстень із діамантом — дарунок російського царя.
Цей пан, йому сказали, був його стрийком — татів брат, співак світової слави Олександр Мишуга.
Тоді Лука ще не знав, що стрийко в його житті зіграє значну роль.
Опісля, коли Лука трохи підріс, батько переповів йому, що стрий казав, як хлопець піде до школи і добре вчитиметься, то він йому накупить таких книжок, що з них буде дужча ясність, ніж від місяця.
Важко гортати гіркі сторінки дитинства. Померла мати. Сестра Марія пішла в черниці і стала сестрою Павлею. А його, Луку, взяв до себе директор місцевої школи. Його жінка-полька розмовляла з дітьми у школі тільки по-польськи і заохочувала учнів, щоб вони казали, що є поляками, а не русинами. Отоді Лука вперше зрозумів, радше відчув, що це щось не так, як має бути насправді.
А коли він підріс і настала пора вирішувати, чи вчитися йому далі, мачуха повезла Луку у Львів, стрий допоміг йому вступити до гімназії. Він і досі пам’ятає той одяг — форму студента Академічної гімназії у Львові, добре виховання і суворі вимоги до навчання.
Хлопець, на жаль, учився не дуже добре, але стрийко не сварив його, а тільки казав, що він не повинен себе змушувати вчитися, зате може стати добрим і чесним ремісником, яким був його дід, є тепер батько.
Лука старався як міг. І дуже хотів не засмучувати стрийка, який підтримував його матеріально. Тож учився далі з більшою охотою. 1906 року Лука закінчив Академічну гімназію у Львові і вступив на університетські студії у Відні, а 1911 року отримав диплом доктора права.
Відтоді починається для нього інше життя. На початку 1915 року він вступає добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Спочатку займається вишколом новобранців, виховує юнаків у національному дусі.
— Я був тоді по-справжньому щасливий, — роздумує Лука, переглядаючи свої давні книжки “Похід українських військ на Київ” та “Державна адміністрація на Україні”. Це були збірки його статей, що публікувались в органі ЗУНРу “Український прапор” та часописі “Стрілець”.
Скільки мрій і надій вирувало тоді в серці!
Розпалась Австро-Угорська імперія, постала Українська соборна держава з урядом у Києві.
Тепер, коли йому виповнилося 67 літ, із погляду на прожите Лука розуміє, що йому випала важка доля, бо жив у часи нелегкі, але надзвичайно важливі для України, коли формувалася національна свідомість, українське життя об’єднувало людей.
Короткі штрихи біографії, як жилки на кленовому листку: член Державного комісаріату в Радехові, праця в управі УГА, пресовий референт діючої армії С. Петлюри в Кам’янці-Подільському.
Наприкінці 1919 року з урядом Є. Петрушевича виїжджає до Відня, бере участь у дипломатичній місії К. Левицького до Риги та          О. Назарука в часи його поїздки до Копенгагена на переговори з радянським послом М. Літвіновим.
Із 1921 року — чужина, далеко від батьківщини — США, де він виконує важливу місію — збирає кошти для уряду ЗУНР в еміграції. Його промови, звернені до українців, зворушили не одне серце.
А було йому тоді 34 роки. Писав статті в газету “Свобода”, піднімав в українців патріотичний дух.
Як трудно і непросто було тоді, але знав, що крок за кроком треба йти до поставленої мети.
Згадує ті часи і лист до громадсько-політичного діяча О. Назарука від 17 лютого 1932 року, в якому писав, що працювати представнику невизнаної держави, а ще такої, як наша, — річ нелегка: “Та я ж як приїхав, то слова одного цілими місяцями нігде не появлялось про нас… а протягом кількох послідніх місяців раз в раз говорять про нас і обговорюють нашу справу з міжнародного становища”.
Лука переконаний, що робив усе для збору коштів позики “Національної оборони” та “Фонду негайної допомоги рідному краєви”.
Тоді він зібрав понад 138 тисяч доларів США. А з 1923 року став ініціатором Об’єднання українських організацій і був обраний його генеральним секретарем до 1939 року. Це об’єднання зібрало близько півмільйона доларів США на різні завдання, на визвольну боротьбу. І ці гроші в рідному краї та за кордоном у Європі часто називали “мишугами”.
Лука не може оминути своєї журналістської роботи в “Свободі”, де з 1933 року і дотепер працює головним редактором цього найбільшого та найстарішого у вільному світі щоденника. Він пишається цим виданням, бо його читають усі українці в Америці. “Свобода” підтримує заходи на допомогу Україні та оборону тих українців, яких переслідує окупаційний режим. Він уперше проголошує протест і вимогу розпочати розслідування голодомору в Україні 28 жовтня 1933 року в “Нью-Йорк Таймс”.
Лука оглядає свою бібліотеку. Є тут і поличка з його власними книгами і упорядкованими працями про Україну, її видатних діячів.
Скільки написано за життя, недаремно він був дійсним членом Відділу Наукового товариства імені Т. Шевченка у США.
Нині думки летять на далеку батьківщину, яка ціле життя гріла його серце. Тож він був щедрим жертводавцем на народні цілі і в Америці, і для рідного краю. Грішми підтримував “Рідну школу” в Радехові, допомагав матеріально видавати НТШ у Львові твори Івана Франка, спонсорував будову читальні “Просвіта” у Новому Виткові…
Ні, все-таки його життя було повнокровним і плідним, є що згадати, є про що розповісти, бо жив для рідного народу, дбав про його світлу долю.
Сьогодні Лука відчуває, як хотів би, щоб його земляки пам’ятали про нього, тож недаремно сказав близьким: “Як умру, то хотів би, щоб там, у моєму рідному Виткові, на цвинтарі, біля могили мого дядька, світової слави співака Олександра Мишуги, була би скромна таблиця, що на вільній американській землі помер січовий стрілець”.
Осінь перебирає спогади Луки Мишуги, як золоте листя. Вони світяться любов’ю і чистотою, бо якщо живеш гідно на землі, добрі справи прославлять твоє ім’я назавжди.

P. S. …Через багато літ так і сталося. Символічний надгробний пам’ятник докторові Луці Мишузі встановлено в селі Новий Витків Радехівського району Львівської області, посвячення якого відбулось 20 вересня 2009 року. На ньому вибито дві дати: 30.Х.1887— 8.ІІ.1955.
Є фото і напис:
Лука Мишуга
Д-р права, січовий стрілець, дипломат ЗУНР, редактор газети “Свобода у США”, вчений і громадсько-політичний діяч, жертводавець, захисник політемігрантів від СРСР. Впродовж життя був відданим Україні, її страждання були його болем, прославився і зупинив свою долю в Нью-Йорку. Похований в Гіллсайді. Н. Дж.
Йому як пам’ятник,
нащадкам як пам’ять,
Живим як приклад
Залишив по собі.

7 червня виповнюється 160 років від дня народження видатного співака Олександра Мишуги. У селі Новий Витків відбудуться урочистості на честь славного роду Мишугів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment