Хосенна праця (Левко Різник «Доктор і професор», Львів, Світ, 2011 рік)

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ,
с. Лісневичі, Пустомитівський р-н

Роман “Доктор і професор” — третій із трилогії Левка Різника “Самотність пророка”, “Поет і Владика”. Всі книги об’єднує непересічна постать поета-енциклопедиста Івана Франка. Він, як і видатний історик і громадський діяч Михайло Грушевський, як духовний провідник галичан Андрей Шептицький, мав визначальний вплив на життя і розвиток українського суспільства в епохальні часи кін. ХІХ—поч. ХХ ст.
Основа роману — півтора десятка (1894—1905) цікавих і, напевно, драматичних років співпраці І. Франка і М. Грушевського у Львові. Молодий, але амбітний професор історії та відомий європейський поет, досвідчений громадський діяч, які, допомагаючи один одному, ведуть виснажливу, але успішну боротьбу за українізацію суспільства, за український університет, за НТШ-зародок Академії наук. Ця боротьба, радше війна з урядовими австрійськими колами, з польським опором, та й зі своїми доморощеними патріотами, серед яких виділяються Микольцьо Шухевич, самолюбивий посол О. Барвінський, “славний” Анатоль Вахнянин і навіть заздрісний М. Павлик…
Яскраво Л. Різник описує когорту історичних осіб: політиків, громадських діячів, письменників, групує їх за ступенем важливості для української справи, чи навпаки-ворожості до неї. Цікаво письменник вибудовує ієрархію галицьких мужів за ступенем їх значимості для України. Не без гумору він “розсаджує” їх по рядах. У перший ряд “по-джентельменськи” — жіноту: Н. Кобринську, О. Кобилянську, далі — Л. Лепкий,
А. Чайківський, М. Павлик, К. Паньківський… “У другому ряді стоять мужі — “звинний” І. Копач, В. Гнатюк (з езопівським поглядом), незворушний О. Маковей. “У третьому ряду — наймолодші зі “славних”: І. Петрушевич, Ф. Колесса, Й. Кишакевич, І. Труш, Д. Лукіянович, М. Івасюк… А щодо інших, то — з притаманним йому гумором “скромно”: “І ось двоє… найнижчих за ростом, але найвищих за працею і талантами, — Мих. Грушевський та Ів. Франко”…
Кожна особистість, кожен образ запам’ятовуються надовго своєю індивідуальністю, настільки викарбувані вони рельєфно в нерідко дотепних міні-характеристиках. Ось, наприклад, як “малює” І. Франка у листі до М. Грушевського Кониський: “Рижий!.. Рижого — кого насамперед треба остерігатись у Львові. Колючий-бо, гострий-бо, непередбачуваний… сто копанок чортів йому в ребро! Єдиний Франко серед львівської літерацької інтелігенції має на голові волос-як з мідного дроту, червоні очі, як у ангорського кроля, лице золотистою пергою обсипане. Явно мічений чортяка!”
Глибоке знання праць І. Франка та
М. Грушевського, середовища, безпомилкова орієнтація в історичних подіях, в наукових літературних, громадсько-політичних течіях і партіях, в ідеологічних, філософських концепціях, у насущних проблемах суспільства, розуміння тієї епохи дозволяють письменнику без напруження втілюватись в образи головних персонажів. Тому так невимушено природно і живо він виписує портрети, діалоги, що постійно відбуваються між І. Франком, М. Грушевським, іншими персонажами. Сприймається все це так, ніби автор перебував на місці зображуваних подій.
І. Франко у романі Л. Різника характеризується різносторонньо, тепло, симпатично. І як учений, глибокий знавець історії, культури, літератури європейських народів, Античного світу, і як геніальний поет, і як безкомпромісний захисник українства. Вже не кажучи про свою епоху, у якій безпомилково орієнтується і відкриває очі М. Грушевському на народовство, фальшивий і корисливий патріотизм, на галицьку тусовку, політичні і літературні течії, на проблеми жидівства, полонофільства, москвофільства. Сам Л. Різник розрізняє типи москвофільства: старорусинське, як противага пропольському; хлопське і панське москвофільство, а ще сикофантське, тобто шпіонське… “різко осуджуємо москвофільство сикофантське та шпіонське, що є служкою нинішньої російської державної машини; москвофільство платне й гідне всякої погорди”. Письмо Л. Різника таке яскраве, що, мимоволі, ним описуване починаєш порівнювати з сучасністю: ось така проекція на нинішні події.
І. Франко — категорично-безкомпромісний, непоступливий, часто собі на шкоду. І це добре усвідомлює розважливий М. Грушевський, який у силу своєї делікатності дипломатично уникає “дразливих” тем у розмові з поетом.
Дуже щиро і тепло характеризуються М. Грушевський і І. Франко у відносинах з іншими особами, особливо, що стосується їхніх дружин. Маринця-галичанка, що вийшла заміж за “східняка” Грушевського, яка душі “не чаяла” у своєму Михасеві, у всьому симпатизує І. Франкові — своєму улюбленому поетові, щиро переживає за нього у повсякденній його боротьбі з середовищем і в літературі, і в суспільному житті. Виписана вона в романі, як мудрий педагог, як щира по натурі і добра людина. Вона інстинктивно орієнтується де істина, стає доброю помічницею, розрадником М. Грушевському, який, на її думку, перепрацьовується, не щадить себе. А щодо образу дружини І. Франка Олі — треба сказати осібне спасибі Л. Різнику. Вона зображена різносторонньо, тепло. Об’єктивно показані непрості стосунки її з І. Франком. З багатьох джерел у нас склалось якщо не хибне, то стереотипне враження про неї. Їй приписувались безкінечні скандальні сцени, психічна неврівноваженість, непристосованість до елементарних умов буття, усілякі конфлікти в сім’ї… Письменник насамперед виділяє в ній риси шляхетності. Здобувши по-європейськи блискучу освіту, знаючи європейські мови, вона стає надійною помічницею І. Франкові, який до того ж всі домашні клопоти, зокрема й виховання дітей переклав на плечі дружини. Вона вміє побачити в своєму чоловікові велике, геніальне і це головне.
Глибоко і тепло розкривається твердий, залізний характер І. Франка у людських взаємостосунках, у переживаннях і сумнівах, у здатності подивитись на себе збоку, визнати свої помилки, у його здатності проаналізувати ситуацію і (якщо треба) визнати свою неправоту. Наскільки глибоко треба знати і розуміти весь доробок поета, громадського діяча, його листування, публічні виступи, вжитися в образ, аби так переконливо передати його роздуми, сумніви, переживання.
Добре в романі показана роль Галичини, як П’ємонта, як національно-свідомого краю, який живить своїми ідеями всю Україну, впливає на розвиток національної ідеї. І заслуга в цьому насамперед двох мислителів Грушевського і Франка.
Роман Левка Різника, а це науковий історико-літературний твір, є серйозним дослідженням, читається легко, з видимим задоволенням, яке хочеться розтягнути в часі, подумати, пережити…
Письмо Л. Різника насичене багатьма прислів’ями, фразеологічними зворотами влучними і дотепними висловами, які належать І. Франкові, М. Грушевському та іншим персонажам, що вирізняють їх, роблять неповторимими, а мову твору просто розкішною.
Роман “Доктор і професор” особисто для мене став поштовхом для переосмислення літературних процесів, суспільних течій, політичної боротьби в Галичині тієї епохи. Багато в чому змінилося моє уявлення про Галицьку тодішню еліту і разом з тим поглибилось враження про таких мислителів часу, якими були Михайло Грушевський та Іван Франко.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment